Що нам голос надривний, коли світ оглух? 

Але поезія Любомира Стринаглюка таки кричить – не тому, що хоче вразити, а тому, що не може мовчати. Її голос – як останній дзвін перед штормом, як нуртування крові в пересохлих жилах, як стогін, який не зупинили роки, війни й байдужість. 

«Докричатися до живих» – це спроба вирвати слово з-під уламків часу, з-під мовчання вулиць і скролінгу стрічок. Це – не книга, а плач сторожі на вежі, яка бачить, як світ палає – і благає бодай когось не відвертатися. У цих рядках – не літературна вигадка, а рана, що кровоточить. І кожен вірш – це не просто текст, це спроба оживити нас – допоки ми ще не скам’яніли остаточно.

Умовно збірка Любомира Стринаглюка «Докричатися до живих» поділяється на три розділи «Солдатове мовчання», «Наодинці», «Родження ягняти». Кожен із них, якби парадоксально це не звучало, поміж гортанним та гостроликим криком, наповнений сакральною тишею. Ця тиша не мертва, не байдужа, а та, яка настає після великого страху, – коли вже не залишилося сил волати, але душа ще тримається за слово, за дихання, за світло. Це тиша рівноцінна молитві, коли поезія не промовляє, а стоячи на колінах, мовчки свідчить. У віршах автора є ця особлива напруга – мовчання між рядками, що каже більше за будь-який вигук. Це той стан, коли слово не хоче бути гучним, бо навколо вже й так усе палає. 

Преамбульна поезія «Крик», яка не входить у жоден розділ, однак на ментальному рівні присутня у кожному, є наче сповіддю ліричного героя. Він запрошує потенційного читача у свій світ: жорстокий, кривавий, пробитий кулями та наповнений страхом, однак живий та готовий до тривалої боротьби: «мені забракло сили духу, // і я кажу собі: агов! // коли гнітить нещадна скруха // та розпач лупить батогом, // порозумій, мовчи і слухай» (с.5).

«Солдатове мовчання» – це вхід у простір, де слово втрачає голос, але не силу. Лейтмотивом у цій частині ліричного буття є тонке і тривале звернення – 

прохання про розмову, про присутність, про здатність почути. Слово тут – як куля і як молитва водночас, воно не завжди вимовлене вголос, але завжди спрямоване до когось: «портрети героїв: очей не відводь, // їм є що сказати – війни круговерть…» (с.10); «розпачливі пройми старих кам’яниць, // на диво вцілілі віконниць скелети. // судинки потріскані, відблиск зіниць. // питаємо в синяви: Господи, де Ти?» (с.15); «стою в дозорі: марення, і прах, // і присмак нескінченности у роті, // натомлений. нічний злітає птах. // збудився голос крови, що німотно // волає…». Червоною ниткою крізь увесь розділ проходить потреба бути почутим, бути названим, не зникнути без слів. Ліричний герой апелює – до побратима, до матері, до Бога, до себе самого. Ця поезія –не монологічна, вона простягає руку до діалогу, до відлуння, до відповіді з того боку мовчання. І навіть коли герой не говорить – він живе в очікуванні слова, у потребі розділити біль, згадку, надію. Бо мовчання – це не відсутність мови, а її загострений порух у глибину, де слово ще тільки формується, дозріває, болить. І в цьому – головна напруга розділу: мовчання, що народжує слово, і слово, яке просить: «не мовчи, промов, прошепочи бодай слівце» (с.24).

Інший розділ «Наодинці» є релевантним до попереднього, однак у ньому, наче крізь вцілілі шпарини потрощеного даху, просочується те, що приходить на зміну найбільшим трагедіям, – самотність. Власне, цей стан для ліричного героя на синонімічному рівні близький до тиші: «розбухла невідомість, ніби труп, // вужем у стіни заповзає тиша, // заволікає вікна сивий струп, // стирає тьмяну пам’ять про колишнє» (с.43). Після затяжних безсонь і болючих прощань настає байдужість і Любомир Стринаглюк не боїться познайомити свого героя з нею, оскільки ця емоція рівноцінна частина життя. Читаючи вірші, марковані статусом «Наодинці», відчуваєш терпкий присмак порожнечі, судомний біль втрати і запах обгорілих мрій, понівечених війною: «друзі роз’їхались: порожньо. // довго читаю. Пів ночі не сплю. // муляє тиша, як пролежні. // нипаю домом, мугикаю блюз» (с.48). Окрім воєн зримих, є ще і внутрішні війни, проте їх доводиться вести наодинці: без міцної руки побратима, без реальної зброї і необхідних карт. Єдиним компасом, що наявний у кишені ліричного героя, є його внутрішня сила вистояти, подолати не лише ворога, але й свою самотність, яка впустила міцне коріння у душу: «сочиться з дерева смола – пахущий ладан. // здається, що пів світу полюбити ладен. // упав листок. я знову – усамітнений» (с.55).

«Родження ягняти» –заключний розділ збірки. Він є тим світлом на краю темряви, де все ще триває боротьба, але вже відчутна присутність надії. У самій назві – напруга між болем і народженням, між пораненою реальністю і новим життям. І не випадково дія недоконана – ягня ще в дорозі до світла, і саме ця незавершеність додає правди й щирості: «помахом крил сповіщає присутність свою, // подихом вітру являєш свою велемовність, // страху немає, лиш подив і радість – стою. // світло народжене прагне пробитись назовні» (с.90). Тут звучить особливе примирення – не капітуляція, а прийняття: болю як частини життя, тиші як простору для росту, слова як першого кроку після великого мовчання. Це не перемога, а повернення до людяності, до здатності побачити нове життя там, де ще не встигло загоїтися старе. 

У цьому розділі слово перестає бути зброєю, а стає поглядом, дотиком, подихом. Між рядками відчуваються ледь вловимі проблиски філігранної інтимної лірики – такої, що не зривається на відвертість, але говорить поглядом, мовчанням, присутністю. Це ніжність, яка дивом уціліла в умовах, де мала б зникнути. Це любов, що народжується на тлі втрат, як світло на тлі згарища: «поруділий м’якуш паданиць – // підсолоджені знаки падіння. // ти лежиш мовчазна горілиць, // ти лежиш, ніби гріх на сумлінні. // але я ще не знаю гріха: // літо бабине, досвід юначий. // я стрибаю у ніч, як блоха. // ти лежиш і мовчиш, тільки плачеш» (с.94). Тут – не про кохання в пишних словах, а про пам’ять дотику, голос у сні, чекання у молитовному мовчанні, коли хтось далеко – і невідомо, чи живий. Така лірика не вибудовує ілюзій, вона вкорінена в реальність, але саме тому така щемка й щира. Бо коли війна вириває з людини все зайве, залишається лише справжнє – і любов тут постає не як тема, а як стан, як надія, як нитка, що тримає серце з того боку фронту. І саме ця інтимна ніжність серед воєнного холоду є, можливо, найсильнішим жестом поета – довести, що навіть на згарищі може прорости життя. І що любов – не втеча від війни, а її мовчазна перемога.

Збірка Любомира Стринаглюка «Докричатися до живих» як вогонь, загорнутий у папір, як молитва, сказана з попелу, як слово, що йде полем, де ще димить земля. Такі вірші не прагнуть прикрашати дійсність – вони дивляться їй просто в очі, не відводячи погляду навіть тоді, коли там – смерть, тиша, втома. Але крізь них проривається те, що не згорає – світло гідності, пам’яті й любові, хай і втомленої, хай і в шинелі.