Ганна Улюра про поетичну книгу Таїсії Наконечної «Керигма»

Кличу живих,

оплакую мертвих,

поглинаю блискавиці

Золоте читацьке правило: якщо можеш переказати вірша своїми словами — значить, цю поезію ти зрозумів правильно, значить, ти розумака.

«Місто, що ним іде Господь» — не перший, але другий вірш у книжці, й саме він задає інтонаційний і сенсовий малюнок збірки.

Екскурсія Содомом, прошу, за мить до того, як на нього впаде Гнів Божий. Місто скидається на хворого, якому вже нема надії одужати, але цю прогулянку Бога своїми вулицями воно сприймає не як паліативну допомогу, а як етап лікування. Це місто уже бачило стільки занепадів і розквітів, що має себе за особливе. Воно іще не знає, що кожен у вирі екстреми, яку йому випало переживати, думає, що є унікально особливим, бо саме йому вогненний меч архангела пече найбільше. Місто думає, що воно обране, але не підозрює, що обраний — це слабка ланка системи, у ній прошитий спосіб трансформації системи. Оно уже виринуло слово й «матриця»: а в цій Матриці, даруйте, кожен шкіряний Нео — по суті вовняний Томас Андерсен.

Але в цьому місті живуть особливі люди. Спробую припустити. Тридцять шість особливих людей? Праведники, на яких тримається світ, ті, які вимолюють у Господа ваше право на існування, і коли хоч один із них відступиться, то світ впаде, гріхи неправедних переважать. Саме з історії Содому ми вперше дізнаємося, що такі люди існують: перед самим знищенням ми серед Своїх починаємо шукати заступників перед Іншим. Ну, не тридцять шість, може, десять хоча б. Господь блукає вулицями міста, шукаючи тих заступників, щоби врятувати їх від вогню, який впаде на Содом.

І виводить із міста янголів. Такий-от сумнівний список Шиндлера. Господь виводить із Содому янголів, а не праведників. Янголи не потребують порятунку, вони втілюють Гнів Божий, вони є знаряддям відплати, і саме їх Господь виводить з міста. Він відкликає військо. Він дає місту другий шанс — на цей раз без соляних стовпів.

Не про фланери Господа Содомом був цей вірш, а про відсутню тут, — аж кричить порожнеча на місті стовпа, — дружину Лота, наразі вцілілу.

Жінка не завмерла, не стала нерухомо, озираючись на своє минуле, змушена довіку дивитися на кінець світу, її місто поки що врятоване, покарання за гріхи відтерміновано, і вона може з нами говорити про це — про гординю тих, хто вважає, що пережив забагато зла і тому заслуговує бути обраним.

І як, працює золоте правило? Я переказала вірш. Напевно що зрозуміла його. А тим часом непомітно зроблено секретну справу. Все по поличках — а ми уже всередині того світу, який пише зараз Таїсія Наконечна, комфортно в ньому не буде, просто не буде, ми тут — зарозумілі мешканці Содому, які навіть не уміють просити про другий шанс, просто ще уміють сподіватися на нього.

Йти, рухатися, проходити, прийти, піти, летіти… Цих і подібних дієслів в її віршах найбільше. І лише чотири рази трапляється слово «стояти». Ми так прагнемо будь-що стояти на своїй землі, але простору в цьому світі немає, є тільки час, де ти і я — лише вічне тепер. Отож живемо сподіваннями, що, наче якісь безумні алхіміки, випаруємо з безкінечного тепер-часу простір, свою землю. Й іще раз та, яка говорить до нас із тих віршів, буде стояти, обійнявшись з часом, зависати, обійнявшись з часом, певно, бо обпертися і заземлитися ще нема як. Стоять, згадуючи минуле, ті, хто тепер не має душі в місті, куди вона прийшла, щоби провідати чужі могили. І нарешті: стоячи, оті бездушні кидають один в одного словом і поглядом, лайливим словом і злим поглядом.

