Андрій Хаєцький — один із найвиразніших молодих голосів української Одеси. І вже цього лише було би достатньо, щоби прочитати його поетичну збірку із вдячною цікавістю, яку ми так заборгували нашому Півдню. Але є в письмі цього самобутнього автора дещо більше й тонше, дещо, варте глибшої розмови. Можливо, прозорість і чіткість простору, у якому він стоїть, який виписує, який відчуває і якому надає голос. Можливо, дивовижне вміння чути свого уявного читача і ніби вести з ним діалог, вивільняючи в цій розмові дещо інтимне, живе. Можливо, тепла щемкість, деталізованість пам’яті. Дещо. 

Поезія Хаєцького виразно інсітна. Латинський вираз in situ дослівно означає «на місці». В археології, приміром, так характеризують артефакт, який ніколи не пересували з його питомого місця, у біології це вивчення процесу в місці його перебігу, в хімії — поведінка елемента всередині реакційної суміші. Таким є письмо Андрія Хаєцького: чітко локалізованим, зануреним у живі процеси в конкретній приватній географії. Ці вірші лаконічні, прозорі, інколи — на помежов’ї свідомого наївізму, фольклорного звучання, інколи — мають ноти британського й американського імажизму початку ХХ століття, де чистий образ стає центром, самостійною одиницею художнього висловлювання. А інколи — просто схожі на морське скло, обточені хвилею кольорові скалки, котрі колись давно були чимось іншим, а зараз стали питомою частиною узбережжя, лінії дотику землі й води. 

Андрій Хаєцький — поет дуже делікатний, неекспансивний. Його самоіронія тонка і часто зчитується у свідомому розчиненні власної постаті в пейзажі, в діалозі. У нього зовсім немає дидактики, накинутих читачеві гучних висновків, однозначних прозрінь. Перша поетична збірка Хаєцького називалася «Три крапки», книжка, яку зараз розгортає читач, має назву «Дещо». Це цікавий, послідовний і чесний метод: автор на старті декларує свою художню відповідальність за той сектор світу, де перебуває сам, за горизонт, якого сягає його зір, за емоцію, яку вміщує його чуттєвий світ, завжди залишаючи простір для неостаточності творення, промовляння, для іншої точки зору, а отже — для тривання розмови. 

У мовчанні твоєму — небо

перед сходом. 

Я

в нім 

живу. 

Одна з поширених дискусій щодо одеського літературного гранднаративу завжди точилася навколо тези, буцім тутешній колорит неможливо висловити українською мовою. Класика колоніальної редукції сенсів. Але хіба і справді Одеса — самі лише знамениті дворики, Привоз із його анекдотичними шахраями, блатний фольклор, нальотчики й катакомбники, сміх із будь-якого приводу? Хіба ні в кого не виникало ідіосинкразії від цього, не вибухало протесту щодо звуження простору, поміщення живого організму всередину скляної сувенірної кульки, над якою іде дощ із блискіток, якщо її струснути? Іван Козленко — ще один важливий молодий голос української Одеси — у своєму романі «Танжер» свого часу влучно зауважив, що в українській культурі немає такого виразного потягу до моря, як, приміром, у традиції середземноморській; так, ніби ми в цьому морі народилися і воно нас не дивує. Зауважу: а мало би дивувати. Простір, який примикає до моря, є гирлом не тільки великих рік, а й багатьох людських історій, трагедій і радостей, відправною точкою великих мандрівок і місцем їхнього завершення, кордоном ойкумени. Але насамперед тут найгостріше вдихається повітря свободи. Велика цінність письма Андрія Хаєцького полягає у тому, що він, невіддільний від українського моря, пише цю свободу. Пише не нарочито, не надривно, а питомо — як повітря, яким дихає, як сам рефлекс дихання, рідко усвідомлений, проте обов’язковий для життя. І саме в такий спосіб поет Андрій Хаєцький є вільним від усіх регіональних стереотипів, є живою мовою свого живого ландшафту, свого ґрунту, свого моря. Є його українською мовою. 

Катерина Калитко, письменниця,

 лауреатка Шевченківської премії з літератури