У вересні цього року в продажу з’явився роман Нобелівського лауреата з літератури Кадзуо Ішіґуро «Безутішні» у перекладі Тетяни Савчинської та з обкладинкою Оксани Йориш. Ця книга — сюрреалістична оповідь з нелінійним сюжетом, яка змінить звичні уявлення про творчість Ішіґуро.

Після першого видання «Безутішних» письменник обговорив роман із американський журналістом Чарлі Роузом і детальніше розповів про персонажів та головну метафору книги. Пропонуємо вам переклад частини цієї розмови українською, аби дізнатися про роман із уст самого автора.

***

— Ви читаєте відгуки критиків?

— Так, коли можу їх знайти, то іноді читаю, звичайно.

 

— Вони хвалять цю книгу, але виникає враження, що вона заплутана. Вона складна, і декого це розчаровує. Що ви як автор маєте на думці, коли пишете? Чи хочете бути складним і безкомпромісним із читачем?

— Я не маю на меті навмисно бути складним. Вважаю, що це погані манери, якщо ти навмисно складний, коли говориш до когось. Ти маєш бути настільки зрозумілим, наскільки це взагалі можливо. Та іноді те, що я хочу сказати, вимагає дивного способу пояснення.

Думаю, це добре, що є такі відгуки, і якщо людина не очікує складного читання, то варто її попереджати. А ця книга справді нелегка. Я б точно не взяв її на пляж.

 

— Опишіть «Безутішних» на власний розсуд.

— Книга є складною для читання перш за все тому, що затягує тривожністю. Хтось сказав, що вона нагадує довгий тривожний сон. Я захоплений ідеєю такого тривожного сну. Особливо, коли це тривога про майбутній виступ. Я відчуваю, що багато з нас проживають життя з відчуттям, що наближається дуже важлива вистава. Нас виштовхнуть на сцену і будуть оцінювати, тож ми маємо бути готовими. Але тим часом ми маємо багато інших обов’язків: доглядати за дітьми, робити покупки […] Людина час від часу зупиняється і розуміє, що зовсім не готова до цієї вистави.

 

— У книзі йдеться про концертного піаніста, але що саме означає ідея тривоги перед виступом на сцені?

— Це просто моє інтерпретування.

 

— Сцена як метафора важливих подій у вашому житті?

— Я припускаю, що це тривога через важливість сенсу у житті. Тобто, це може бути така моя версія старої ідеї Судного дня. Є певний момент, до якого все наше життя свідомо чи несвідомо рухається, і нам доведеться розповісти про те, що саме ми робили. Як релігійній людині мені легше використовувати такі метафори як тривога перед виступом і наближення до великої вистави.

 

— Що ви відчуваєте, коли знаєте, що є герой, але він водночас у письменнику. Ви письменник і разом із тим головний герой, піаніст Райдер?

— Тільки мимохідь. Мені важко писати про персонажа, якщо він певним чином не ґрунтується на якомусь аспекті мене самого. Це досить тривожна річ, але я справді можу викликати інтерес до героя, який виходить із менш привабливих аспектів мене. Але це не означає, що я пишу автобіографію. Звичайно, що ця книга не про мене. Тому все-таки головний герой — піаніст, а я — автор.

 

— Який найцікавіший бік вашої особистості відображено у ньому?

— Він радже схожий на персонажа моєї книги «Залишок дня». У тому сенсі, що йому важко віддавати себе іншим людям, відкрити свої емоції. Він обороняється до такої міри, що здається, ніби він майже не людина.

 

— Не людина?

— Так, але й людина водночас. Я маю на увазі, що в обидвох цих персонажів настає момент, коли вони стають одержимими контролем і стриманістю. Можливо, ці герої переходять межу і стають цілком згубними.

 

— Письмо змушує вас менше переживати про такі речі?

— Мабуть, я не це маю на увазі. Я не думаю, що в цьому письмі є практична цінність. Можливо, це і катарсис, але я думаю, що багато письменників люблять писати про певні сфери, які торкаються якогось несприйняття чи глибокої рани, самі по собі. Не тому, що від цього є практична користь. Це ніби знати, що десь у вашій голові є безлад, який ніколи не побачать, але ви все одно хочете дати з ним раду. Думаю, що багато письменників тяжіють до схожих ідей саме з цієї причини.

 

— Розкажіть як автор про стосунки між персонажами Софі та Борисом.

— Це одна з дивних речей у цій книзі. Спочатку вони просто незнайомці, з якими герой стикається в місті, але поступово він починає отримувати смутні спогади про них і думати, що, можливо, вони й не незнайомці. Можливо, він їх знає. Знає, що Софі насправді його дружина, а Борис — його син. Зрештою, вони самі поводили себе з ним так, ніби він батько або чоловік після інсульту, тому Райдер приймає і погоджується з цим.

Я маю на увазі, що це вказує на один із тих дивних способів висловлювання, які використаано в книзі. Це не звичайна історія, де ви чуєте про чиєсь життя від юності до старості. Це швидше модель, де головний герой заходить в якийсь дивний світ і стикається з людьми, які є частиною його самого з минулого або важливими аспектами стосунків, які у нього були.

— Більшість ваших книг, зокрема й ця, не підходять для кіно. Фільм «Залишок дня» було зроблено студією «Merchant Ivory», і він вийшов дуже успішним та захопливим. Ви були здивовані?

— Так, я був здивований, оскільки щоразу намагаюся написати таку книгу, яка б не підлягала екранізації. Це може звучати дивно, особливо з професійної точки зору, але як романіст я відчуваю, що якщо пропоную досвід, який можна повторити в кіно чи на екрані телевізора, тоді він нічого не вартий. Оскільки набагато легше і веселіше сходити в кінотеатр.

 

— Що ви робите, аби бути впевненим у тому, що книгу буде важко адаптувати?

— Я не намагаюсь зробити це навмисно. Лише стараюсь знайти територію, з якою може впоратись тільки роман. Якщо вам потрібен такий досвід, ви можете отримати його лише у художній літературі. Це не схоже на фільм на папері, і тому я намагаюся створити надзвичайно внутрішній світ, і стараюся з ним працювати — з реальністю, часом і простором — у цій книзі так, як нелегко було б зробити у фільмі.

Проте, як ви бачите, біда для мене в тому, що є дуже талановиті кінорежисери, і щоразу, коли я думаю, що написав книгу, яка не підлягає екранізації — а я вважав, що «Залишок дня» є саме такою, адже це був суцільний внутрішній монолог — то приходять такі люди, як Джеймс зі студії, та блискучі актори, як Ентоні Гопкінс, і вони якимось чином перетворюють усі ці слова в голові людини на образи.

[...]

— Ваш новий роман довший за інші книги. З чим це пов’язано?

— Я думаю, що довший роман — це інша форма. Гадаю, між романом на 250 сторінок та на 500 сторінок є така ж різниця, як між коротким переказом і власне оповіданням.

 

— У чому ця різниця полягає?

— Органічно це працює зовсім по-іншому. Думаю, що є багато відмінностей, але основна полягає в тому, що короткі романи загалом мають тенденцію бути схожими на одну історію з підсюжетом. Тоді як у довшій формі ми говоримо про дві, три, чотири лінії оповіді, які переплітаються та організовуються разом. Тож вони так само не подібні, як соната і симфонія.

 

Переклад — Івана Грабського