Романи швейцарського письменника Жоеля Діккера – як пачка сирних чипсів під улюблене шоу: занадто смачно, щоби відриватися від них. І хоча термін «літературний фаст-фуд» для декого може звучати образливо, насправді такий неофіційний різновид у літературі робить з письменників-початківців зірок, а читачі тільки у захваті від закручених сюжетів, динаміки, великої кількості подій та несподіваної розв’язки.

Жоель Діккер яскравий представник цього неофіційного жанру, а ще, звісно, він ще той майстер у детективах та трилерах. Свою талановитість він довів вже у трьох перекладених українською романах: «Зникнення Стефані Мейлер», «Правда про справу Гаррі Квеберта» та «Книга Балтиморів».

«Загадка 622 номера» – четвертий роман, виданий в Україні, що зібрав найбільшу кількість неоднозначних відгуків серед читачів з усього світу. То чи варто читати новинку Діккера українському читачу?

   

Не детектив – закручена сімейна сага

Фабула роману доволі проста: письменник, який прагне понад усе оговтатися під болісного розлучення, вирушає до готелю в маленькому швейцарському містечку, в якому кілька років тому сталося страшне вбивство під час з’їзду банкірів у номері 622.

Прагнучи відновити хронологію подій та розплутати давно закинуту справу, письменник вирушає слідами історії від самого початку й до логічної (хоча й не дуже) розв’язки.

До речі, у романі «Загадка 622 номера» головним героєм став сам Жоель Діккер. Через такий нібито сильний егоцентризм спільнота читачів з усього світу засудила його за абсолютну нескромність. Однак, якщо копнути в контекст та прочитати присвяту автора, можна зрозуміти, що цей роман – суцільна згадка та вшановування пам’яті померлого видавця самого Діккера.

Власне у романі головний герой (Жоель Діккер) приділяє чимало часу розповіді про видавця, який повірив у його перший роман, що згодом став світовим бестселером – «Правду про справу Гаррі Квеберта». Враховуючи даний нюанс, читати книжку ти починаєш інакше: не просто як роман-вигадку, а як роман, в який вкладено більше, ніж просто майстерність – душу та серце.

   

Як відірватися від цієї книжки?

О, так. Це питання я ставила собі безліч разів, коли мала йти спати чи їхала у забитому людьми транспорті в годину-пік. Майстерність Жоеля Діккера, з якою точно всі погодяться, не у пошуках глибоких сенсів чи розбудові нових світів – він про відпочинок та інтриги, приправлені потрійним соусом з інтриг.

Перші 100 сторінок автор розставляє гравців на полі. Саме на цьому моменті читачі кидали «Загадку 622 номеру», не дозволяючи історії проковтнути їх цілком та повністю. Якщо подолати перші 100 сторінок, можна здобути не тільки задоволення, а й довгоочікуваний відпочинок.

А ось останні 150 сторінок книжки – можливість самостійно подумати, хто ж убивця та чи міг ним бути хтось з улюблених героїв. До речі, про героїв…

   

Діалоги, яких не було

Єдиний та основний, як на мене, недолік «Загадки 622 номеру» – діалоги героїв, що подеколи здаються занадто шаблонними та картонними. Одразу помітно, що Діккер робив ставку не на слова, а на дії.

Проте ж персонажі, які керують банком, не можуть спілкуватися фразами, притаманними першокласникам, правда? Не стверджуватиму, що це константа у романі, однак інколи діалоги дійсно засмучували.

На щастя, це єдиний недолік, який трохи знизив оцінку «Загадки 622 номера». То чому варто все ж прочитати новинку автора?

   

Біжімо читати Діккера!

Роман «Загадка 622 номера» вартий уваги, тому що:

Має закручений сюжет. Ми ж бо любимо Жоеля Діккера саме за це. І у новій книзі він не зрадив своєму вмінню затягти читача до світу інтриг та змусити залишитися до останньої сторінки.

Має неочікувану розв’язку. Та чи могло бути інакше? Ні-ні.

Роман дозволяє відпочити. Інколи хочеться просто дати собі перерву від важкого читання. «Загадка 622 номера» – приклад роману, що допомагає відпочити та заразом захопитися новою справою – віднайти хронологію вбивства та дозволити письменнику дописати книгу до свого логічного завершення.

Наостанок залишу фінальну цитату автора, що характеризує книжку набагато краще за тисячі символів без пробілу:

«Життя – це роман, про який уже відомо, чим він закінчиться: наприкінці герой помирає. Отож найважливіше не те, як завершується наша історія, а те, як ми заповнюємо в ній сторінки. Адже життя, як і роман, повинне бути пригодою. А пригоди – це відпустка від життя».