Поки авторка рухається, іде, біжить, у неї є майбутнє. Коли вона завмирає, то є лише теперішнє, коли зупиняється — поруч з’являються люди з минулим, які так само припинили бігти і в них з нею є спільне минуле, настільки спільне, що від того стає ніяково. І вона зривається з місця, щоби знову кудись бігти, проходити через людей і міста. Така туга стоїть у книжці Наконечної за цим всім ходінням, такі сильні неспокій вигнанця, і злість втікача, і сором врятованого. Я йшов, я біг, я проходив крізь час, я йшов до людей і поміж людей, я втікав від себе… Ну і нахіба я сюди йшов, га? Чи не страшніше за те, від чого ти тікав, те, що рухається тобі назустріч? Натовпи янголів з врятованого Содому, наприклад.

Я знала Таїсію Наконечну як авторку прози, після її «Побачити Париж» (уважних і дещо безжальних нарисів про життя української еміграції, такими безжальними бувають твори, написані з власного досвіду), після її прикметної прози я потребувала уже деяких зусиль, щоби згадати: перед тим у Таїсії були три поетичні книжки, вона — поетка насамперед. Не так давно, 2017 року, були й «Солов’ї з Шаоліня», де сильне враження справила поезія війни, точніше, поезія про вибір, що його війна робить за тебе, поки ти кричиш в очі Господа про даровану тобі свободу волі. Я згадала поетку Таїсію Наконечну і тут же напружилася. Назва її нової поетичної книжки, що ви її зараз і читаєте, — «Керигма», вона мене відверто насторожила, назви поетичних циклів у ній — «Євангеліє», «Метаноя», «Апокрифи», «Одкровення» — остаточно перелякали. Поетична книжка, оприлюднена в Україні 2024 року. Про що вона може бути, як не про переживання досвіду війни. І от у книжці про війну уже в титулах — звістка, глашатаї-провісники, покаяння, сокровенний, об’ява-осяяння.

Великий код Біблії — символічна мова, до якої ми звертаємося, коли все інше результату не дає. За десять років війни бачили уже незліченну кількість невдалих спроб писати про нашу війну через біблійну образність, останні роки ці спроби в поезії стали нестерпними. Тепер, коли ми точно знаємо, якою є війна, навіщо нам її вигадувати й питати поради у бідаки Лота? Стій стовпчиком солі з Бахмута або Геройського, давись гіркотою, дивись і… мовчи. Біда в тому, що мовчати якраз і не можна, а говорити — неясно, у який спосіб.

А потім я почала читати «Керигму». І в моїй голові весь час звучала фраза з латини, яку я винесла в заголовок цього шкіца: Vivos voco, mortuos plango, fulgura frango. Це не з сакрального тексту цитата, це з вірша про дзвін Фрідріха Шиллера. Саме такий надпис був на дзвоні в тому вірші: кличу живих, оплакую мертвих, зупиняю блискавки. І то надпис не про пережитий містичний досвід чи про високу місію обраних. Він такий прагматичний, що аж соромно думати інакше. Я тут для того, щоби кликати живих, згадати про мертвих, відвести небезпеку, робота в мене, знаєте, така. Розумна праця. Ні, Таїсія Наконечна не цитує Шиллера, я навіть не знаю, чи читала вона цей його вірш. Просто бути глашатаєм звістки і сподіватися, що то добра вість, а не есхатологічне одкровення, — робота її книжки, її розумна праця, проста, як те повідомлення на дзвоні, писане для живих, для мертвих і для блискавок.

Тільки стоп: «Керигма» Наконечної — не дзвін Шиллера, а надпис на ньому, перформативний акт, де подзвін раз означає тисячі таких самих, що не встигли відвернути блискавку, що їх не почули живі, поки ще були живі.

