Книжка Катерини Міхаліциної — про молодих надщерблених дівчат і старших розламаних бабусь. І це завжди та сама жінка.

Серія із 26 монологів. Літні жінки розказують про переживання найважчих своїх досвідів. Розповіді не схожі на мимовільне пригадування, то радше свідома керована психотерапевтична розмова. Поруч зі старшою жінкою є дівчинка чи юнка, чиє неозвучене наразі питання і запускає монологи. «Терапевт» за кадром. У «фокусі» — травма. Вони пережили війну. Були біженками. Були в окупації. Їх піддавали виселенню і депортації. Вони ховали дітей. Вони втрачали чоловіків. Їхні будинки руйнували. Їх ґвалтували. Їх били. Їхні тіла руйнували хвороби. Вони доживали віку самотніми. Вони обробляли поля, засіяні чужими кістами і уламками снарядів минулої війни. Юна жінка ще не знає: вона слухає ті монологи, щоби учитися виживати.

З віршу до віршу мандрують образи, які загрожують стати символами. Вишня. Ковил. Мак. Лелека. Яблуко. Ворон. Найочевидніший — оса, тут: упертість до життя, схопилася за сам полуденний час біля вікна чи зависла над розкритим плодом, її тіло — то вигнуте уперте «ні». Оса може жити в колонії, але більшість з них живуть на самоті. Те дівча, якій старші жінки передають у спадок свою травму чітко усвідомлює дві речі. В цей момент вона стає частиною жіночої спільноти, а значить, їй нести відповідальність за чужий біль. Цієї ж митті вона починає свій власний спротив проти дурної безкінечності успадкованих жінками травм.

Перенос рядку. Дуже частий в книжці прийом. Міхаліцина свідомо обриває рядок — не вистачає на одному видиху розказати всю історію, забагато треба розказати і несила на повну вдихнути. Бо чинити спротив — тут лише фаза сприйняття, коротка фаза, якраз щоби судомно вдихнути.

На авторських ілюстраціях (книжка красивезна!) відсутня — стерта чи зміщена — постать слухачки. Вона сама була спиталася про давні болі. І тепер не знає, що робити з цілим оберемком озвучених страждань. Ну що робити? — Пам’ятати і забувати (і не обов’язково в такому порядку). «не суди мене за непам’ять. і лева того не суди, / шо пащу роззявлює, ніби запитує: камо грядеши? / вчися сіяти тишу й дерева свої рости.»