Уривок із післямови перекладачки Анни Грувер до книги віршів Богдана Задури «Прості істини» 

Богдан Задура, відомий і прекрасний перекладач із багатьох мов, у власних текстах (і тут не важлива їхня форма, бо Задура водночас не боїться експериментів і традиційних рамок) послуговується тією мовою, що найменше потребує перекладу. Мовою поезії. І якщо згадати слова Чеслава Мілоша, що єдина правдива батьківщина — це мова, то для Богдана Задури саме ця мова — поетична — і є тією домівкою, і є батьківщиною у розумінні Мілоша.

Універсальний культурний код руйнує бар’єри, зносить географічні кордони, натомість будує спільну мову, що втрачає і набуває нових значень у перекладі. І знову ж таки — в жодному разі в поезії Задури немає дистанції між сьогоденням і поетами минулих століть і епох. Світ цитат Задури — це не стерильний музейний простір із клітками огорожі довкола скульптур і пильною охороною. Тут музейні експонати самі заграють із тобою в хованки (цитати ховаються між рядків). Тут немає табу, тут «Заборонено забороняти!», згідно з моїм найулюбленішим гаслом, що залишилось у спадок від травневої революції 1968 року. Але Задура також не замикається в правилах гри модернізму чи постмодернізму: він пробує і пробує, він постійно в дорозі, можливо, саме тому деякі вірші, датовані 80-ми роками, я, людина, народжена в 1996, читаю наче написані про сьогодення.

Тому ідеальний читач — це наче ідеальний співрозмовник, якому нічого не потрібно додатково пояснювати, який розуміє жарти з півслова. Але мудрий та іронічний Задура не чекає від світу ідеальності, ідеальний світ зробився б страшенно нудний і плаский. Можливо, краще залишитися дитиною, що дивиться на речі вперше і вперше питає: чому? Але також дитина ще вміє прийняти світ без тих питань, що здатні бентежити дорослих. Прийняти світ таким, який він є, дивуватися абсурду менше, ніж вигаданим умовностям.