Її персональне євангеліє пишеться на сувоях Старого Заповіту, тут Мойсей оплакує Христа, тут ти виходиш із печери Лазаря, щоби сорок років блукати пустелею в пошуках незбудованого іще Ханаану, де уже вишукувалися зморені прочани, що прийшли прихилитися до Стіни плачу. Вона називає цей простір «міжчассям», він пустий, але це рятівна порожнеча: там, де накладаються один на одне століття і сюжети, вони затирають основу, на якій прописані; люди убивають одне одного в прагненні кожного стати головним героєм головної історії, аж поки нікого не залишиться. Лише тут — в міжчассі — вона спроможна забувати. Її Земля Обітована — це місце, де можна зупинитися, залишитися на самоті і раптом все-все-все забути. В одному з віршів авторка оптимістично пообіцяє, що голоси в пустелі для всіх звучать однаково. Розкажіть про це Мойсею, котрий не обирав одноосібно чути Глас Божий. Просто іноді дуже хочеться делегувати необхідність чути, себто, пам’ятати. До того ж делегувати комусь, хто може витримати катування дурною безкінечністю натовпів, що шукають благодаті і воскресіння. Просто обернутися на місто, що так і не врятувалося, і перетворитися на скелю, і заземлитися, і зупинитися, і бачити, й одразу все забувати.

«Я — твоя скеля». Цей вірш — явний переспів одного з Псалмів Давидових, 30 псалом, очевидно, найвідоміший твір про довіру до Господа і до себе, обожненого: «Бо ти — скеля моя й моя твердиня, і ради імени твого веди мене та керуй мною». Я — скеля! Будуй на мені що хочеш, — каже вона, — фортецю чи маяк: те, що вбереже тебе самого, чи те, що відведе небезпеку від іншого. Я — твій наріжний камінь, що підпиратиме мури. Я — те, що завадить піти напролом, те, що вбереже тебе. Лише будуй на мені, іди вглиб, вгризайся в камінь.

Поряд ще буде вірш про жінку апостола Петра — буквально: одружену з Каменем, що стала скалою, камінням. Фразу святого Петра «Quo vadis?» в «Керигмі» говорить уже дружина Петра, апелюючи до тих, хто несеться крізь час і крізь цю книжку, бо ніде їм зупинитися. І тут знову промайне дружина Лота з врятованого Содому, і вона свідчить про смерть міста, яка не сталася і тому, що не сталася, триває.

Скеля з вірша Наконечної — це не Господь з Давидових псалмів, це те, що виконує розумну роботу Господа на землі. Євангеліст — першосвідок, він спостерігає жертовну смерть і відродження, він тут для того, щоби засвідчити «кінець» та «початок» в їхній діалектичній, перепрошую, єдності. Ніхто не помре, поки цього не зафіксує євангеліст. Ніщо не відродиться, поки євангеліст не виконає свою роботу, строго за алгоритмом «1.1. Покликати живих», «1.2. Оплакати мертвих».

В одному з віршів між двома Великоднями випадає чистий четвер, коли падає рясний дощ. І авторка відчуває, як вода стікає за пазуху. Сильний-сильний чуттєвий образ, бо воду згадала я, а там час стікає їй за пазуху.

І неподалік є вірш, де жінка родить немовля, і їй приносять дари — золото, ладан, смирну (що може бути ще більш непотрібним для щойно народженого і виснаженої пологами?), Божа Матір пахне молоком так сильно, що запах молока заступає запах крові, вона стікає молоком, проливається сьогодні молозиво, мить, коли мусить пролитися кров, відтерміновано на тридцять три роки. От там, між тими двома Великоднями, вона стікає тим самим молоком, вона так само сподівається на ціле довге життя для своєї дитини, довше життя, з варіантом Воскресіння 2.0.

А потім двічі-тричі далі в книжці вона заїдатиме нишком новини з війни масним жовтим сиром, це те саме молоко-замість-крові, це настав час наїстися досита своїми надіями, страхами і бажаннями.

Її свідчення працюють саме так: коли поруч нема того, хто готовий почути, всотати з болем першого годування, тоді вона зберігає одкровення за пазухою — до часу. Воно стікає і ферментується, вона сходить сироваткою, сепарується на «своїх» і «чужих».

«Керигма» — про порозуміння, про своїх, значить.

