Де «Правду» шукати: відгук на книгу Террі Пратчетта
18.02.2019
От і скінчилися свята. І як тепер нам розбавляти сірі робочі будні чимось цікавеньким? Звісно, читаючи добрі книжки!
Юлія Толстих, ZIK
Якщо ви, як і я, раніше не були знайомі з творчістю відомого у всьому світі Террі Пратчетта, то саме час виправляти це.
Не була фанаткою фентезі і нічого з цього жанру раніше не читала. Але спокусилась на схвальні відгуки – і не пошкодувала! На землі з’явилася плюс одна фанатка майстра «гумористичного фентезі». Попри те, що у доробку Пратчетта понад 40 книг і цілий вигаданий світ у них, українською можна знайти поки сім (дякуємо «Видавництву Старого Лева», і за прекрасне оформлення також).
За рекомендаціями з інтернету для знайомства з творчістю автора я обрала позацикловий роман «Правда» у перекладі журналіста Олександра Михельсона. Подумала, що журналістові за фахом вдасться якнайповніше передати дух (surprise!))) журналістики, яким сповнена книга. Ой, нелегко, мабуть, було перекладати, адже Пратчетт полюбляє погратись зі словами, у тексті присутні навмисні помилки чи відсилки до певних обставин, які, на щастя, винесені перекладачем разом з коментарями у виносках. За словами самого ж Михельсона, його переклад дещо «хуліганський», але мені цілком зайшов. Чому так багато хочеться сказати саме про переклад, бо на одній з лекцій Галина Листвак, яка є літературним редактором серії «Дискосвіт» українською, розповіла, як складно перекладати Пратчетта і координувати різних перекладачів (адже над виданням сімох книг їх працювало четверо), щоб вибудовувався цілісний (Диско)світ, коли навіть переклад власних назв, в яких часто вже закладено певну характеристику чи стьоб, викликав дискусії. Одним словом – молодці, крута книга!
«Брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу!»
Тепер про зміст. Це роман про створення першої газети у місті Анк-Морпорк – «традиційного пункту призначення загублених душ», де спокійно (чи не зовсім) співіснують люди, вампіри, гноми, перевертні та інші цікаві істоти. Де існує вільний вибір професійної діяльності (не завжди фінансово успішної) і життєвих пріоритетів (не завжди притомних), тож тут можна зустріти, скажімо, членів товариства реабілітації тяжкохворих за допомогою гри на баяні, ліцензованих злодіїв чи поціновувачів екзотичних папуг. Взагалі кожен персонаж «Правди» – привід для окремої розповіді, їх тут багато і всі дуже виразні та кумедні.
«Гільдія злодіїїв збирається боротися з неліцензованою злочинністю в місті»
У місті стався злочин, у якому звинувачують правителя, і редакція новоствореного «Анк-Морпоркського часу» береться за власне розслідування.
– Що ви зробили з сержантом Щебенем?– Я лише записав його слова.– Ага. Взяли його на олівець?
Вільям де Ворд – правдолюб, головний редактор «Анк-Морпоркського часу»; Сахариса Кріпслок – журналістка, «...вона вродлива – але згідно з еталоном краси кількасотрічної давності»; Отто Крикк – вампір-фотограф, який «зав’язав» зі своєю потребою у рідині на літеру «к», і який після кожного спалаху власного іконографа перетворюється на попіл; гноми-друкарі, які «вміють перетворювати свинець на золото»; та колектив розповсюджувачів-жебраків.
Ось такою різнокаліберною і різношерстою компанією вони зіштовхнуться з різними перепонами на шляху до видання «Часу» – в тому числі, з нечесною конкуренцією у гонитві за читачами, та з організованою злочинністю віч-на-віч.
«Не підходьте до мене! Якщо підійдете, я.. Я про це напишу!»
Вигадані сенсації мають значно більшим попит у читачів, аніж серйозні правдиві розслідування. Причому, чим більш неймовірні сенсації «швидкого приготування», тим більше подобаються жителям міста і розлітаються як гарячі пиріжки (чи перепічки). Нічого не нагадує?
«...люди думають, що їх цікавить свіженина, але насправді їх цікавить смаженина»
Дискримінація за приналежність до певного виду істот, спроби маніпуляції масовою свідомістю, використання кримінальних угруповань як інструменту для досягнення певних цілей, небажання правоохоронних органів взагалі щось робити, зрештою, свобода слова і брудна політика. Про все це і навіть більше ми читаємо у «Правді». І це все нагадує нам більше реальність, аніж вигадану історію. І все це дуже дотепно і тонко написано.
Сатира, іронія і просто добірний гумор, за які неможливо не закохатись у Пратчетта!
«Правда» однозначно стала відкриттям мого читацького року. Це той випадок, коли 450 сторінок, і ти шкодуєш, що так мало. А втім Пратчетт встиг порадувати читачів такою кількістю книг, що читати – не перечитати. Лише б перекладачі (і видавці) встигали за запитом читачів (або ж читати в оригіналі для тих щасливчиків, які fluent in English).
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно