Ця історія почалася з того, що я зустріла «персонажку». Іноді зустрічаєш людей, про яких одразу думаєш, що вони могли би стати персонажами книг, тоді починаєш до них придивлятися, вивчати, уявляти у контексті якоїсь історії. Я почала вигадувати історію, а тоді виявилося, що нічого вигадувати не треба, адже персонажка уже має історію. Тож я просто почала писати. Звісно, дещо таки довелося вигадати, змінити, прикрасити (адже хіба у біографіях пишуть лише достовірне). Певна річ, додала щось із власного досвіду. Він на той момент дуже мені болів, адже то був зовсім новий, незнаний, воєнний досвід. Гадаю, це досвід, близький усім українцям. Певно, саме тому читачі цієї книжки передусім українці. Підлітки і дорослі. Адже ця історія про дорослішання, якому випало статися у непростих умовах, про близькі кожному почуття і досвіди. 

Ця книга не має присвяти, але якби мала, то я присвятила б її тим, кому довелося надто швидко подорослішати через цю війну і тим, кому через війну подорослішати не пощастило. На початку є вірш, який я написала, коли дізналася про загибель Максима Кривцова. Він про тих і для тих, хто щодня ризикує своїми життями, а часом і віддає їх, аби ми могли насолоджуватися дитинством, дорослішати, мріяти, здійснювати свої мрії, знаходити друзів, закохуватися, писати вірші, танцювати... Аби ми могли жити. Власне, і книжка саме про це – про життя, про вміння проживати його, яким би воно не було.