Чому «Червона Шапочка» стала немодною
13.01.2014
Про гендерні ігри в сучасній українській дитячій літературі
Література для дітей, як, до речі, й сучасні шкільні підручники, грішать статевими стереотипами. Це виявляється не тільки в текстах, а й у ілюстраціях. Автори пропонують дівчаткам лише одну модель самоідентифікації — в сім’ї. У хлопчиків значно ширший вибір, але теж невтішний. Їхня батьківська роль розглядається як другорядна, або ж на ній взагалі не наголошують.
Класичним прикладом статевої стереотипізації є народна казка «Червона Шапочка» в літературній обробці Шарля Перро. Вихованням доньки займається мати, яка смачно готує і посилає її віднести гостинця до бабусі. Це головна дівчача роль — займатися родиною, господарювати й піклуватися про ближніх, а ще бути дурненькою (аж так, щоб переплутати вовка з бабусею!). Пропозиція для хлопчачих ігор — бути «вовком» (підкорити собі жінку, демонструючи розум, зокрема хитрість і кмітливість) або — «лісорубом» (багато й тяжко працювати, демонструвати силу та визволяти жінку). Ця начебто безневинна казочка пропонує хлопчикові — уявляти себе розумним і злим або сильним і не обов’язково розумним, утім, відважним. Натомість дівчинці — ототожнювати себе тільки з дурненькою Червоною Шапочкою. Так-так, вибору в дівчат немає взагалі. І таких казок дуже багато.
Але ж необов’язково пропонувати своїм діткам книжки, написані за моделлю цієї казки, бо альтернатива є: в європейській літературі вона з’явилася ще минулого століття, а от українська такими текстами розживається тільки тепер. Скажу навіть більше, гендерна проблематика стала мало не трендом дитячої літератури 2013 року, тож гендерних ігор у наших дітей тепер більше, ніж було в нас.
До творів, що переглядають гендерні стереотипи, належить книжка для дітей молодшого шкільного віку «Обережно, діти!» Марії Ткачівської, надрукована видавництвом «Клуб сімейного дозвілля». Сама книжка не є такою підкреслено дидактичною, як назва. Вона написана жваво і з гумором, а головне — зачіпає проблему гендерної (не)рівності. Під час прополки дітьми городу діда Орка потомлений герой повісті Марко проголошує, що «здається, це все-таки жіноча робота». І тут (увага!) він отримує дівчаче заперечення: «Чоловіки не повинні ділити роботу на чоловічу й жіночу». Ці слова звучать від Ксеньки, яка, до речі, недавно стала ініціаторкою власного з Марком шлюбу. Дівчата тут виявляють невластиву їм у радянській чи дорадянській дитячій літературі активність, але цьому присвячено не так багато уваги, як хотілося б.
До слова, книжка Марії Ткачівської «Обережно, діти!», як і дві наступні, про які поговоримо докладніше, номінувалися на премію «Дитяча Книга року Бі-Бі-Сі-2013».
ХЛОПЧИК, ЯКИЙ ХОЧЕ БУТИ ВИХОВАТЕЛЬКОЮ
Повість «Пінгвінік» Івана Андрусяка, яка побачила світ у видавництві «Грані-Т», є чи не найпершою українською дитячою книжкою, в якій ідеться про адаптацію дитини в дитячому садочку і яка справді є не тільки естетично-пізнавальним твором, а й може допомогти маленькому читачеві в такій непростій для три-, чотири- або пятирирічної дитини соціалізації.
Мама вирішила, що «засиділася вдома», тому Катрусю відвели в садочок «до діток», де в неї одразу з’явилися друзі. Катруся з тих дітей, які швидко і легко адаптуються в новому середовищі, й у її садочку немає таких, хто б адаптувався важко, — ці моменти в книжці дещо ідеалізовано. Щоправда, є одна проблемна дівчинка Оля, в якої розлучаються батьки та яка через це конфліктує з дітьми, але це вже не проблема адаптації.
Батьки в книжці поводяться майже за підручниками з вікової психології (або просто мають здоровий глузд). Зокрема вони сформували в дитини позитивний образ дитячого садка, регулярно цікавляться її «садочковими» справами (не манною кашею, а саме подіями), дають поради в проблемних ситуаціях. А з вихователькою Катрусі просто пощастило — приязна та цікава, вона одразу сподобалася дівчинці.
«Пінгвінік» — це повість не тільки для дітей, а й для батьків. Заклопотаним дорослим часом незайвим є нагадати, що на вихідних із дітьми можна відвідати ботанічний сад або ляльковий театр. А також наштовхнути на думку, що, може, й не ватро змушувати дитину вчитися гри на скрипці, якщо в неї лежить душа до малювання.
Окрім мами-викладачки, Катруся має татка-перекладача, який здебільшого працює вдома, дуже рідко буваючи в офісі. Тато має можливість бути стороннім спостерігачем подій у садочку — він бачить двір садка зі свого балкона, куди виходить покурити (із допомогою дружини та доньки намагається кинути цю шкідливу звичку). Найчастіше саме тато забирає Катрусю додому. І ще, зі слів дівчинки, він допомагав своїй дружині народити Катрусю — під час пологів був поряд і першим взяв на руки немовля. Тобто йдеться про сучасні партнерські стосунки чоловіка та жінки, зовсім не ті, що змальовано в радянських книжках та сучасних шкільних підручниках, де мама — виключно персонаж у фартуху серед купи кухонного приладдя. У «Пінгвініку» мама — зайнята ділова жінка, яка працює в університеті. Утім, і вона знаходить час на заняття для душі — вирощує квіти (саме з любові до квітів, а не через приписаний їй суспільством жіночий обов’язок).
Не зовсім звичною є поведінка дитсадкового друга Катрусі — Богданчика. Він повідомляє, що хоче стати вихователькою. І коли діти говорять, що хлопчики не можуть мати таку професію, сама вихователька заперечує їм. Це — розрив шаблону, наочне ламання гендерних стереотипів у героїв книжки. І це прекрасно! Бо діти повинні мати шанс бути ким завгодно, адже це частина людської свободи. Утім, гендерна проблематика в цій книжці є радше додатковим мотивом, тоді як у повісті Мар’яни і Тараса Прохаськів «Хто зробить сніг», про яку йтиметься далі, вона є рушійною силою одного з сюжетних поворотів.
Назва «Пінгвінік», на перший погляд, може здатися не зовсім мотивованою — її не надто артикульовано в тексті, зокрема лише в останній частині повісті Катруся повідомляє, що вона — «пінгвінік» (а раніше хотіла бути «зайчиком» у супермаркеті). Але це тільки перше враження, адже в житті діти трьох-п’яти років доволі часто називають себе «феями», «кицями» та «метеликами», тому така сюжетна несподіванка є по-своєму цікавою та змушує подумки згадати всю Катрусину історію від початку, але вже під тим кутом зору, що вона саме «пінгвінік». До речі, історію пінгвіна, що гуляє містом, можна знайти також у книжці Лесі Вороніної «Нямлик і балакуча квіточка», до якої на сторінках своєї повісті відсилає Іван Андрусяк.
Залишається додати, що Іван Андрусяк — дитячий письменник зі стажем, автор понад півтора десятка дитячих книжок, не припиняє радувати своїх читачів живою мовою, добрим стилем, мудрими сюжетними ходами (у сенсі практичності для дітей та батьків) і по-хорошому дитячою безпосередністю. Книжка має чудові ілюстрації Олени Шикури, які не повторюють, а доповнюють історію «Пінгвініка».
ФЕМІНІСТИЧНІ ІСТОРІЇ ПРО КРОТІВ
Якщо попереднє видання тяжіє до психологізму, то твір Мар’яни і Тараса Прохаськів, який нещодавно здобув премію «Дитяча Книга року Бі-Бі-Сі-2013», — до філософізму. У повісті «Хто зробить сніг», яку надрукувало «Видавництво Старого Лева», розповідається історія однієї сім’ї — кротячої. Це — книжка про неординарну маму-кротиху, яка грає на контрабасі, а невдовзі після народження дітей стрибає на батуті, а під час готування обіду вчить різні мови. Це — книжка про тата, який бере дітей на роботу до лісу, де він працює в газеті «Кротяча правда», щоб у мами було більше вільного часу. Також це історія про відважну доньку кротів — Муркавку, яка врятувала від смерті в річці неслухняне кротенятко. І ще — про те, як кроти вдочерили новонароджене зайченятко Мартіну, і про хворобу кротеняти Хребтика, яка й розкрила найбільшу кротячу таємницю — хто робить сніг. А також — про філософське й таке важливе — про життя після смерті.
Проблема життя і смерті (власне, більше смерті) майже не підіймається в сучасній українській літературі для дітей, тому саме ця книжка може допомогти батькам розповісти дитині дошкільного або молодшого шкільного віку про цю непросту, але невідворотну подію. Якщо такий час настане, а власних слів забракне, то читання може допомогти. Тому дуже важливо мати під руками світлу прозу на цю тему, на зразок повісті Прохаськів.
Важливо, що в книжці проговорюється питання розподілення обов’язків між чоловіком і дружиною. Тут це прописано досить чітко й вдало. Тато, очевидно, є феміністом, бо дає мамі змогу розвиватися як особистості й навіть — розважатися (стрибати на батуті), для чого бере на себе частину так званих жіночих обов’язків — сидіння з дітьми. Хоча насправді це — ніяке не сидіння, а гуляння лісом і пізнання його природи. І ще — збір інформації для газети, тобто журналістська робота. А діти на роботі — це, мабуть, найбільший страх кожного батька. Та не для нашого крота, який усе робить природно.
Прохаськи цим дитячим твором руйнують професійні гендерні стереотипи. У їхній книжці мама-кротиха грає на цілком чоловічому інструменті — контрабасі. Ми ж знаємо, що у світі дуже мало жінок-контрабасисток — завеликий і заважкий цей інструмент. Але, як помітно з ілюстрацій, зокрема із оголошення про джазовий концерт у кафе «Під дубом», мамі-кротисі це під силу.
Події в книжці циклічні, прив’язані до сезонів і відбуваються протягом календарного року — від весни до зими. Цей затишний кротячий світ, наповнений купою приємних дрібниць, дозволить подивитися на проблеми, страхи, хвороби та смерть через просту і мудру оптику й підкаже, де шукати відповіді на найскладніші запитання. Тут ви знайдете фірмовий стиль Тараса, відомий із його дорослих книжок, і чудові ілюстрації Мар’яни, яка вперше дебютувала як письменниця та ілюстраторка. Книжка «Хто зробить сніг» — простора і світла проза, й, можливо, є початком цілої серії книжок про оригінальну родину кротів, принаймні про це вже встигло проговоритися подружжя Прохаськів. Тож є шанс, що кротенята підростатимуть разом із маленькими читачами цієї книжки. Детальніше про нову книжку, а також про різдвяні традиції Тараса Прохаська читайте в ексклюзивному інтерв’ю письменника у святковому номері журналу «Маршрут №1».
Любов Якимчук
Джерело: День
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно