Отримавши пропозицію проілюструвати цю книжку, у мене не виникло жодних вагань.

Відчувала що це воно, що воно мені потрібне, хоч тема болюча, і процес передбачався непростий і тригерний. Але під час роботи зосереджуєшся здебільшого на композиції, лініях і плямах, стилістиці, колористиці, валандаєшся з тим, щоб персонаж впізнався на наступній ілюстрації – і це вберігає від розриву серця. Робота над ескізами олівцем на папері навпаки вносила свій спокій. У нас з авторкою утворився чудовий тандем. Ми візуалізували цю книгу в одному напрямку і наче відразу зійшлись на спільному знаменнику.

Я перебирала старі родинні фотографії, спогади про побутові особливості, бабусин блокнот, який вона залишила для внуків із записами про гнітючу тишу в селі, про дивну несподівану їжу та способи її роздобути чи приховати. Старі фото на кілька місяців переїхали з тривожної валізки і оселились у моєму скетчбуці. Я потонула в різній документалістиці, у атмосфері 1930-х, у фото місцевості, де могли проживати герої.

Тема відгукнулася б кожному, хто застав живими своїх бабусів і дідусів, що пережили ті страшні роки, чи чув уривки спогадів від очевидців. Думаю, моя бабуся сказала б, що розв’язка книги абсолютно фантастична і неможлива, але, думаю, вона нам вкрай потрібна саме в такому варіанті.