Книжка «Дубочок з війни» — щемка й глибока, тричі чи й більше уже перечитана, один раз — із найменшим. І коли мені котилися сльози в кількох місцях, він тулився і казав: мам, не хвилюйся, я з тобою, і ми теж можемо посадити свій обіймальний дуб... А я памʼятаю, як Аня розповідала цю історію ще до книжки, і як тоді тенькало моє серце, десь як і тоді, коли один із героїв, Юрко, пішов з  рідними до дерева за якийсь час після смерті дідуся: «Хлопчик звично притулився вухом до стовбура — і завмер. Щось змінилося. Тепер у глибині неначе пульсувало-билося два серця: ту-у-ук, ту-у-ук — повільно, наче хвилі моря під час припливу — серце дерева і тук-тук — швидко, рвучко — дідусеве». Це книга про втрати, які спіткали так багато родин уже і ще, на жаль, спіткатимуть. Втрати, від яких не можна відгородитися, затулити очі і серце. Але це також книжка про силу бути поруч і ці втрати промовляти/учитися з ними жити, бачити крізь них життя, хоч як би важко (чи й не можливо) це не здавалось. Аня уміє так — тонко і по-тонкому, щоб зцілити, навіть якщо в самої незагойна рана. Це — дуже приватна історія, але й універсальна, бо Аня крізь тканину страждання пророщує надію. Точно як той дубок. Не солодкаву, не пафосну, а саме таку, в яку віриш.