Це ніби полярне сяйво підсвічує небо півдня, де до нього не звикли: поява в сучасному літпроцесі поета зрілого, цілісного, із власним переконливим, вистояним голосом — але з першою книжкою. Моментом дива є книжка вінницького поета Богдана Куценка, яку читач саме розгортає.

 

Я ризикую відстороненістю, пишучи цю передмову, адже Богдан  — мій друг. Та саме завдяки цьому я мала щасливу нагоду свідчити, як міцніла й увиразнювалася його поетика, як органічно відбувався його перехід від білінгвальної поезії до суто україномовної — і як дивовижно при цьому потеплішав і поглибшав Богданів голос. 

 

«Доля — це спосіб говорити». Влучна, бездонна фраза Тараса Прохаська. Відтак поезію можна вважати чимось між власноручним викроюванням долі та її спонтанністю, spiritus flat ubi vult. У світі так густо від говоріння, що все сказане сьогодні вже на старті є або цитатою, або перехопленим у повітрі подихом іншого. І тільки жива енергія власної мови відсвіжує сенси, повертає словам справжні значення, а їхнім поєднанням — первісну силу. Тож яку долю виговорює для себе Богдан Куценко? Він обирає бути чесним, про що б не говорив,  — що я особисто вважаю вагомою літературною чеснотою, даруйте мимовільний каламбур. І саме тому цей автор стає переконливим, щемким, підшкірним. Він уміє йти розмірено і далеко, утримуючи рівне дихання. 

 

Шукаючи таглайн до цієї книжки, намагаючись розповісти про знайомі тексти в кількох словах, явищах, поняттях, я зрозуміла, що поняття ці так чи інак знайомі й близькі, а ще — всі вони починаються на літеру Л. Цікава літера вже на рівні моторики вимовляння: щоб видобути звук, торкаєшся кінчиком язика між піднебінням і задньою стінкою зубів, ніби промацуючи чутливість, готовність розкуштувати життя на смак. 

 

Отже, перше важливе слово на літеру Л про збірку Богдана Куценка — «люди». Чоловіки, жінки й діти, позірно звичайні. Є невловні «святі цього міста», але якщо придивитися — це все ті самі чоловіки, жінки і діти, які вийшли за межі заборон і втрат, здобувши тим свободу. Похідними від слова «люди» є те, що визначає їхні характери і взаємини: людяність і людськість. Богдан Куценко щедрий і добрий до своїх ліричних героїв, він пробачає їм дрібні поразки, їхню крихкість, завжди передбачає для них нові шляхи, навіть можливість літніх канікул і щирого сміху для дорослих. Бо так промальовується їхня людськість, так працює поетова людяність. 

 

А далі, звісно, буде слово «любов». Зрештою, чим іще могли б займатися між собою люди? Якщо ви шукали, чим оживити претензійне означення «справжня чоловіча поезія», то ця книжка — хороша нагода про таке подумати. Тут не буде токсичної патріархальності й зверхньої маскулінності, показного надриву і крику. Натомість  — таємні знання й вібрації в голосі, які хлопчики переймають від своїх татів, а потім передають далі, вже своїм синам. Голос батька, який по черзі називає дітям зорі. Глибоке взаємне вростання з жінкою і взаємний урок відпускання  — як листя, «бо дерево росте». Вміння спокою та бою, виважена глибина, де можна пошукати (а головне — знайти!) собі притулок. Мудрість здобутку і втрати. Власне, любов, яка не боїться ні точки кипіння, ні точки прощання. 

 

Одна з речей, які дуже ціную в поезії, — можливість зчитати ландшафт, ще одне слово на літеру Л. У назві книжки присутні сезони, але проживаються, лишають сліди вони саме у певному ландшафті. Конкретний фізичний простір, обрій дитинства, повітря з обрисами любові, краєвид, у якому біжать сини, пунктир втрат і пам’яті. Він рівною мірою протистоїть пустим абстракціям і агресивному нищенню, перемелюванню на жорнах часу. Ландшафт у віршах Богдана Куценка зчитується завжди з особливою гостротою: передовсім урбанний простір Вінниці, зітканий з таких неочевидних дрібниць, як, наприклад, цілодобовий (до повномасштабки) магазин неподалік від мене, гойдалки, турніки, вазони на підвіконнях, ринки, зупинки, світлофори, електрички, колії, балкони, ворони над дахами. Але й довгі заміські дороги, переважно влітку, води, між яких живуть подоляни, і риби та човни в цих водах, і небо голубе, як ЛАЗ на провінційному маршруті, череда в полі, сосни й піщані береги, замерзлі зимові криниці. Це вірші дуже самостійного світу і стилю, їх не сплутати з іншими. Інтонація, з якою пише Богдан, безпомильно зчитується з кількох рядків навіть у безіменному фейсбучному перепості. Така дорослість, відвага, ніжність і розкіш — бути собою. 

 

Міркувала я й про характер взаємин між ліричними героями Богдана Куценка й світом, який їх оточує. І  зрозуміла, що це щось сковородинівське, теж на літеру Л — «ловитва». Постійне взаємне полювання, гонитва і  втеча, вислизання й віднаходження сліду. Іноді це легкий і сповнений сміху біг, як дитяча гра в квача, але інколи — щось нищівне і безжальне, неспівмірне людині. Як війна. Більшість текстів про війну в збірці — про ту, що тривала вісім років і століттями раніше. «Потяг розстібає батьківщину», і «ти сидиш, німий, немов у фільмі, де військова форма знову в моді». І це дуже справжній спосіб говорити про нашу одвічну визвольну, без надриву і фальші — «Люди приїхали захистити. Людей приїхали захистити» — але з гострим зором і чіпкою пам’яттю свідка, з людяністю чоловіка, якому належить ця земля. «Сниться перша війна. Сниться перша любов». І ось я думаю: зрештою, доля, яку виговорює для себе поет Богдан Куценко, — це точно означене власне місце на спільній землі, в спільному проживанні гіркого часу, знання про можливість вибору — і щоразу вибір цього-таки власного місця. Який стає, наприклад, кінцево очевидним великодньої ночі у Маріуполі. Хіба є щось важливіше?

 

І останнє слово на Л, яке хочеться підсвітити в контексті першої книжки зрілого поета Богдана Куценка — власне, «література». Той момент, коли письмо, спосіб говоріння і біографія, доля з’єднуються в один потік, густий і водночас прозорий на перекатах великої історії. Коли не треба шукати зайвих пояснень для співприсутності. Коли усвідомлюєш власне місце в хорі голосів: 

  

Поки стигне твій чай

поки сміються діти 

я серед вас сидітиму ти мене 

помічай 

де би я сам не був у правди 

лиху годину 

я за столом людина 

 

Один із моїх улюблених образів у цій збірці  — несправний у червні динамік на переході для сліпих, який повторює тільки одне слово: «Дозволяється. Дозволяється». Тут є все, про що я говорила вище: і безпомильне відчуття міста в одному з найвиразніших його сезонів, і свобода, яку промовлено вголос, і люди, яким залишається мудро скористатися правом свого вибору, проговорити свою долю. Люблю спосіб промовляння Богдана Куценка, як люблю спосіб заломлення світла на вінницьких вулицях, як густину повітря над моїм рідним Поділлям. Тепер маєте шанс відчути це все і полюбити й ви. Поезія, що промовляє у велику війну, допомагає нам у найважливішому виборі — залишитися людьми. 

Катерина Калитко, лавреатка Шевченківської премії з літератури 2023