"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

«Добре бути ірраціональними». Погано бути імпульсивними. Уривок із книги Дена Аріелі
Книга Дена Аріелі «Добре бути ірраціональними» у перекладі Дзвінки Завалій та оформленні Антона Селлешія допоможе вам краще зрозуміти себе та інших людей. Науковець і письменник, Аріелі розповідає про людську ірраціональність та нелогічність. А також про те, як виростати їх на свою користь та покращити життя.
 
Щоб побачити, як легко і з гумором Аріелі пише про такі серйозні й важливі речі, пропонуємо прочитати уривок із цієї новинки. У ньому письменник розповість вам, чому імпульсивність людям тільки шкодить. 
 
***
ДОВГОТРИВАЛИЙ ЕФЕКТ КОРОТКОТРИВАЛИХ ЕМОЦІЙ 
 
Чому нам не варто діяти під впливом негативних емоцій 
 
Добре це чи погано — емоції швидкоплинні. Затори можуть дратувати, подарунок може втішити, а забиття пальця на нозі може змусити нас вилаятись, але ми недовго є роздратованими, радісними чи засмученими. Однак якщо ми імпульсивно реагуємо у відповідь на те, що відчуваємо, то можемо довго шкодувати про свою поведінку. Якщо ми надішлемо розлюченого листа керівникові, скажемо щось жахливе тому, кого любимо, або купимо те, що для нас є надто дорогим, то можемо пошкодувати про наш вчинок, щойно імпульс згасне. (Ось чому народна мудрість каже нам «почекати до ранку», «порахувати до десяти» й «охолонути», перш ніж ухвалювати рішення.) Часто емоція, особливо гнів, захоплює нас, але коли ми «отямлюємось», то хапаємось руками за голову й запитуємо себе: «І чим я думав?» У той момент просвітлення, роздумів і жалю ми часто намагаємося втішити себе думкою, що принаймні ще раз так не поведемось. 
 
Але чи можемо ми насправді уникнути повторення дій, які ми вчинили в розпалі моменту?
 
Ціна у Спільноті Старого Лева
126 грн
Зареєструватися
ПОДІЛЮСЬ ІЗ ВАМИ РОЗПОВІДДЮ
про те, як я одного разу розгнівався. Під час мого другого року на посаді асистента в MIT я викладав курс з ухвалення рішень групі випускників. Курс був частиною Програми проєктування та управління системами, яка була спільним проєктом Школи менеджменту Слоана та Інженерної школи. Студенти були цікавими (багато в чому), і мені подобалося їм викладати. Але одного дня, приблизно на половині семестру, семеро з них прийшли поговорити зі мною про накладку в розкладі. 
 
Студенти також слухали курс із фінансів. Професор — я зватиму його Полом — скасував кілька своїх лекцій і, як компенсацію, запланував кілька занять, щоб наздогнати. На жаль, так сталось, що ці заняття збігались із другою половиною мого тригодинного заняття. Студенти сказали мені, що вони ввічливо повідомили Пола про накладку в розкладі, але він зневажливо сказав їм, щоб вони визначили свої пріоритети. Зрештою, за його словами, курс фінансів був явно важливішим, ніж якийсь езотеричний курс психології ухвалення рішень. 
 
Мене це, звичайно, роздратувало. Я не був знайомий із Полом, але знав, що він дуже відомий професор і колишній декан університету. Оскільки я посідав дуже низьке місце в академічній ієрархії, я не мав багато впливу і не знав, що робити. Бажаючи підтримати студентів, я вирішив, що вони можуть піти з моєї пари після перших півтора години, щоб встигнути на пару з фінансів, і що я викладу їм ту частину, яку вони пропустили, наступного ранку. 
 
