Ви хочете знайти для дитини 6-8-ми років ідеальну книгу? От просто щоб вона була приголомшливою, цікавезною та з #надірви_живіт_смішними пригодами? Тоді вам не треба довго шукати! Адже нова книга Слави Світової «Зараз щось як розкажу! Весела книжка чудес та історій» саме така! Ні, навіть ще краща!

 

«Хто образив Феєчку?»

А ви знали, що Феєчки бувають не тільки тендітними, милими повітряними створіннями, а й справжніми лютими злюками?! Саме такою є головна героїня історії. І все в житті їй було не милим, і гіршої скандалістки годі було й шукати, й усі воліли триматися від неї якнайдалі. Доки одного лютого-нестерпного дня Фея-Фурійка не побачила на дашку своєї ошатної хатки якогось цибатого Фея у смугастих штанях, божевільному капелюсі, черевичках із люто закрученими догори носаками і в сорочці в крапочку, водяний дракон якого застряв у її димарі!

І, здається, навіть найлютіша Феєчка стає не такою вже й злючкою, коли знаходить справжніх друзів! Адже цілковита самотність – вона кого хочеш зробить Фурією!

«Аврора і ковзани»

А ви чули історію про корову, яка хотіла стати балериною на ковзанах? Ні? То послухайте про нашу Аврору!

«Аврора була звичайною коровою. Вона жила на фермі посеред безкрайніх полів геть за межами великого міста, у теплому хлівці разом зі своїми посестрами. Аврора давала по два відра молока щодня, прикрашала голову ромашковим вінком улітку й хрумтіла запашним трав’яним сіном узимку, відганяла хвостом мух та ґедзів, мрійливо чимчикувала околицями ферми, важко ступаючи квадратними ратицями. І все було б добре, якби одного разу фермерський синочок Лука не влучив їй у голову отакезною сніжкою. І звідтоді, кажуть, у голові Аврори все стало «ку-ку» й вона невтомно почала торочити, що одного дня неодмінно стане на ковзани і граційно станцює посеред укритого льодом ставу соло-балет «Лебідка на озері». На біс!»

А як шалена лісова корова (і чому вона стала лісовою) вчила балетні па, сідала (ой, нене) на шпагат, ставала в берізку, котилася колесом, зустріла на своєму шляху какаду із сомбреро та марокасами та чи збудеться заповітна мрія-чудасія Супер-Аврори – про все читач згодом дізнається! 

 

«Дракон іде у відпустку»

Навіть сильні, вогнедишні, суворі з вигляду Дракони можуть геть втомлюватися і хотіти на ручки (ну, або принаймні у відпустку!). Бо без неї вони марніють, дихають попелом, їх не радує нічого й ніхто, а думки про метушливу роботу ніяк не покидають голівоньку дракосика. Але! Знайдеться хтось (як у нашому випадку, пелікан), який вчасно «роззує очі» новому знайомому і скаже: «– Життя прекрасне, камераде! Геть драму!».

Бо справжнє щастя, це виявляється:

– пробігтися пляжем диким чвалом разом із спорт-ламами;

– заспівати кілька пісень, приймаючи душ;

– сходити на релакс-масаж гарячими морськими камінцями до Дзвінь-Лінь;

– зловити у сачок чудернацьку рибину і вмить випустити її на волю;

– сходити на нічний концерт цикад під зорями;

– покататися разом із Гвідо на водних лижах;

– написати паличкою на мокрому піску «Я люблю море!».

А ще, це написати бабусі листа, повідомити, що ти «живий-здоровий, навчився плавати з дельфінами і усміхатися». І обов’язково додати, щоб чекала на Різдво. З гостинцями!

 

«Про Лицаря, який плакав»

Для того, щоб бути справжнім лицарем, треба навчитися тримати себе у руках. Ну, так кажуть. Такі правила. Справжнісінькі лицарі не мали права виявляти свої емоції, а тим паче – плакати. Тому, вони всі до одного були такі суворі й безсердечні, що грізно дивилися навіть на немовлят і кошенят! Тільки-но уявіть собі! Ніщо не здатне було зворушити їхніх сталевих серденьок. Бо почуття (так вважалося) – то для слабаків та білоруких панночок!

Та ось у найгрізнішого та найсильнішого Лицаря народився та ріс нащадок. Який, як на зло, весь час … плакав!

Плакав, коли програвав гру в шахи, і коли вигравав. Плакав, коли дивився на захід сонця і при сході сонця, коли не спав, плакав теж. Плакав, коли читав сентиментальну казку, плакав коли грав на піаніно, і коли у королівстві народжувалося маленьке лошатко з довжелезними віями.

