Старий Лев ділиться новою порцією книжкових порад від авторів Видавництва. У підбірці ви зустрінете книги, що побачили світ у 2023 році (але й не лише), художню літературу та нон-фікшн видання – від Богдана Коломійчука, Галини Вдовиченко та Слави Світової.  

 

Богдан Коломійчук (автор книг «300 миль на схід», «Експрес до Ґаліції»)

 

У 2022-му в перший рік служби я свідомо уникав книжок, які резонують з дійсністю. Читав твори, далекі від війни. В 2023-му все було навпаки — читав і перечитував авторів, що були свідками й учасниками воєн: Йозефа Рота, Ромена Ґарі, Стейнбека, Селіна, Ремарка. Вперше взяв до рук Юнґера, але, якщо відверто, «В сталевих грозах» ледве домучив. Свідомий того, що зараз нам потрібна така «сталева» література, але вона точно не моя.

Запам`ятався роман В`єт Тхань Нгуєна «Симпатик», читатиму й далі цього автора. 

Дуже непогані дві книжки-товстунці, які можу рекомендувати: «Шпигун і зрадник» Бена Макінтайра та «Шпигун на мільярд доларів» Девіда Гоффмана. Думаю, сподобається всім, кого цікавить тема Холодної війни. 

Читав і можу радити «Позивний для Йова» Олександра Михеда. Це твір-хроніка російського вторгнення. Читати важко, але необхідно. Просто, щоб не забути з яким хтонічним злом сьогодні ми боремось. 

 

Галина Вдовиченко (авторка книг «36 і 6 котів»,
«Метелики перетворюються», «Життя іграшкових овечок»)

 

Олександр Михед «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення»

Зауважила, що мої читацькі смаки останнім часом відчутно змінилися. Зараз найбільше з вітчизняних книжок цікавить нонфікшн, особливо приватні історії людей, співвітчизників, де б вони не були від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, що б не робили. 

З книжок-2023, які я вже прочитала, про які маю підстави говорити, вважаю однією з найсильніших «Позивний для Йова» Олександра Михеда, від «Видавництва Старого Лева». І раджу її при нагоді тим, хто запитує поради. Днями тримала її в руках у німецькій бібліотеці — розповідала про книжки, якими поповнюємо український відділ, радила звернути на неї увагу. Ця книжка — «хроніки вторгнення», від приватних рефлексій автора – до наших спільних досвідів, чи навпаки, від загального — до конкретного. Автор промовляє власним голосом і дає можливість говорити своїм героям. В цій книжці, як на мене, досконало все: тональність, акценти, структура, вибір співрозмовників, літературний рівень. 

Один з показників, що книжка запала мені в душу і я до неї ще повертатимусь, є те, що я пам’ятаю уривки, епізоди, цитати. Мій домашній примірник — весь у закладках. На такому, скажімо, місці з розмови автора з його гостомельським сусідом (дім котрого теж вщент зруйнували росіяни) — кіборгом Євгеном Терещенком. «Те, що мене дивує, викликає радість і гордість попри все — це те, що коли настав час воювати, українці взяли свої граблі. А далі — як я тебе учив — з граблями в бою дістали пістолет. А пістолет потрібен, аби дістати автомат, автомат необхідний, щоб відбити кулемет. І далі, далі, аж допоки українці не дістануть літаки F-16». 

Такі книжки треба не лише нам читати, але й якомога більше перекладати мовами світу.

«Дорога на Асмару» Сергія Сингаївського

Ще раджу звернути увагу на роман Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару». Він вийшов у видавництві «Комора», але я його читала кілька років тому від видавництва «Кліо». І теж тоді радила усім при нагоді. Варто цей роман перечитати, тепер він, впевнена, сприйматиметься ще більш глибоко. 

«Я перетворююсь…» Володимира Вакуленка

Цього року у видавництві «Vivat» вийшла книжка «Я перетворююсь…» Володимира Вакуленка-К. Це щоденник окупації, вибрані вірші та історії від колег та друзів Володимира. Щоденник закатованого письменника знайшла письменниця Вікторія Амеліна, яку згодом вбила російська ракета — ми не втомлюватимемось повторювати ці факти. І книжка ця залишиться як одне із свідчень нашої новітньої історії і тої ціни, яку платять українці за своє визволення.  

Ще варто сказати про таку зміну в моєму читацькому сприйнятті книжок – нових і не нових, українських і зарубіжних. Зросли очікування від читання,  стали вибагливішими оцінки. Головним критерієм попри теми, жанри, авторство залишається найважливіше – рівень літератури, якість текстів.

Слава Світова (авторка книг «Сантана Суперклаус. Остання Хранителька Свята»,
«Зараз щось як розкажу! Весела книжка чудес та історій»)

Девід Герберт Лоуренс «Коханець леді Чаттерлей» («Видавництво Старого Лева», 2023)

Це книжка із серії, яку я називаю для себе «Читати і милуватися». Класична історія про жіночу чуттєвість у перекладі Соломії Павличко. Так, я дивилася фільм. І той, що 2015 року, і той, що 2022 року. Останнім була вражена, саме з точки зору внутрішнього світу жінки, і тоді, пригадую, я запитала себе: а чому я досі не прочитала книжку? Мені стало цікаво, як створена історія на папері. У «Видавництві Старого Лева» якраз надрукували новий наклад, все співпало. І вже з перших речень: «Наш вік по суті своїй трагічний, а тому за трагічний ми його не сприймаємо. Катаклізм уже стався, й посеред руїн ми починаємо знову будувати сякі-такі оселі, знову плекати сякі-такі надії. Важкувата ця праця — в майбутнє немає гладкої дороги, та ми йдемо в обхід чи продираємося крізь перешкоди. Треба жити, хоч би скільки не впало небес». І це вже добра книжка, щоб читати її під час війни.

Євгенія Кузнецова «Мова-меч. Як говорила радянська імперія» («Твоя підпільна гуманітарка», 2023)

Тема української мови є для мене дуже важливою. Я вважаю, що цю книжку має прочитати кожен, бо тут йдеться про наші стосунки із мовою, тут — крок за кроком — авторка розповідає про контекст, той самий, про який часто забувають ті люди в Україні, які досі кажуть, що нізащо не віддадуть свою російську мову Путіну. Про мовну травму, про українську мову як мову села, про культурну російську мову і «великую русскую литературу», про вимушену двомовність, про діалекти як тагарі, яких треба позбутися, про русифікацію і образи українців в радянському гуморі. Так, ця книжка багато розповість про контексти і пояснить багато «чому». І цитата: «Таке прагнення людей ставати «русскими» було через відмову від власної ідентичності (адже ім’я з мовою є першими ознаками ідентичності) лише зайвий раз свідчить про те, що основною ідеологією СРСР був російський шовінізм».  

Катерина Зарембо «Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку ХХІ століття» («Човен», 2022)

Аби не хотілося ділити Україну на Схід і Захід, на «них» і «нас», дуже хорошою для прочитання є книжка Каті Зарембо, яка дуже простою мовою розповідає про українські спільноти Донеччини і Луганщини, про студентські середовища, галичан на Донбасі, культурні осередки, українське село, місцевих активістів і донецьку «Ізоляцію», мистецький простір, який російські окупанти перетворили на знаряддя вбивства. З цієї книжки ми дізнаємося про те, що насправді Донбас — це вигадка, і українського Донбасу не було ніколи, а українська Донеччина і Луганщина були завжди. Дізнаємося про шахти, які приховують свої таємниці, і про те, що українська мова на Донеччині завжди була, а міф про «сепаратизм на Донбасі», виявляється, було навмисне сконструйовано, і міф той відіграв свою велику і фатальну роль. Бо люди схильні вірити міфам. І приведу цитату: «Тоді як у 1932-1933 роках українською мовою навчалися 79% школярів Донеччини, то вже у 1945-1946 роках — тільки 66%. На 1972 рік, за спогадами Олекси Тихого, у містах на кшталт Краматорська, Дружківки, Костянтинівки, Артемівська, Горлівки, Жданова, Донецька українських шкіл не було взагалі, а від уроків української мови можна було відмовитися «за станом здоров'я». У 1989 році на Донеччині залишилося тільки 8,7% українськомовних шкіл, та й ті у селах». 

Михайло Коцюбинський «Вибрані твори» (видавництво «Прометей», 2023)

Колись давно під час одного зі своїх практикумів зі словесної майстерності та творчості я давала атворкам-початківицям читати оповідання Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні». То дуже важкий емоційно текст, страшний навіть, бо ліричний герой бачить, як повільно помирає його дитина, страждає від болю, а разом із тим пам’ять його і увага письменника вловлюють найтонші деталі, аби потім про все це написати. Я була вражена тим, як Коцюбинський пише, тому коли у видавництві «Прометей» вийшла новинка, збірка малої прози Коцюбинського, я одразу її замовила. І те, ЯК він пише, мені настільки сподобалося, що я несподівано для себе відкрила Коцюбинського. Читати його оповідання хочеться неспішно, смакуючи кожну деталь: «Щодня було те саме. Ноги, немов непотрібні, самі знали звиклі дороги, і очі, теж наче зайві, байдуже приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед ними і безслідно зникали маломістечкові доми і все ті ж самі люди, наче потерті меблі у хаті, між якими роками можна ходити, не помічаючи навіть. Бульвар серед міста з рядом голих тополь, що біліли на осінньому небі, як хребти риб, алея, по якій щодня ходив він, так добре знайома кожним вибоєм або ріжком цеглини, на якому не раз спіткнувся». Це музика!

Петро Голота «Бруд» (самвидав «Буця» Галина Вергелес, 2023)

Ця книжка у мене із серії «Дивне і прекрасне». Я дуже люблю дивні книжки. Де текст дивує, викликає несподівані емоції. Оповідання Петра Голоти року 1929 є таким. А те, що талановита Галина Вергелес віднайшла цей текст і увібрала його в надзвичайно красу одіж, викликає у мене захоплення. Ця книжка вийшла ексклюзивним накладом у десять примірників, має тканинну вишиту палітурку — білим по білому, незвичний великий шрифт і маленьку присвяту: «До розірваного на частини серця». І я не могла її оминути, і дуже щаслива, що маю у своїй бібліотеці. Ну і оскільки для мене знайомство з книжкою завжди відбувається через текст, то традиційно приведу цитату: «Беля сидить у сквері зла, зажурена. Вона неодмінно помститься Галанові. В її уяві Галан — величезна постать з довгими вусами, з-під яких вона, Беля, чула противні, злі слова. Ще пригадався й Джонатан. Жовто-зелені жаб’ячі очі, поколупане лице… З отого паршивого рота, що якось судомно сіпається, вона, Беля, чула: «Не раджу розливати сльози, бо вони ще згодяться». А вона не слухає його і плаче, й плаче. Сидить у сквері в біленькому капелюшку, соромлячись ховається, щоб ніхто її не побачив, виймає з чорної лакованої сумочки голубу хустку і витирає похапцем заплакані голубі очі. Їй згадалася Фатіма. О, Фатімо. Якби вона, Фатіма, знала, як болячі їй, Белі, було чути те, що вона сказала».