Ернест і Скотт. Уривок із книги «Свято, яке завжди з тобою»
Гемінґвей Ернест
06.05.2021
«Свято, яке завжди з тобою» — одна з найвідоміших книжок Ернеста Гемінґвея. У мемуарах письменник розповідає про своє життя в Парижі у 20-х роках минулого століття. У ці часи паризької молодості Ернест познайомився і подружився із безліччю відомих митців, зокрема із Ґертрудою Стайн, Джеймсом Джойсом, Сильвією Бич. Своїх друзів письменник згадує і в книзі, а деяким навіть присвячує окремі оповідання.
Пропонуємо почитати уривок з оповідання «Скотт Фіцджеральд», у якому Гемінґвей розповів про дружбу і спільні пригоди зі ще одним великим автором.
***
У Європі ми за тих часів вважали вино такою самою здоровою й нормальною річчю, як їжа, а також джерелом радості, тілесного й душевного добробуту й насолоди. Пити вино — то не була ознака снобізму, чи витонченості, чи культу: робити це було так само природно, як і їсти, а мені просто необхідно, і я обід або вечерю без вина, сидру чи пива не уявляв. Любив усі вина, крім солодких чи солодкуватих, а також занадто насичених, і мені навіть на думку не спадало, що спільне розпиття кількох пляшок порівняно легкого, сухого білого маконського вина може спричинити такі хімічні зміни в організмі Скотта, що він здуріє. Зранку ще було віскі з «пер’є», але у своєму тодішньому невігластві щодо алкоголіків я й уявити не міг, що одне віскі може зашкодити людині, яка веде машину без даху під дощем. Той алкоголь мав би вже давно вивітритися.
Коли прийшов офіціант із двома склянками свіжовичавленого лимонного соку з льодом, віскі й пляшкою «пер’є», він сказав мені, що аптека зачинена і градусник дістати не вдалося. Аспірин він позичив. Я попросив його пошукати, чи не можна десь позичити градусник. Скотт розплющив очі й зміряв офіціанта поглядом, повним ірландської запеклості.
— Ти казав йому, наскільки все серйозно? — спитав він.
— Гадаю, він розуміє.
— Будь ласка, поясни йому так, щоб він втямив.
Я спробував усе пояснити офіціантові, і він сказав: «Принесу, що зможу».
— А ти йому достатньо чайових дав? Вони ж тільки за чайові працюють.
— Я не знав, — сказав я. — Я думав, їм готель доплачує.
— Я певен, що вони справді щось роблять тільки за серйозні чайові. Більшість із них — із гнилим нутром.
Я подумав про Евана Шипмена й офіціанта в «Closerie des Lilas», якого змусили поголити вуса, коли кав’ярню перетворювали на американський бар, і про те, як Еван працював із тим офіціантом у саду в Монружі задовго до моєї зустрічі зі Скоттом, і як довго ми добре дружили з офіціантами «Lilas», і скільки робили один для одного, і що це для нас усіх означало. Я хотів розповісти Скотту про цю проблему з «Lilas», хоча, може, й казав про це десь між іншим, але зрозумів, що йому не цікаві ні офіціанти, ні їхні негаразди, ні їхня велика доброта й прихильність. У ті дні Скотт терпіти не міг французів, а оскільки спілкувався здебільшого з офіціантами, яких не розумів, таксистами, механіками й господарями квартир, то в нього було чимало можливостей ображати їх і з них знущатися.
Він терпіти не міг італійців ще дужче, ніж французів, і навіть на тверезу голову не міг говорити про них спокійно. Англійців він часто терпіти не міг, але інколи терпів, а вряди-годи й дивився на них знизу вгору. Не знаю, як він ставився до німців і австрійців. Не знаю, чи колись він зустрічався з ними й швейцарцями.
Того вечора в готелі я був радий, що він поводився так спокійно. Я змішав віскі з лимоном і дав йому з двома таблетками аспірину, і він слухняно проковтнув таблетки з гідним захвату спокоєм і попивав свій напій.
Тепер очі в нього були розплющені, а дивився він кудись удалину. Я читав у газеті про злочини й почувався цілком щасливим, як на нього, то аж занадто.
— Ти — людина холодна, так? — спитав Скотт, і я зрозумів, що сталася помилка в рецепті, коли не в діагнозі, і що віскі працює проти нас.
— Ти про що, Скотте?
— Ти отак спокійно сидиш, читаєш оце брудне французьке простирадло, і тобі цілком байдуже, що я помираю.
— То, може, мені лікаря викликати?
— Ні. Не треба мені тут брудних провінційних французьких лікарів.
— А що ж тобі треба?
— Мені треба, щоб мені поміряли температуру. Потім мені треба, щоб нам просушили одяг і ми сіли на експрес до Парижа, щоб потрапити до американської лікарні в Нейї.
— Одяг висохне хіба до ранку, а експресів тут немає, — сказав я. — Тому краще полежати й повечеряти в ліжку.
— Я хочу, щоб мені поміряли температуру.
Минуло трохи часу, й офіціант приніс градусник.
— Що, іншого не було? — спитав я. Коли зайшов офіціант, Скотт заплющив очі, і вигляд у нього був ледь не такий, як у Дами з камеліями наприкінці драми. Ніколи не бачив, щоб у чоловіка так швидко вся кров відливала від обличчя, навіть не уявляю, куди вона при цьому поділася.
— Ось, це єдиний, який є у готелі, — сказав офіціант і вручив мені градусник. Той призначався для ванн, мав дерев’яну основу й досить металу, щоб добре занурюватися у воду. Я швидко ковтнув віскі з лимоном і відчинив вікно поглянути на дощ. Коли я озирнувся, Скотт уже стежив за мною.
Я професійно струснув градусник і сказав:
— Тобі пощастило, що він не ректальний.
— А цей куди?
— Під пахву, — сказав я йому й сунув градусник Скоттові під пахву.
— Не збивай вимір, — сказав Скотт. Я знову струснув градусник одним різким рухом униз, розстібнув Скоттові піжаму й сунув інструмент йому під пахву, мацаючи його холодний лоб і знову перевіряючи пульс. Скотт дивився просто перед собою. Пульс був сімдесят два. Я потримав градусник чотири хвилини.
— По-моєму, його треба ставити на хвилину, — сказав Скотт.
— Цей же великий, — пояснив я. — Треба множити час на площу термометра. І в цьому шкала Цельсія.*
Нарешті я вийняв градусник і підніс до лампи, при якій читав.
— Що там?
— Тридцять сім і шість.
— А яка нормальна?
— Це і є норма.
— Точно?
— Точно.
— Поміряй і собі. Я маю пересвідчитися.
Я знову струснув градусник, розстібнув піжаму й поставив його собі, засікаючи час. Потім подивився.
— Що там? — спитав Скотт.
— Точно те саме.
— А ти як себе почуваєш?
— Пречудово, — сказав я. Я намагався пригадати, чи за Цельсієм тридцять сім і шість — це справді нормальна температура. Але це нічого не означало, адже стовпчик градусника спокійно собі весь час показував тридцять.
* В Америці звикли міряти температуру за шкалою Фаренгейта.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно