Нещодавно у «Видавництві Старого Лева» світ побачила свіжа поетична книжка Любомира Стринаглюка «Докричатися до живих», і свіжа вона не тільки тим, що вийшла недавно. Сам філософський наратив, яким пронизана чи не кожна поезія – рух з темряви у життя.

Любомир Стринаглюк – сучасний український письменник і дослідник, художня та наукова творчість якого – це осмислення символів різних часів і декодування вічних істин мовою сьогодення.

Його вірші, як зазначають критики, характеризуються герметичною вишуканістю, тонкою естетикою і разом з тим концентрованим емотивним посилом, де багато межових станів і ще більше – енергії життя.

І нова книжка «Докричатися до живих» з одного боку є спорідненою з попередніми поетичними книжками автора – «Медовий кумир», «Бентежні видива», «Таємні дотики», а з іншого боку – вона вирізняється тим, що відкривається читачеві. Її світ – небачений досі, непрожитий ще. Народжений з болю лютневого досвітку, випалений вітрами українського Сходу. Вимолений енергією правдивої любові. Він – інакший, як були всі до нього.

Ліричний герой озивається до дорогої людини: « ..кричи, щоб я побачив, де ти». Вірш, яким відкривається збірка і який є певним ключем, показує мотив повернення з війни. Герой привозить своїй царівні з війни біль як трофей і як документ пережитого.

У момент крайньої, безмежної практично втоми герой банує лиш за одним – він не набувся на цім світі, не нажився «як муж і як тато». Не налюбився. І це повільний початок виходу з темряви – повний соків листок не піддасться безкровно листопадові, він ще не набувся тут. Цей внутрішній вибір стає тою точкою, з якої наростає сила ліричного героя і він у сокровенному діалозі з Богом на запитання «бути чи не бути» обирає життя (вірш «Стою в дорозі»).

Героєві непросто – носить під шкірою жало лютня, 24-го . Він молиться і співає. Він – ніби Мамай з народної картини у дідовій хаті. А може, не «ніби»? Найбільш драматичним у цьому ключі є розділ книжки «Солдатове мовчання». Це болючий розділ. Тут згадується відомий афоризм-жарт: «Якщо у вас щось болить – радійте, ви живі». Гіркий, щоправда, жарт…

Наступний розділ я подумки назвала найсоковитішим – починаючи з вірша «Середина життя» наростає гедоністична енергія. Середина життя – як екватор. Коли чи не вся енергія набрала максимальної сили і осмислення. Коли сонце – в зеніті. Саме з цього моменту починається ритмічна медитація, яку можна назвати замовлянням на життя. І докричатися до живих – це можливо, спосіб сказати від імені тих, що жили колись, якісь непроминальні істини. Наприклад, що жити варто із розплющеним серцем. І сказати це живим – тим, які ще, можливо, не усвідомили, яким рідкісним щастям є жити у теперішньому моменті. Не в туманному «вчора» чи крихкому «завтра» - а тут. Можливо, про це варто докричатися до живих?

У книжці «Докричатися до живих» Любомира Стринаглюка багато меланхолії, соковитої естетики, світлої енергії і практично медитативного ритму.

Це крик – десь спонтанний, десь – вистражданий, десь – екстатичний, а десь – зворушений по вінця.

Це книжка про життя. Яке дароване всім. І дехто навіть уміє втримати той дар – так подібний на стиглу грушку з Божого саду. Бо що таке поезія? Любомир Стринаглюк дійшов висновку, що це мова, якою до людини говорить Бог. А отже, вона мусить бути сильна і світла, як цей світ…