Книга «...якщо не тепер?» інакша, ніж все, що Ольга Ольхова писала досі. Повномасштабне вторгнення народило нове письмо. Ритм, логіка, реальні сюжети. Деякі вірші ніби отрута, якою поетка хоче вжалити окупантів. Хай навіть вони і навряд чи колись побачать ці тексти. Утім слово – зброя, що стріляє на найбільшу відстань. 

Але не тільки… Її слово міцно обіймає і говорить, що все не дарма. Ольга хоче дістати з глибини нові, невикористані слова, аби жодне горе не було схожим на інше, не було впечатане в загальну статистику. Як ось тут:

моя подруга
навіть не вдова
для таких як вона
ще немає слова
яке визначило б
їх квоту на горе
що з того
що він планував із нею дім
і мріяв про дітей
якщо навіть їй
не про всі плани встиг розказати...

Це не може не захоплювати. Незакам’янілим серцем вона береже пам’ять про всіх, кого немає з нами. Радіє простим речам: садить квіти, прибирає вдома. Дивовижно, як одна поетка може бути таким розміреним логіком і зачаровувати легкістю ягідних метафор. Помічати довгі нектарові погляди…

У червня серце черешневе.
І губи липкі.
І всі гріхи почуваються в ньому тутешніми.
І не гріхи.
У червня долоні — як грози — солоні,
здійняті догори.
Світло лягає довгими пасмами
вздовж хребта
і ріки.
Ранки ягідні кольору крові.
Чи навпаки.
Солодкої млості
некликані гості.
Гірчинка.
Думки.

Напевне, секрет письменниці в надії, «підвішеній новорічною кулькою». В надії і любові. В тих, до чийого тепла можна притулитися. І в тому, що треба завжди чомусь дивуватися.

скільки зим
ще судилось чекати Різдва?
цей адвент затягнувсь не на жарт. не на кпин.
як діждати?
але є ця зима. ми ще є. ну хіба не дива?
бо ж як узимі без любові?
без любові не можна
навіть вмирати.

Зізнається, що весь час перебуває в дорозі, тому за кермом особливо багато пишеться. Один вірш, що ввійшов до цього видання, був записаний сином під диктовку і відтак авторка нічого в ньому не змінювала. Спробуйте віднайти його у збірці :)

Читаючи поезію Ольги, я не могла позбутися відчуття, ніби слова міцно-міцно сплітаються хвостиками: кожне нове чіпляється за попереднє, але для тільки того щоб потім розбитися… Об. Нашу. Криваву. Дійсність.

Пишіть, мої милі.
Число, контрольна робота.
Війна диктуватиме
і вбиватиме в звичайному темпі.
Нічого нового,
ми все це вже проходили,
просто це іспит 
на закріплення матеріалу.

Одного дня зрозумівши, що «чорновика у нас немає», авторка вирішила попри все жити, писати і втілювати найсміливіші задуми. Бо зрештою, коли, якщо не тепер?