Цикл «Метаноя» — вірші війни. Тут багато образів, які уже є символами, нами — включеними в подію — однаково прочитані й емоційно навантажені. Цикл відкриває вірш, де ангели на плечах утримують небо, що падає. Хтось мостить нову Голготу, хтось намагається йому завадити. І наприкінці буде згадка про блакить, «яскраву, як каска молодого титана». І якщо досі ми в якийсь спосіб ще не зрозуміли: вірш написаний про розстріл Майдану і про Небесну сотню, то синя каска Устима Голоднюка не залишить простору для хибного прочитання. Так є в кожному вірші циклу. Обгорілі жіночі тіла на Житомирській трасі, розчавлена танком легкова автівка… Ні, я не буду далі перераховувати, так, мене теж тригерить, бо за кожним цим символом — історія, яку ми знаємо, навіть не відаючи чи уже не пам’ятаючи імен її учасників.

Досліджували, як по-різному пишуть люди про травматичні події і що роблять, аби убезпечити себе й читача від додаткової шкоди. І то досліджували не художні твори, а праці істориків, які вивчали свідчення Шоа. І дійшли висновку: наближення автора до писання травми в структурах травми залежить від дистанції його особистої безпеки. Згрубша, людина приміряє на себе, який шанс вижити був би у неї в тих умовах, і що нижчий шанс, то більше включений автор у травму і то холоднішим буде його текст. Ті, хто почували себе в абсолютній небезпеці, писали такі тексти суто з цитат, вони буцімто зникали з творів, роблячи колажі з чужих слів і образів. Писати про травму — це контролювати межі уже завданої шкоди.

(Вірш про Троянського коня, уважніше гляньте на вірша про сивого коня, якого приводять у Трою. Він вартий книжки. Перекажіть його собі — мені це робити зараз несила.)

Блакитна каска й інші образи геноцидної війни в «Керигмі» — от та сама дистанція безпеки. Через чужі образи (всі ці символи — вони уже осмислені фотографами чи репортерами, ми їх уже бачимо в чиїйсь інтерпретації, тому і чужі) якось, хоч якось контролювати масштаб особистої втрати. Один із щемливих віршів книжки — про бабусю і про світ, який зникає, коли відходить найстарше покоління. Таїсія Наконечна там скаже, що жалкує: більше не буде бабусиних історій, але тепер її пам’ять — і є бабусине життя… І скількох мертвих здатна воскресити наша пам’ять, які навіть у праві стати соляним стовпом і не відчувати болю відмови? Бабця вирізала з журналів картинки, робила колажі й потім молилася на ці іконостаси. Те саме тепер роблять вони, міркуючи про життя всередині війни.

Ми маємо спільне медійне поле: читаємо ті самі новини, бачимо ті самі фото і ті самі відео, які розсилаємо одне одному месенджерами (але давно уже цього не робимо, бо навчилися не заражати інших своїм болем і страхом).

Ці фото, ці газетні заголовки стають для нас тим спільним полем, де можна говорити про війну. Бо жодна з тих світлин і жоден із тих заголовків — не про нас особисто. Це наша війна. А все поза тим — моя війна. Та, що говорить до нас із віршів Наконечної, злиться: вони мусять приховувати від інших свою війну, щоби, не дай бо’, не інфікувати їх, щоби вони раптом не зрозуміли: це не твоя чи моя війна, це не її війна, це вона сама є війна.

«Я знаю, що у вічному шумі планет». Друге пришестя можна і не помітити. Раптом новий Бог прийде і буде не Богом, а Пітером Пеном чи НЛО, і пророком твоїм буде старий вуйко, що розкаже: сонце зійшло на Сході, теракти і демонстрації по всьому світу, викликайте вже «швидку». Та ніхто не повірить. Ти народився янголом чи НЛО, а високо в горах у твого пророка не ловить хакнутий терористами «Київстар», перепрошую.

Золоте правило читача: якщо можеш переказати вірш, то ти його зрозумів, ти — розумака.

Вірш зрозумів, а не сенс буття осягнув. Але для початку це непогано.