У «Видавництві Старого Лева» вийшла друком поетична книга Ганни Осадко «Мисливці повертаються завжди». У цих текстах є багато правди, щирості, можливо, й болю, та передусім — життя і любові.

Проілюстроване Софією Осадко видання промовляє не лише писаним словом, а, власне, живим голосом поетки: за QR-кодами, які тут уміщені, є чудова нагода послухати авторське читання віршів. Сама ж Ганна називає цю поезію книгою про повернення.

* * *

Ця книжка — про повернення.

Про тих, хто йде і повертається. Хто несе в собі живий вогонь дому, навіть коли довкола — сніг і темрява.

«Мисливці» — це не про полювання. Це про пам’ять, любов і невидимий зв’язок між живими й тими, кого ми втратили. Про людей, які шукають світло і не зраджують собі навіть у найлютішу зиму.

Коли я писала ці тексти, мені весь час здавалося, що поруч стоїть хтось — із тих, хто вже пішов. Вони не мовчали — просто дихали поруч, гріли плечі невидимими обіймами, підказували слова. Бо мисливці повертаються завжди — не з лісу, а з пам’яті, з болю, з минулого, яке ще світиться теплом. Вони йдуть на світло, на вогник любові — і навзаєм приносять у дім певність. Певність у тому, що все недаремно. Що весна колись таки настане.

Ці мисливці — як добрі батьки, як втомлені чоловіки, які несуть на своїх плечах віковічну втому, біль і відповідальність — за продовження життя, за тривання світу.

Я дуже люблю Брейгеля і його «Мисливців на снігу». Репродукцію цієї картини мені колись подарував чоловік — і вона досі висить над моїм ліжком. Дивні шляхи Твої, Господи: чоловік загинув три роки тому на фронті, а картина досі нагадує…. Я можу вічно розглядати її, щоразу знаходячи нові деталі, тіні й відблиски. І щоразу — сподіватися побачити його поміж дерев.

У цій картині немає драми — лише тиша і дорога додому.

Такою я бачу й цю книжку. Вона — не про кінець, а про рух, про життя після втрати, про вміння залишатись людьми серед холоду. Це тексти про зиму, що зрештою минає, — для тих, хто підтримує родинне вогнище, навіть якщо вже лише подумки. Бо для багатьох оте найрідніше місце дитинства — вже спалена й назавжди втрачена примара. Бо для багатьох оті найрідніші люди, які задля тебе були готові пройти засніжені світи та повернутися, — вже на небі.

У центрі книги — образ мисливців, тих, на кого сподіваються і кого чекають. У середньовіччі мисливці були не лише воїнами чи здобувачами, а передусім годувальниками родини взимку, людьми, від яких залежало виживання. У цьому образі закладена глибока архетипна суть — людина, яка йде у темряву, щоб повернути світло іншим. Мисливці — це символ надії, поклик долі, вічний рух у невідоме, що несе ризик, але й продовження життя.

Та ця книжка говорить не лише про минуле. Вона нагадує, що середньовіччя — не епоха, а стан світу. Змінюються технології, але не людина. Вона все ще шукає сенс, боїться темряви, вірить у тих, хто може провести крізь ніч. І саме тому середньовіччя — вічне: воно повертається в кожному новому столітті — у цифрових, політичних, екзистенційних формах. Воно вже тут. Ласкаво просимо.

І всі ми стоїмо на порозі нового темного часу, коли мисливці знову потрібні — не ті, що тікають до лісу, а ті, що не бояться провести інших крізь темряву.