Першого тижня семеро студентів встали і вийшли з аудиторії на середині моєї пари, як ми й домовились. Ми зустрілися наступного дня в моєму кабінеті та пройшлись матеріалом. Мене не влаштовувало зривання заняття чи зайва робота, але я знав, що це не вина студентів; я також знав, що так буде не завжди. Протягом третього тижня, після того, як студенти вийшли, щоб піти на заняття з фінансів, я зробив своїй групі невелику перерву. Пам’ятаю, що відчував роздратування від перебивання, коли йшов до туалету. У той момент я побачив студентів, яких у мене «відібрали», крізь відчинені двері. Я зазирнув до класу й побачив професора фінансів, який якраз щось пояснював з рукою, демонстративно піднятою вгору. 
 
Раптом я відчув різке роздратування. Цей грубий чувак зневажив мій час і час моїх студентів, і через його явну зневагу мені довелося витрачати додатковий час і відпрацьовувати лекції, які я навіть не скасовував. 
 
Що я зробив? Розпалений власним обуренням, я підійшов до нього перед усіма студентами і сказав: «Поле, я дуже засмучений тим, що ви запланували свої пари-відпрацювання поверх моїх пар». 
 
Він збентежився. Він явно не знав, хто я, чи про що говорю. 
 
«Я проводжу лекцію», — вимовив він. 
 
«Я знаю, — відповів я. — Але я хочу, щоб ви зрозуміли, що планувати свої пари під час моїх годин було неправильним». 
 
Я зробив паузу. Здавалось, він і далі намагається зрозуміти, хто я такий. 
 
«Це все, що я хотів сказати, — продовжував я. — І тепер, коли я розповів вам про своє ставлення, ми можемо просто забути про цю ситуацію і більше про неї не згадувати». Із цим милостивим висновком я обернувся і вийшов із кімнати. 
 
Щойно я покинув аудиторію, то зрозумів, що зробив щось, чого, мабуть, не варто було робити, але я почувався набагато краще.
 
Того вечора мені зателефонував Дражен Прелеч, старший викладач моєї кафедри, і одна з головних причин, чому я приєднався до MIT. Дражен сказав мені, що декан університету, Дік Шмалензее подзвонив йому, щоб розповісти про випадок. Декан питав, чи є ймовірність, що я попрошу вибачення у Пола перед усім університетом. «Я сказав йому, що це дуже малоймовірно, — переповів мені Дражен, — і тобі скоро зателефонує декан». Раптом на мене нахлинули спогади про виклик до кабінету директора школи, коли я був дитиною. 
 
Звичайно, наступного дня мені подзвонив Дік — і незабаром я мав із ним зустріч. «Пол розлючений, — сказав мені декан. — Він відчуває себе зневаженим через те, що хтось інший зайшов під час його заняття і вичитав його перед усіма студентами. Він хоче, щоб ви попросили вибачення». 
 
Я поділився з деканом своїм поглядом на ситуацію і визнав, що, мабуть, не мав би в гніві вриватись на Полове заняття і дорікати йому. Але також я зазначив, що Полові варто попросити вибачення і в мене, оскільки він, можна сказати, тричі перервав мої заняття. Незабаром деканові стало зрозуміло, що я не проситиму вибачення. 
 
Я навіть намагався пояснити йому користь цієї ситуації. «Дивіться, — сказав я декану, — ви економіст. Ви розумієте важливість репутації. Тепер я маю репутацію того, хто відбивається, коли хтось наступає йому на пальці, тому, найімовірніше, більше ніхто так зі мною не чинитиме. Це означає, що вам більше не доведеться мати справу з такою ситуацією, і це добре, чи не так?». Вираз його обличчя не виявив жодного захоплення моїм стратегічним мисленням. Натомість він просто попросив мене поговорити з Полом. (Розмова з Полом аналогічно не принесла задоволення жодному з нас, і ще він зазначив, що в мене може бути якась соціальна недуга, та запропонував мені звернутись по допомогу, щоб розібратись у правилах етикету.)
 
