«Хлопчачі» vs «дівчачі» книжки
Гербіш Надійка
09.01.2017
Напевне, найдоречніше було би почати з особистого досвіду, щоби окреслити рамки суб’єктивного, у якому й виснується моя маленька спроба аналізу того, що так часто зринає зараз у всіляких літературних дискусіях: чи має література, передусім, для дітей, розділятися на «рожеву» й «блакитну», як, скажімо, іграшки, одяг чи навіть шоколадні «кіндери» в магазинах.
Мене виховувала мама з дуже нестандартними для її доби уявленнями про світ. Принципи, якими керувалася вона, найчастіше звучать серед порад сучасним мамам – тож у мене є кумедна нагода подивитися на себе, заглянути наперед і побачити «плюси» й «мінуси» таких порад.
Не переповідатиму їх усіх, бо вони ніяк не пов’язані з дискусією, скажу лише, що жодних «гендерних», як тепер часто люблять називати (всерйоз чи для того, щоби подратувати не-фанатів цього поняття) розділень у мене не було. Сама мама в дитинстві не бавилася ляльками, зате лазила по деревах і грала у нескінченні активні ігри з ярличком «хлопчаче». Тож і в мене була свобода, і я вибирала собі все, що вважала за потрібне: книжки, домашні тваринки, військовий намет на подвір’ї щоліта, гвинтівка з мішенями, ляльки до 13 років («барбі» теж, але не лише, «доньки-матері» з ляльками були моєю улюбленою розвагою), музичні імпровізації на піаніно й «козаки-розбійники».
Природно, я не мала наміру оточити нашу доньку лише «дівчачими» іграшками, але їй, у її майже-три, найбільше подобається гратися ляльками (серед улюблених – шматяна Енн Ширлі та її «Зелені Дахи»), ляльковим будиночком, кухнею. А от книжки вона любить усілякі. І пригодницькі теж. Правда, коли ми читаємо «Ліндберґа», вона голосно (і не перекричиш!) говорить із совами й вимагає пояснень, чому вони полюють на мишеня: «Ви ж добрі, правда? Не робіть цього, я вас прошу! Не будете? Сооови, ну сооови!». Ще вона безпомилково вказує на точку на мапі, як мишеняті долетіти до Нью-Йорка. Ми її цього не вчили, чесно-чесно, але от вам ще одна причина, чому варто купувати [усім, незалежно від статі] дітям «Карти» Мізелінських чи інші атласи й просто, задля розваги, обговорювати, що на них зображено.
Фрагмент ілюстрації з книги «Карти» Александри та Даніеля Мізелінських
Тож виходячи з родинного досвіду й навіть своїх, далеких від класичного фемінізму, вподобань, я однаково категорично проти будь-яких розділень для книжок.
Узагалі, дивно, чому це дівчатам не мало би бути цікаво читати про героїв-хлопчиків? А хлопцям – про героїнь-дівчат? Звісно, багато книжок пропонує стереотипні погляди своєї доби (наприклад, «У пустелі та джунглях» Сенкевича бідолашній Нель не залишається нічого, окрім окресленої для неї тогочасними ідеалами роль маленької леді, яка може хіба приймати опіку, турботу й захист малого, проте сильного, сміливого й винахідливого чоловіка), але навіть це не може бути проблемою, адже одна з найкращих буденних справ батьків – обговорювати з дитиною прочитане. Не ставити питань, але бути готовими на них відповісти. Точніше, просто хотіти відповідати й, за потреби, разом шукати відповіді.
У західній літературно-мультиплікаційній традиції випадки, коли, скажімо, книжковий герой-хлопчик перетворюється на героїню-дівчинку в мультику чи адаптації книжки – зовсім не дивина (згадати хоча б класичні приклади «Snowman and Snowdog» чи «Winnie the Pooh»).
Власне, це те, як громадсько-політичні тенденції (і їхній розвиток) визначають культурно-мистецький простір свого часу. Подивіться, як змінювалися диснеївські принцеси з кожною новою хвилею фемінізму. Ще один класичний приклад – славнозвісна кіно-сага «Зоряних воєн». У найстарішій частині світлошкірі чоловіки стають героями, які визволяють з біди світ і світлошкіру принцесу – сміливу й сильну, однак ще нездатну дати собі ради зі всім самостійно. У другій (за часом зйомок) частині вже з’являється чорношкірий джедай, та все ж остаточним героєм стає «білий». У першому фільмі третьої частини саги дівчина вже добряче дає собі раду сама, захищає чорношкірого хлопця-героя, інтуїтивно відчуває Силу (стереотипи про жінок усе ж даються взнаки). У її суперника (на відміну від його дідуся-попередника) внутрішній конфлікт непереконливий, у неї ж самої архетипний «шлях героя» практично відсутній: жінки (стереотипно) розвиваються й грають за іншими правилами. Чесно кажучи, мені страшенно кортить дізнатися, як розвиватимуться події в наступних частинах.
Ілюстрація Богдани Бондар до книги «Мандрівки з Чарівним Атласом: Венеція»
Зізнаюся, що починаючи працювати над пригодницько-пізнавальною серією для дітей «Мандрівки з Чарівним Атласом», я свідомо вибирала двох героїв, хлопчика й дівчинку. Так, Луці теж доводиться захищати свою молодшу сестричку, їй же подобається допомагати в кухнях іноземних родин, які їх приймають, адже це – частина традиційної культури (такої близької й мені особисто), у якій вони зростають (нагадаю, діти – родом зі Збаража). Однак, у кожній новій історії вони знайомитимуться з традиціями різних країн, у які потраплятимуть, і далеко не всюди (повірте на слово) традиції визначають місце жінки на кухні, а місце чоловіка – у статусі захисника. І пізнання (і прийняття) інших через їхню культуру видається мені особливо важливим.
Зрештою, як і прийняття героїв іншої статі в книжках без рожево-блакитних ярличків.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно