Чи знаєте ви, що буде, якщо дітям 5, 8 і 10 років, без попередньої підготовки, показати роботу Казимира Малевича? Я вирішила провести такий експеримент, навчаючи дітей трьох вікових груп українського мистецтва. Для обговорення обрала не найвідомішу роботу художника, – «Письмовий стіл і кімната» 1913 року – припустивши, що діти бачитимуть її вперше. Реакція малих поціновувачів мистецтва мене неабияк здивувала.

Я сподівалась на розуміння старшого класу (9-10 років) і підготувала дуже багато пояснень для наймолодшої групи дошкільнят. Але сталося усе навпаки. Старша група зустріла картину сміхом: хтось дивувався «де ж тут стіл, якщо навіть кімнати не видно», хтось намалював кілька прямокутників на аркуші і вигукував «дивіться, я також Малевич». Першокласники розглядали з цікавістю та обережністю, запитували: «чому художник намалював так?», чи «ця червона пляма це і є стіл?». Малюки ж були в захваті – їм сподобався підхід Малевича до зображення предметів у просторі, бо «це, як конструктор».

Зараз я розумію, що доволі недбало підійшла до експерименту. Адже справді, у дітей 4-5 років ще немає шаблонності у сприйнятті мистецтва – їм або подобається, або ні, вони шукають щось схоже на предмети зі свого Всесвіту (в цьому випадку – конструктор). Натомість я мала би краще підготуватися до шквалу запитань з боку «першачків» і до критики на кшталт «яке ж це мистецтво?» від 10-річок. Варто було лишень завбачливо перечитати книжку Франсуази Барб-Ґалль. Тоді у мене були б готові відповіді на фрази типу «Шевченко краще малював», «де стіл?», «я також Малевич», адже французька мистецтвознавиця подає цілий список відповідей на найрізноманітніші запитання від дітей різного віку. Більше того, пані Франсуаза дає дуже чітке тлумачення предметів образотворчого мистецтва різних періодів. З чого я роблю висновок, що якби обрала один з міських пейзажів Новаківського або Абрама Маневича, діти набагато охочіше коментували їх, їм імпонували би яскраві кольори робіт та знайома місцевість.

Я є щасливою власницею рідкісного першого видання «Як розмовляти з дітьми про мистецтво» в 2-х частинах, що вийшло 2015 року у «Видавництві Старого Лева». Тож страшенно тішуся, що ці книги у філігранному перекладі української мистецтвознавиці Софії Рябчук знову повертаються на полиці. Бо це поступове крокування від основ художньої майстерності до вміння обговорювати з дитиною предмети мистецтва. Сторінка за сторінкою пані Франсуаза розповідає, як краще підготуватися до перших відвідин музею, як доступно пояснити дитині, з чого робили перші фарби, як майстри готували художню поверхню для роботи, чому середньовічний живописні роботи не підписані, чому картини темніють з часом тощо.

Головне, на мою думку, що дає читачу книжка «Як розмовляти з дітьми про мистецтво» – усвідомлення різниці між нерозумінням роботи і знеціненням її. Бо незнання чогось – це природній шлях до пошуку відповідей та набуття нової інформації, а знецінення – блокування себе від нових знань. Авторка дуже вміло підігріває дитячу цікавість до предметів образотворчого мистецтва: чи то до сакрального сюжету Ієронімуса Босха, чи до «Синього монохрому» Клейна. Як на мене, вищий пілотаж – пояснити дошкільнятам суть монохромного живопису і Франсуазі Барб-Ґалль це вдається. Окрім того, авторка присвятила окремі розділи різним жанрам образотворчого мистецтва та дала відповідь на надважливе для маленьких мистецтвознавців запитання: чому художники досі малюють портрети, якщо технічний прогрес подарував нам змогу робити селфі. Тож вперед, до нових пізнань і відповідей на одвічні запитання з книжкою «Як розмовляти з дітьми про мистецтво».