"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Русіна Оля
Ел, Ева та їхні паралельні життя
Random
Увага! У рецензії є спойлери!
 
 
Що буде, якщо висмикнути людину з її звичного середовища та закинути у зовсім незнайомий і чужий світ? Це сюжет, що пасує не лише фантастичним книгами, а й цілком реалістичним історіям. Головне – правильно підібрати світи. Як-от дві зовсім відмінні країни по різні боки океану.
 
 
Надія Біла вдало використала свій досвід життя у США, аби описати життя підлітка там і його однолітків – в Україні. На позір, як переконаний спершу головний герой, у них немає нічого спільного. Попри те, що Ел переїхав до Штатів у дитинстві з Миколаєва, на початку він сповнений зверхності та навіть подекуди зневаги до того, як виглядає цей світ – бо він більше до нього не належить. Візит до батька найпростіше сприймати як таку собі літню пригоду, яку треба пережити (у тісній квартирці пліч-о-пліч з новою батьковою родиною – як тут не згадувати величезний американський будинок із кількома спальнями) і потім щонайбільше розповідати її зі сміхом друзям. Тим паче, що за океаном в Ела купа своїх, серйозніших проблем. Однак що робити, якщо ця літня пригода якоїсь миті виявляється відтепер і твоїм буденним життям, бо ти мусиш на цілий навчальний рік залишитися у Миколаєві?
 
Ел продовжує ставитися до всього, що його оточує, із максималізмом та категоричністю, але хоч-не-хоч починає і розуміти цей світ краще. Хай навіть спершу непомітно для себе – але помітно для читача, і добре, що авторка не «штовхає» ці зміни у персонажі уперед силою, вони пов’язані з сюжетом та обставинами, у які Ел потрапляє, і завдяки цьому виглядають правдоподібними і природними. Цікавими у книзі виявляються уже не поверхневі, а глибші розмірковування Ела про світоглядні відмінності між українцями та американцями, його діалоги з бабусею (вона – однозначно моя фаворитка серед другорядних персонажів). Скажімо, про визначену наперед кар’єрну стежку в США (який в тебе район – така і школа, яка школа – такий коледж, який коледж – така робота, говорить Ел, сперечаючись про те, наскільки важливо притримуватися якогось «плану на життя»). Про стосунки у школі, де, як міркує Ел, булінгу «за американськими мірками» зовсім немає, а люди привітніші й відкритіші; хоча й рівень навчання нижчий, і переймаються ним, як видається, менше, ніж Ел очікував.
 
«Але незважаючи на це, однолітки Ела тут, в Україні, були начебто мудрішими за американських. Ел не знав, як їм вдавалося так непохитно витримувати деяких геть божевільних учителів, які вголос називали учнів дебілами чи зривалися на істеричні крики. На них не скаржилися не те що учні, а навіть їхні батьки.
 
Контроль за відвідуваністю наче й був, але геть несуворий, а люди все одно ходили до школи. Ел дуже швидко зрозумів, що домашку можна робити, як тут казали, лівою ногою, але ж деякі люди все одно її робили.
 
 
І навіть якщо хтось знущався з тієї ж Синьки чи Стецька, за американською міркою це навіть булінгом не можна було назвати. Їх не били, не топили в туалетах і не поширювали про них усіляку гидоту в соцмережах.
 
Українські однокласники Ела були напрочуд приязні. Спочатку він думав, що це щось на зразок тесту: чи приймати цього новачка і якщо так, яким буде ступінь цього прийняття?
 
Для Ела ступенів існувало три:
 
1. Залишити людину в спокої і не насміхатися їй у спину в коридорах.
2. Запам’ятати ім’я та іноді на перерві звернутися з нічого не значущою фразою «What’s up man?».
3. Прийняти до кола друзів.
 
Ел опинився на вершині цієї піраміди усього за кілька тижнів».
 
Здавалось би, насолоджуйся та сяй – серед українських однолітків Ел може бути зіркою: американський хлопець, який на уроках англійської говорить у кілька разів краще за вчительку, має більше грошей, ніж будь-хто із його нових друзів, та зустрічається із першою красунею школи. Тим паче, що ніхто тут не знає (і навіть якби знали, тут це нікого не цікавить), що в Америці Ел був дуже посереднім і далеко не душею компанії. Однак тут і виявляється, що чогось бракує. Бракує, аби почуватися не просто крутим, а «своїм»: для миколаївських друзів Ел залишається узагальненим уособленням американців з якимось їхнім життям, що нам його не зрозуміти, а згадки про американський дім викликають спогади про матір, які лежить у лікарні, вітчима, для якого Ел ніколи не буде рідним сином, і сумніви щодо того, чи потрібен він досі комусь за океаном.
 
Імпонує, що авторка уникає шаблонів, й між Елом та його названою сестрою Евою не виникає жодних романтичних стосунків (хоча на початку були кілька сцен, що на це вказували – може, це ненавмисно, а може, для гри з читачем). Сюжетні лінії Ела та Еви розвиваються паралельно, охоплюючи дуже різні життя двох на позір узагалі несхожих підлітків, і це – однозначний плюс: стежити за ними обома цікаво, обидві лінії прописані детально, і якраз завдяки продуманій логіці сюжету раз у раз виникає знайоме відчуття, коли хочеться сказати персонажеві щось на кшталт: «Ти що, не бачиш, що насправді коїться?». Проте ні, бачить читач, але не герої – вони надто захоплені власними проблемами.
 
 
Цікаво, що життя Еви здається Елові спершу настільки ж крутим, наскільки він сам виглядає таким для нових однокласників. Сцени, написані з Евиної точки зору, на початку книги викликають таке ж саме враження: мудрий і турботливий хлопець – вірніше, старший чоловік, постійні тусовки, друзі, популярність. Лише дуже поступово відкривається інший бік цієї реальності: як-от коли раптово вислуховуєш точку зору іншої людини – і ситуація перевертається з ніг на голову, починаєш розуміти деталі, що до неї не пасували, але на які ти зовсім не звертав уваги.
 
Сюжет «Ела і Еви» дуже насичений, передусім тими темами, за які останнім часом найчастіше беруться автори підліткових книг: сексуальне насильство, наркоманія, психологічні травми, харасмент. Однак завдяки тому, що сама книга – велика, а герої, навіть другорядні, – психологічно пропрацьовані й об’ємні, це не викликає враження «усього на купу». Усі події й відчуття, з ними пов’язані, розвиваються повільно та правдоподібно, і спостерігати за ними цікаво. Приємно також, що підліткова книга не перенасичена сленгом, герої вживають його легко, природньо і майже завжди доречно.
 
Звісно, у кінці роману стає особливо цікаво, що ж тепер робитиме Ел. Чи захоче залишитися у Миколаєві, з огляду на все, що сталося? Чи повернутися до США, де у його родині відбулася дуже важлива зміна? Утім, як і в кожній книзі з відкритим фіналом, будь-який варіант тут – це вже вибір читача.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage