Писати книгу я почала майже одразу після важкої звістки. Тільки тоді я ще не знала, що це буде книга. Я писала пости у фейсбук під хештегом #ЛембергМамцюНуНеПлач. Таким чином я спілкувалась із сином у листах до нього. Я згадувала цікаві історії з нашого життя. Описувала свій стан, розмови з психотерапевтом. В цих оповідках-постах були й історії від друзів та побратимів сина. Згодом в унісон аж три відомі чоловіки, читаючи мої пости, запропонували їх оформити в книгу. Це Сергій Руденко, Володимир В'ятрович та журналіст-розслідувач Максим Савчук. Пости мали великий фідбек від читачів. А Лемберґ став уособленням усіх Героїв-добровольців. Читаючи пости, мами пізнавали своїх синів, а дружини — чоловіків. Мені почали писати багато незнайомих людей та ділитись своїми враженнями і спогадами. Я отримала колосальну підтримку. Так народилась ідея зібрати написане в книгу. 

Зі слів читачів, книга «Лемберґ: мамцю, ну не плач» вже стала буквариком для тих, хто якимось чином дотичний до війни. Ця книга важлива для військових, аби вони краще розуміли рідних, що чекають, для членів родин військових, аби ті краще розуміли військового, який вирішив піти на війну, а також ця книга для тих, хто не відноситься ні до першої, ні до другої групи, аби такі люди краще розуміли тих, хто прошитий наскрізно війною. 

Лемберґ – це уособлення усіх, хто став добровольцем на великій війні, ці хлопці й дівчата – народжені у вільній країні. Це книга про травму війни і як її пережити. Твір написаний у жанрі нон-фікшн, але читається як художній.