"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Дронь Артур
Кадзуо Ішіґуро та радіо «Ноктюрни». Музика із книги оповідань Нобелівського лауреата
Random
Нещодавно у «Видавництві Старого Лева» вийшла нова книга лауреата літературного Нобеля Кадзуо Ішіґуро «Ноктюрни. П’ять історій про музику і смертання». Перша збірка короткої прози Ішіґуро складається з оповідань про різних людей із важливою спільною рисою. Музикою. Вона – героїня кожного оповідання і частина життя кожного персонажа.
 
Поринаючи в прозу Ішіґуро, у певний момент ніби опиняєшся з ним на одній музичні хвилі. Радіохвилі. «П’ять історій про музику і смеркання» містять у собі цієї музики стільки, що й справді вистачить на невеличку радіостанцію. Таке печальне і ностальгійне, розмірене і надзвичайно красиве радіо «Ноктюрни».
 
Frank Sinatra, «By The Time I Get To Phoenix»
 
Перше оповідання книги, яке називається «Співак-крунер» – це зворушлива ода цілій музичній епосі. Головний герой знайомиться із відомим музикантом, в житті якого зараз усе дуже непросто. Легендарний Тоні Ґарднер просить допомогти врятувати його шлюб і акомпанувати на гітарі, коли той співатиме для дружини.
 
Персонажі цього оповідання говорять про відомих крунерів – співаків із розміреною, «муркотливою» манерою виконання. Вони обговорюють і грають крунерські пісні, популярні у минулому столітті. Важлива для радіо «Ноктюрни» пісня є в репертуарі одного з найвідоміших співаків-крунерів – Френка Сінатри.
 
— Нумо, пане Ґарднер, уперед: «Доки дістанусь до Фенікса».
 
А тоді торкнувся струн, без жодного поки що ритму: то було щось на кшталт легкого вступу, який може і привести до пісні, і вгаснути — відразу й не скажеш. Я намагався грати так, щоби в уяві зразу поставала Америка, сумовиті придорожні кафе, безконечні широкі шосе… поза тим я думав, либонь, і про свою маму, пригадував, як заходив до кімнати і бачив її на канапі з конвертом від платівки в руках; на тому конверті було фото такої-от американської дороги, а може, співака, що сидить в американській машині. Хочу сказати, я силкувався грати так, щоб моя мама, якби тільки вона могла мене почути, збагнула: ця музика походить зі світу, який ми бачили на тих конвертах.
 
 
Сhet Вaker, «Fall in love too easily»
 
Другим ротацію на радіо «Ноктюрни» проходить ніжний і ліричний джазмен Чет Бейкер. Високий і чистий, практично юнацький голос Чета заворожує та передає через пісню значно більше, аніж спершу здається. Але в музиці важливий не лише її виконавець, а й те, хто і з якими думками цю музику слухатиме. Тож тут найкраще передати слово героям Ішіґуро...
Та пісня, яку ми сьогодні заспіваємо, — «Закохуюсь я надто легко»... Знаєте, чому я обрав саме її? Хочете, розповім? Якось, невдовзі після весілля, ми були в Лондоні. Повертаємося, отже, після сніданку до свого номера, а там порається покоївка. Але ж ми з Лінді вже розпалені, як ті кролики. Тож заходимо і чуємо — покоївка якраз чистить порохотягом вітальню, але нас звідти не видно. Тоді ми тихенько — навшпиньки, наче дітиська, розумієте? — крадемося до спальні, зачиняємо за собою двері. Бачимо, що там уже прибрано, і покоївка, може, туди вже й заходити не буде, хоча напевне, звісно, не знаємо. Хай там як, нам байдуже. Ми зриваємо з себе одяг, падаємо на ліжко і кохаємося, а покоївка весь цей час буквально за пару кроків звідти, тут-таки за стіною, прибирає у вітальні й ані гадки не має, що ми повернулися. Кажу вам, спочатку ми бачили тільки одне одного, але потім уся ця ситуація видалася раптом такою кумедною, що годі було втриматися від сміху. Ми доводимо справу до кінця, лежимо там, обійнявшись, і тут покоївка, уявіть собі, починає співати! Порохотяг вона вже вимкнула і тепер співає, співає на все горло, а голос у неї, хлопче, паршивезний! Ми помираємо зі сміху, але намагаємося не шуміти. І тоді, що б ви подумали, вона змовкає і вмикає радіо. А там саме крутять Чета Бейкера, який співає «Закохуюсь я надто легко» — так гарно, спокійно, без поспіху. І ми з Лінді просто лежимо собі, обнявшись, поперек ліжка і слухаємо Чета. За хвилю я починаю тихенько підспівувати, й от уже ми з Четом співаємо, а Лінді слухає, згорнувшись клубочком у мене в обіймах. Ось так воно було. Саме тому ми сьогодні виконаємо цю пісню. Та згадає вона чи ні, я не знаю. Хто ж його в біса зна?
 
