Життя таке, яким ми його робимо. Воно дає нам рiзнi випробування, і що незначнiша людина, то менше цих випробувань. Але без них хiба можна дiзнатися про себе всю правду? Отже, життя прекрасне!

Ірен Роздобудько — улюблена письменниця багатьох читачів і не просто так, адже пише авторка потужно, глибоко, цікаво й водночас напрочуд легко та майстерно. Маємо чудову змогу тримати в руках новинку Видавництва Старого Лева із серії «Новітня класика», а саме роман, що вперше з’явився на поличках книгарень у 2006 році, але не втратив своєї актуальності й нині — «Зів’ялі квіти викидають». У романі описуються долі двох колишніх зірок радянського кіно, неперевершених актрис, історії яких тісно переплітаються між собою від часу їхнього становлення та аж до притулку для самотніх акторів, де вони обидві за іронією долі опиняються. Серед них — молода дівчина, їхня доглядальниця, яка прийшла в притулок із власною історією, власним болем.

«Впевнена: вони заздрять молодості. А я часом поглядаю на стіни їхніх жалюгідно-кокетливих альковів (майже в усіх висить безліч пожовклих світлин і афіш) — і дух перехоплює. Від заздрості!.. Уявляю, яке в них було життя!»

А життя двох жінок, Едіт Береш та Леди Ніжиної, вічних конкуренток, дійсно було бурхливим, насиченим емоціями та гірким досвідом. Вони змагалися за любов одного чоловіка, а також за любов глядачів.

«…ми всі живемо, як мушлі на дні моря. Гадаємо, що шари води — невідворотні, а наші щільні стулки зачинено назавжди. Коли накочується буря, мушлі б’ються одна об одну, перетасовуються, ранять тих, хто поруч. А всередині кожної, навіть найменшої, найнепоказнішої — невидимим і мертвим вантажем лежить перлина! Крапля відшліфованого тобою ж світла. Варто лише розкритися й показати її…»

Жінки жили, творили на сцені, конкурували, ненавиділи суперниць, падали і вставали упродовж тривалого життєвого шляху, але врешті-решт, рано чи пізно, софіти гаснуть, молодість і запал потроху зникають і з’являється новий етап життя.

«В глибині єства тобі завжди двадцять, тридцять, сорок, а глянеш у дзеркало — і очам своїм не віриш. Невже це я?! Колись тендітна, гнучка, зваблива оболонка обростає повітряною подушкою, всі риси стають обважнілими, як хмара перед дощем, тягнуть донизу, гнуть до землі»

Поважні акторки, які змушені доживати своє життя в притулку для самотніх акторів, ділитимуться найважливішими спогадами зі свого життя з доглядальницею Стефкою, даватимуть такі важливі поради.

«Життя дуже коротке. Не марнуйте його депресіями. Це я вам кажу попри свій вік. А ще — воно досить просте, незважаючи на свою поверхову складність. Ми самі його ускладнюємо тим, що проєктуємо свої думки й почуття на думки та почуття ближнього»

«Зрозуміти себе досить важливо. Можливо, важливіше за спокій і ситість, у яких проведеш життя. Безліч людей не знають себе, не знають, на що здатні — для того треба пережити катаклізм, стрес, тектонічний злам у долі. Якщо витримаєш, позбудешся страху перед життям. Навіть перед смертю, до якої почнеш ставитися філософськи»

Конфлікт суперниць-акторок знаходить свою розв’язку наприкінці роману, молода доглядальниця Стефка віднаходить те, що шукала й до чого прагнула в житті, але звісно, щоб втримати це все в руках, вистояти в непростих віражах долі, дуже згодяться останні слова видатної Едіт Береш, які можуть стати настановою і для всіх читачів книги «Зів’ялі квіти викидають» Ірен Роздобудько: 

«Нехай у тебе, дівчинко, завжди буде сила трьох ножів!Один — щоби відтинати минуле і йти вперед, другий 1 нехай буде зовсім маленький, як срібна голка, яка має стирчати в серці, аби ти могла завжди відчувати біль і співчуття, а третій(тут вона всміхнулася своєю іронічною посмішкою) — щоб боронитися від ворогів!...»