Тато-Лицар через таку «плаксійність» відправив сина на перевиховання у найглухіший ліс, до Секретного тренувального табору для справжніх лицарів. Та що буде, якщо Несправжній Лицар зустріне Несправжню Принцесу з чорним поясом з карате, яку теж вигнали з королівства, щоб вона його не ганьбила?!

«Усі можливі лицарі приходили здобувати лицарську майстерність у таборі.

І мовчазні, як скелі.

І балакучі, як баклани.

І лисі.

І такі, що вплітали у свої бороди квіточки.

Ті, що лаялися всіма мовами.

З довгим кучерявим волоссям.

Цибаті.

Приземкуваті.

Мрійливі.

Крикливі.

Із куркою за домашнього улюбленця.

Був і такий, що приїхав верхи на колесі.

І той, що боявся води і не вмів плавати.

І такий,що випікав коржики.

Усім знайшлося місце.

Кажуть, зажилося відтоді всім лицарям у тому королівстві щасливо і добре! Бо, зрештою, неважливо, який ти лицар. Найголовніше, що ти маєш СЕРЦЕ.»

 

«Жираф шукає свою половинку»

Одного разу Жираф сидів на маленькому ослінчику, пив чай із журавлини і дивився далеко за небокрай. Саме тоді й підкралася журбинка. Жираф відчув, що хотів би розповісти про красу рожево-бузкових відтінків заходу сонця комусь особливому і прекрасному. З ким би він поділився останнім шматочком чагарникового пирога. І був би щасливим!

Так, Жираф вирішує шукати собі наречену і йде до Співай-Лами, яка пророкує майбутнє та наспівує мудрі поради. А тут ще й Носач пхає свого велетенського носа, куди не слід, і розповсюджує оголошення про пошук другої половинки (хоч він – ціленький!) для Жирафа. Бідному Жирафу доводиться пережити побачення з Леопардицею, Ігуаною, Столітньою Черепахою, Слонихою, Зеброю, Гієною, Змією (навіть із Вівцебиком свою суджену переплутав! :))… Йой! Але всі виявляються не тими. Аж доки одного дня…. Та про це – почитаєте самі. А ми скажемо лише, що Серце – воно бачить і відчуває набагато краще, ніж навіть мудрі Співай-Лами!

У цій невимовно яскравій, милій, іронічній, кумедній, галасливій, гумористичній, душевній (просто неймовірній) книзі з десяток казок та історій

– про маленьку книгарню Старого Качура з великим серцем;

– про привидку Кришталіну, яка всього боялася (а особливо – маленьких ДІТЕЙ!), і дівчинка Йоганна сама вчила її лякачок (та навіть, скажемо по секрету, лайливих слів!);

– про Полінку, яка мріяла стати не принцесою, не перевертачкою пінгвінів чи мисливицею за мурахами, а пожежницею;

– про Насінинку, яка мріяла стати то баобабом, то Орхідейкою, то Фікусом… А стала – самою собою! А то найпрекрасніше, що могло з нею трапитися. В цілому світі :)

Ми розказали лише про кілька історій. А інші – прочитайте самі. І ми упевнені, що ви будете радити цю книженцію усім-усім своїм друзям та знайомим! Ілюстрації Олександра Шатохіна – справді магічні та надають яскравих фарб не тільки самим історіям, а й, здається, усій Землі. Бо після цих історій світ для вас точно вбачатиметься іншим! Чи не з якоїсь казки ілюстратор потрапив на нашу Землю? Як і сама авторка книги!

У Слави Світової є талант, який не купиш ні за які гроші: дивитися на світ – дитячими очима. Вишукувати у ньому все найдобріше, найчистіше та найказковіше. Дивитися на оточуючих не через рожеві окуляри, але через призму див, чудес та загадок. І коли читаєш історії із-під її пера, віриш, що усе обов’язково буде добре!

Це дитячі казки, які мають надважливий і дуже глибокий сенс: вони про прийняття себе та усвідомлення свого призначення у житті, про мужність бути тим, хто ти є насправді; про усвідомлення своїх істинних цілей, мрій та бажань; про страхи та як з ними боротися (а може, й боротися не потрібно, а якось по-іншому спробувати з ними взаємодіяти?!), та про те, як же ж його, насправді, зустріти свою другу половинку! :) Точніше, не половинку – а таку ж цілісну істотку/людину, як ти!

І якщо ви запитаєте про моє суб’єктивне враження, то цю книгу я оцінюю у мільярди світових галактичних балів!