Пан Ґарднер змовк, і я побачив, що він витирає сльози.

 
Ray Charles, «Georgia On My Mind»
 
В оповіданні «За будь-якої погоди» зустрічаються двоє давніх друзів – Емілі та Рей. Міцний зв’язок між ними триває іще з університетських часів, коли обоє любили старі бродвейські пісні. Коли захоплювались одними й тими ж музикантами. В оповіданні цей зв’язок повинен допомогти героям владнати свої життя, а для радіо «Ноктюрни» він дарує неймовірну музику із їхніх студентських років...
 
Ми любили слухати різні версії однієї пісні й потім дискутувати про тексти чи трактування. Он той рядок справді треба було співати таким іронічним тоном? Як краще співати «Джорджія у мене на думці»: так, ніби Джорджією тут звуть жінку, чи так, наче мова про американський штат? Особливо ми тішилися, коли знаходили запис — як-от «За будь-якої погоди» у виконанні Рея Чарльза, — де слова самі по собі були радісні, натомість манера співу просто рвала серце.

Sarah Vaughan, «April in Paris»
 
Кадзуо Ішігуро підібрав для своєї радіостанції музику, яка не існує окремо від слухачів. Тільки у поєднанні і переплетенні з людьми, для яких вона щось означає, ця музика по-справжньому «рве серце». Для тих, кому вона нагадує молодість, музика і стає молодістю. Для тих, хто згадати уже не може – вона стає навіть більшим.
 
Емілі сиділа, якось наполовину відвернувшись від мене, і досить довго мовчала. А тоді Сара Вон затягнула свою пречудову, хоча, либонь, усе ж таки надто повільну версію «Квітня у Парижі», й Емілі аж стрепенулася, ніби співачка покликала її на ім’я. Відтак обернулася і похитала головою.
 
— Я все ніяк не спам’ятаюся: як же це так, що ти більше не слухаєш цієї музики?…
 
Вечір видався навдивовижу теплий, а слідом за нами на терасу випливла і Сара Вон у супроводі свого оркестру. Зорі були тепер ще яскравіші, а навколо й далі мерехтіли вогники у вікнах, зливаючись із нічним небом удалині. 
 
— Люблю цю пісню, — мовила Емілі...

 
Оркестр
 
«Ноктюрни» починаються і закінчуються оркестром. Великий музичний колектив із різними звучаннями і незамінним місцем кожного – наче модель світу у мініатюрі. Кожен різний, але невід’ємний. Водночас оркестр для героїв Ішігуро – це наче дитинство, яке закінчується і відкриває перед вам двері. Але куди йти – не говорить.
 
Коли ви щодня граєте отак разом, то з часом звикаєте сприймати оркестр мало не як сім’ю, а інших музикантів — як братів. І коли вряди-годи хтось від’їжджає, хочеться думати, що зв’язок між вами не втратиться, і він слатиме листівки з Венеції або з Лондона чи куди там ще його занесе, а може, надішле навіть фото свого нового оркестру — писатиме десь так, як пишуть додому, у старе рідне село. Тож такі-от випадки неждано-непрохано нагадують про те, як стрімко змінюється все навколо. Про те, що сьогоднішні нерозлучні друзі перетворюються завтра на зовсім чужих людей, які, розкидані по цілій Європі, грають тему з «Хрещеного батька» чи «Осіннє листя» на площах і в кафе, де ти ніколи не побуваєш.
 
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage