У своєму новому романі «Клара і Сонце» Нобелівський лауреат Кадзуо Ішіґуро роздумує про унікальність людини. Чи справді у кожного є душа, яка робить нас унікальними? Чи, можливо, люди — це просто набір алгоритмів? Заглибитись у цю тему автор пропонує нам разом із роботкою Кларою — штучною приятелькою, яку створено, аби допомагати підліткам. Клара потрапляє у дім дівчинки Джозі, і з цього починається щемлива та повна роздумів історія про людей і машини, людське серце і алгоритми, любов і вдячність.

Українською книга вийшла у вересні в перекладі Ганни Лелів та художньому оформленні Оксани Йориш. Дещо раніше Ішіґуро поспілкувався з журналістом «CBC» Меттом Ґелловеєм про новий роман, розвиток штучного інтелекту і те, що все-таки робить людей унікальними. Пропонуємо вам частину цієї розмови українською

***

— Написання романів і оповідань завжди починається з певної іскри. Що саме спонукало вас задуматися над ідеєю штучного приятеля?

— Протягом певного часу мене цікавив штучний інтелект. Я був щасливчиком, адже мав змогу спілкуватися з деякими провідними експертами у цій сфері. Але разом з тим ніколи не задумувався над написанням роману про штучний інтелект. Клара прийшла до мене з іншої сфери. Вона прийшла зі світу дитячих історій.

Я захопився дитячою логікою, згідно з якою можуть відбуватися дивні речі. Наприклад, місяць вміє розмовляти, а ти можеш відчинити  вікно, поставити драбину і вилізти на нього. Така дивна логіка існує лише в тих людей, які мають дуже небагато інформації про світ. Тобто в дітей і малюків.

Мені хотілося, щоб ця наївність, а також надія, яка приходить разом із нею, була притаманна Кларі. Вона потрапляє в досить темний (можна назвати його антиутопією) світ, але намагається триматись за цю дитячу наївність і надію.

 

— У книзі ви написали так: «Ти віриш в існування людського серця? Я не маю на увазі просто орган, ясна річ. Я висловлююсь образно. Людське серце». Тож чи є в людині щось таке особливе, як людське серце, що робить нас унікальними? Як у романі розкривається це питання?

— Це питання ставить один із персонажів, якому Клара намагається допомогти. І ставить він його Кларі. Це стосується однієї з найважливіших тем книги.

Впродовж століть ми живемо з думкою про те, що кожен із нас певною мірою унікальний, а всередині кожного є душа. Саме вона робить нас неповторними.

У світі, який я описав, штучний інтелект і великі обсяги даних настільки проникли у повсякденність, що уявлення про існування душі піддається сумніву. Там існує думка, що ми є просто набором алгоритмів. Щойно з’явиться відповідна технологія — а, можливо, вона вже є — ми зможемо дізнатися, що насправді всередині людського тіла.

 

— Ви згадували, що спілкувалися з експертами зі сфери штучного інтелекту. Яку найзахопливішу річ дізналися від них про можливості й потенціал цієї технології?

— Я зрозумів, що нове покоління програм з використанням штучного інтелекту працює на так званому «навчанні з підкріпленням». Це відрізняє їх від старших програм.

Нове покоління штучного інтелекту працює в такий спосіб, що воно отримує певне завдання чи місію, і в нього з’являється почуття винагороди щоразу, коли якісь дії наближають до виконання цієї місії.

Мене зацікавило це з багатьох причин. Зокрема, для такого романіста, як я, це стає певною метафорою і щодо людей. Наприклад, щось всередині нас відчуває, що ми також отримали певну місію, тож невпинно прагнемо її виконати.

 

— Що ви маєте на увазі?

— Візьмімо, наприклад, батьківські почуття. До речі, новий роман присвячено моїй матері, яка померла незадовго до того, як я його закінчив. Писав я не про неї, але з часом зрозумів, що в цьому щось є. Клара має місію робити все найкраще для підлітки, яка її купує. Має не дати її почуватись самотньою, має переконатися, що їй не завдають шкоди. Такою ж була моя мама. Все, що вона робила, здається, було спрямовано саме на це — робити для своїх дітей все найкраще.

Мені здається, що це найцікавіше, що є в людях. Ми не машини, але в нас теж запрограмовано дещо сильне. Навіть в найгірших людях можна побачити це, коли вони поруч зі своїми дітьми. Сильне бажання захистити свою дитину, зробити для неї все найкраще. Окрім цього, в людей є й інші подібні імпульси. І саме це зацікавило мене найбільше.

 

— Світ, у якому живе Клара — раніше ви використали слово «антиутопія», — створено, опираючись на актуальні проблеми навколишнього середовища і дискримінації та на розвиток технологій, як-от редагування генів. Скільки нашого реального світу ви використали, створюючи світ цієї книги?

— Не хочу звучати як людина, яка поширює паніку, бо я справді нею не є. Ба більше, я  саме з тих людей, які дивляться на сучасні досягнення з оптимізмом. Але я думаю, що люди досі не усвідомлюють, наскільки значущими були деякі прориви останніх кількох років…

 

— Як же так?

— Зокрема в цих двох сферах: штучний інтелект і редагування генів. Їхні можливості приголомшливі.

З появою технології під назвою CRISPR, за яку дві науковиці здобули Нобелівську премію, ми отримали простий і легкий у використанні інструмент для запобігання багатьом смертельним захворюванням, яких зараз боїмося. Та разом з тим це відкриває шлях до створення… супердітей.

До речі, дехто вже намагався штучно вдосконалювати ембріони в Китаї. Власне, йому це вдалося. Ця людина думала, що її відзначать премією, а натомість потрапила до в’язниці. Ми наразі не маємо чіткого міжнародного регуляторного консесусу щодо поведінки в таких випадках.

Знову ж таки, я не з тих людей, які вважають, що всі ці речі приведуть нас до загибелі. Але я відчуваю, що ми стоїмо на порозі зовсім нової ери. Не схожої на ту, яка почалася промисловою революцією. Зараз саме ми, а не науковці, повинні добре обдумати, як реорганізувати суспільство у багатьох сферах.

 

— Яка в цьому роль письменника?

— Висловлюючись спрощено, я вважаю, що для письменників та людей, які роблять фільми й серіали, було б дуже добре створювати платформи для дебатів і дискусій.

Від можливостей, які надають редагування генів та штучний інтелект, можна отримати просто вражаючу користь. Але ми повинні уникати таких жахливих речей, які траплялися, наприклад, після промислової революції. Не можна допустити, щоб семирічні діти спускалися в шахти й працювали по 10 годин на день. Не можна допустити, щоб люди грабували чужі країни і перетворювали інших на рабів. Усе це більше ніколи не має повторитися.

Тому я гадаю, що ми повинні обговорювати, як реорганізовуватися у майбутньому. Щось таке і є фоном книги «Клара і Сонце». Мабуть, це все-таки не абсолютна антиутопія, а лише часткова.

 

Переклад — Івана Грабського