Перша причина, чому я розповідаю цю байку про академічну впертість, — я визнаю, що теж можу поводитись неадекватно в «гарячий» момент (і вірите ви чи ні, у мене є більш радикальні приклади). Важливіша причина — історія ілюструє важливий аспект того, як працюють емоції. Звичайно, я міг би зателефонувати Полові, коли вперше виявилась накладка в розкладі, і поговорити з ним про це, але я цього не зробив. Чому? Частково тому, що я не знав, що робити в такій ситуації, а також тому, що мене це не так схвилювало. Окрім моментів, коли студенти виходили з моєї лекції, і коли наступного ранку вони приходили до мене в кабінет, я був повністю поглинутий своєю роботою, навіть не пам’ятав про Пола і не думав про нестиковки в розкладі. Але коли я побачив, як мої студенти виходять з пари, то згадав, що мені доведеться проводити додаткові заняття наступного дня; потім, коли я побачив їх на парі в Пола, це все спричинило бурю. Я став емоційним і зробив те, чого не варто було робити. (Я також повинен зізнатися, що часто занадто впертий, щоб просити вибачення.) 
 
Емоції та РІШЕННЯ 
 
Здається, що емоції зникають безслідно. Наприклад, хтось вас підрізає у трафіку дорогою на роботу. Ви гніваєтесь, але глибоко вдихаєте й нічого з цим не робите. Незабаром ваші думки повертаються до дороги, до пісні на радіо та до ресторану, у який ви, можливо, підете ввечері. У таких випадках ви використовуєте загальний підхід до ухвалення рішень («рішення» на схемі нижче), і ваш короткочасний гнів не впливає на ваші подальші рішення («рішення», з маленької «р», з обох боків від «емоцій» на схемі нижче означають швидкоплинність емоцій та стабільність ваших стратегій ухвалення рішень.)
 
рішення емоціїрішення (у майбутньому) 
 
Але ми з Едуардо Андраде (професор Каліфорнійського університету в Берклі) зацікавилися, чи наслідки емоцій все-таки можуть вплинути на рішення, які ми ухвалюємо в майбутньому, довго після того, як переживання через забитий палець, неввічливого водія, несправедливого викладача чи через інші ситуації зникли. 
 
Наша логіка була такою: уявіть, що трапиться щось, що змусило вас почуватися щасливим та щедрим — скажімо, ваша улюблена команда виграла Світову серію . Того вечора ви вечеряєте в тещі, і, маючи чудовий настрій, імпульсивно вирішуєте придбати їй квіти. Через місяць емоції від великого виграшу зникли, як і готівка у вашому гаманці. Настав час знову відвідати тещу. Ви думаєте про те, як повинен поводитись хороший зять. Ви консультуєтесь зі своєю пам’яттю та згадуєте свій чудовий вчинок під час останніх відвідин — купівлю квітів — і повторюєте його. Потім ви повторюєте ритуал знову і знову, аж поки він не перетворюється на звичку (загалом це ще не найгірша звичка). Попри те, що основної причини вашого першого вчинку (піднесення через гру) вже немає, ви сприймаєте свої минулі дії як підказку, що вам слід робити далі і який ви зять (такий, що купує квіти для тещі). Так перші емоції можуть впливати на низку ваших рішень. 
 
Чому так стається? Ми беремо підказки в інших про те, що нам їсти чи носити, і так само дивимось на себе в «дзеркало заднього виду». Зрештою, якщо ми готові слідувати за іншими людьми, яких не добре знаємо (поведінка, яку ми називаємо «стадністю»), чи будемо ми більш готові наслідувати того, кого ми дуже шануємо — себе? Якщо ми бачимо, що одного разу ухвалили якесь рішення, то одразу припускаємо, що воно, мабуть, було мудрим (як могло бути інакше?), тому ми його повторюємо. Такий процес ми називаємо «індивідуальною стадністю», оскільки він подібний до того, як ми слідуємо за іншими, з різницею у тому, що ми слідуємо за власною поведінкою в минулому.
 
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage