Які б важкі часи не були, а українське слово – живе! Воно пульсує, тече по наших венах, його мелодійність та життєдайна сила назавжди залишається у наших серцях. Нова українська поезія – та, яка відображає наші щоденні реалії, та що розбиває серце, а потім збирає його по шматочкам; та, яка дає нам сили жити, любити, творити, перемагати… Саме про неї сьогодні ми і поговоримо.

 

Катерина Міхаліцина «Розламані люди»

У кожного з нас – є минуле. За плечима кожного/кожної з нас стоять цілі покоління – наші пращури, українці, які плели свою долю, життєву дорогу через біль, труднощі, страждання. Ми пов’язані з ними. Сьогодні, як ніколи, ми можемо зрозуміти їх тернистий шлях. І саме про них, про наших «пра» ця збірка поезій. Ми пишаємося ними. Тими, хто ніколи не вважав себе «розламаними людьми». А жив, садив дерева, ростив дітей. Робив усе, і навіть більше, ніж міг. Саме їм ми зобов’язані тим, що народилися на світ.

Поезії проілюстровані самою авторкою, Катериною Міхаліциною, що додає їм ще більшої інтимності. Читач начебто веде із поетесою тиху, щиру та відверту душевну розмову. Авторка ділиться наболілим, – тим, що тривожить душу й серце, а читач – рефлексує, відчуває й довіряє співрозмовнику й свої таємниці.

Щемкі, болючі, але такі світлі й дорогі серцю вірші, про минуле й сьогодення,  що надто тісно пов’язані, переплетені.

 

«…вчися сіяти тишу й ростити дерева.

іти й не спинятися, поки їхнє гілля

найвищого дроту сягне. тоді паща лева

роз'ятриться. і грянуть вони. звідтіля,

де тілько й роботи, що різати по живому

ступілими ножицями, шкрябати по хребтах

голодним залізом. тож у тебе, дитя, стілько дому,

скіко повітря у роті, скільки безслів'я в щоках,

тим повітрям надійнятих. та – хтозна –

                                                        може, і  менше…

не суди мене за непам'ять. і лева того не суди,

що пащу роззявлює, ніби запитує: камо грядеши?

вчися сіяти тишу й дерева свої рости».

 

Мар'яна Прохасько «PRIMITIVO»

Збірка поезій Мар'яни Прохасько кидає виклик читачу: на інтелектуальному, вербальному, емоційному рівнях.

Її вірші то іронічно-гострі, то ніжно-ласкаві, викличні, відверті, насмішкуваті, дошкульні, сміливі, сатиричні, мелодійні – такі різні. Вони збивають з пантелику; змушують усміхнутися; згадувати, забувати – щось своє, надзвичайно важливе, навіть інтимне.

Мар'яна у своїх віршах звертається одночасно до себе, до читачів, до ближнього, до цілого Всесвіту: ми всі пов’язані однією павутинкою, спільним проживанням на планеті Земля. У кожного з нас різні сенси але, по-суті, однаковий шлях.  Найкраще й найдивовижніше у поезіях авторки те, що їй вдається так органічно поєднувати зовсім звичне, буденне, із високим – надважливим.  Поезії про мрії, про Бога, про кохання, про життя і смерть.  Про тебе й мене.

 

«Не бійся:

Я знаю, якого подарунку ти невдовзі захочеш:

Щоб тобі не дарували жодних подарунків.

Або – кажучи поетично – щоб дарували тобі

Простір,

Спокій,

Тишу.

А кажучи ще поетичніше –

Ніщо.

Не бійся. Я зроблю тобі такий подарунок за мить до того,

як ти попросиш.

Не бійся. Але я –

Боюсь.

 

Що як:

Ніколи

Не зможу

Не подарувати тобі

Нічого

?»

Сергiй Жадан «30 віршів про любов і залізницю»

Поезії Сергія Жадана наповнені глибокою лірикою та романтизмом, і водночас – вайбом далеких подорожей, незвіданих доріг, гірких розставань та доленосних зустрічей, різних тональностей потягів: тривожного (або навпаки, заспокійливого) стукоту коліс; різких гудків, здатних наполохати особливо чутливих пасажирів. Ці поезії наповнені легким смутком,  різкуватим ароматом мускусу та чорної кави, коханням, чимось справжнім і таким, від чого стискається серце. Адже і вірші ці читаєш душею, впізнаючи себе: у ситуаціях, спогадах, мріях…

Мандрівки – це завжди новий досвід, який перевіряє тебе на щирість, на справжні й потаємні бажання, на розкутість, сміливість, на прагнення до волі, свободи, самого життя; це випадкові розмови, підслухані уривки чужих зізнань, це нове кохання і старі тривоги; виснажені, але турботливі й уважні залізничники,  натхненні або розтривожені подорожні.  Мандрівки, подорожі  – це саме життя…

Збірка, яка вміщує в собі вірші Сергія Жадана написані у  різні роки, але поєднані спільним лейтмотивом. Чудово підходить як для читання під час подорожей, так і для рефлексії вдома, на самоті.

 

«Я залишаю це дивне місто,

місто прощених і прокажених,

яке тримає – впевнено й міцно –

робочі долоні в глибоких кишенях.

В якому ніколи не сплять чорнороби,

в яке прибувають нічні експреси,

в якому про успіхи та хвороби

вичитуєш із ранкової преси.

 

Я забуваю цю дивну жінку,

забуваю її мовчанку,

мов недочитану сторінку

починаю читати спочатку.

Ніби знову вчусь писати,

вчу абетку – веселу й співочу,

знаючи, що мої адресати

нічого від мене давно не хочуть.

 

Хай на світанку його передмістя

озвуться за мною фабричним гулом,

хай я, подібно до палого листя,

залишусь для когось печальним минулим.

Хай по мені не залишиться сліду,

хай не залишиться жодного жалю –

я так чи інакше з нього вже їду,

я ось його уже залишаю.

 

І жінка ця хай навчається жити,

так, ніби завжди жила без мене,

хай не спиняються літні пружини,

нагріваючи небо зелене,

хай працюють державні контори,

хай не запізнюються трамваї,

хай будуть відчиненими коридори,

в яких вона мене забуває.

 

Я забуватиму його ріки,

буду заплющувати повіки,

буду зчитувати плакати,

я буду чекати, я вмію чекати.

Тож хай все забудеться – я не проти.

В її листах стільки турботи,

стільки любові, стільки отрути.

І спробуй її після цього забути».

 

 

Дмитро Лазуткін «Закладка»

Поезії Дмитра Лазуткіна – письменника, телеведучого, військовослужбовця – наповнені важливими сенсами і болючими прозріннями. У його новій збірці поєднуються вірші, які вимальовують й освітлюють наше сьогодення; віддзеркалюють наші страхи та надії; показують реальність, яка вона є, без «гриму» та прикрас. Тут багато меланхолії та туги: за рідними місцями, колишнім щасливим життям, минулим…

Водночас, серед поезій багато ніжності та світла, пристрасті й чуттєвості, віра у прекрасне майбутнє нашої країни. Поетичне слово Дмитра Лазуткіна завжди виважене й точне, лаконічне, але глибоке й багатосенсове.

Віршами Дмитра дихаєш: всотуєш кожне слово, носиш його під шкірою, біля серця ще довго-довго. Проникливо, щемко, та дуже знайомо.

 

«Щедрі дощі розхитали загати,

Хмара повзе, ніби ніч невичерпна.

Те, що тобі я хотів би сказати, –

Я промовляю від імені червня.

 

Наша розбіжність – така несуттєва,

Наша печаль – не така вже й всесвітня,
Все, що про тебе шепочуть дерева, –

Я промовляю від імені липня.

 

Видихи пристрасті, крики кохання,

Правда солодка і правда нестерпна…

Те, що не може сховати мовчання, –

Я промовляю від імені серпня.

 

Серце здригається несамовито,

Я йому вірю – так само, як ти мені…

Я промовляю від імені літа,

Я промовляю від власного імені».