Мій роман з романом «Сон короля» почався з імені головного героя – Емма. Щось у ньому є такого заворожливого і неоковирного водночас. Зрештою, Емма аж ніяк не з тих героїв, які безоглядно подобаються – надто вже він вайлуватий, інертний, затиснутий у рамки зони комфорту, якою б вона не була в харківську епоху до 2014. Але він точно людина знайома, та, з якої у певному сенсі багатьом з нас вдалося вирости, відростити себе в собі через незручні запитання, розриви в стосунках і латання дірок у приватних історіях. Родинні історії, їх переплетення у Галиному романі, теж багато в чому впізнавані, але підсвічені з особливого боку. Харківського. Тому що і місто в тексті сильно, намацувально присутнє – через топоніміку і деталі, через пересування героїв (хочеться додати: мовби на шахівниці, бо недарма ж усе стартує саме з цього порівняння), через любов авторки до рідного Ха. Любові, яка невпинно відзвучує, накладаючись на моє харківське улюблене, на мапу побаченого і досвідченого з дорогими харків’янами, на щоденну мантру, яка нічого не може протиставити російським обстрілам, але однаково звучить в голові з ранньої весни 2022: тільки виживи, тільки, благаю, виживи...