Книга Джона «Чіка» Доног’ю та Дж.Т.Моллой «Найвеличніший пивний забіг» розповідає неймовірну історію часів війни у В’єтнамі. Головний герой, колишній військовий Чік, вирушає до В’єтнаму, щоб зустрітися із хлопцями з рідного Нью-Йорка й привезти їм пива як символ того, що про них пам’ятають. Українською цей пригодницький роман на основі реальних подій переклав Андрій Маслюх, який ділиться враженнями про саму книгу й роботу над нею. 

* * *

Отже, «Найвеличніший пивний забіг» Чіка Доног’ю. Один із найпростіших текстів за всі мої роки у перекладі, написаний так просто, що перекладати його було доволі складно (хто скуштував перекладацького хліба, той одразу збагне, про що я). Адже Чік — не письменник, де ж пак; він моряк, гірник і ще багато хто, а на мій львівський погляд — навіть такий собі міський батяр по-американськи. Тож писати — це трохи не його, і навіть співавторство журналістки Дж. Т. Моллой зарадило тут не конче. Але не в тому річ. Читача ця книжка «бере» не письменницькою майстерністю автора, а насамперед щирістю, і простота викладу цьому, мабуть, лише сприяє.

Плавання з Нью-Йорка через Атлантику, Панамський канал і Тихий океан до Куїньона у В’єтнамі (до речі, тамтешні власні назви виявилися для перекладача теж далеко не подарунком), пригоди, які випали на долю автора як поблизу лінії фронту, так і в нібито безпечнішому тилу, повернення після всього пережитого назад у Штати — все це описано жваво, щиро і з гумором. Як то зазвичай у мене буває, прощатися під кінець роботи над книжкою з головним героєм та іншими персонажами було вже аж якось шкода. 

Здебільшого будь-які мемуари хоч-не-хоч просякнуті духом того, що сталося згодом, себто, з тієї перспективи, майбутнього: це, певно, неминуче. Так і тут: обізнаність із долею, яка спіткала Південний В’єтнам у подальші роки, додає певного настрою і авторові, і читачеві. 

Наприкінці книжки є один розділ, який сподобався мені чи не найбільше й нагадав і «Кульбабове вино» Рея Бредбері, і твори Марка Твена. Це — опис життя у дільниці Інвуд на Мангеттені в ті часи. «На півночі там тече потік Спайтен-Дайвіл (у перекладі з нідерландської — «Вируючий диявол»), на сході — річка Гарлем, а на заході — могутній Гудзон, води якого діти вважали тоді придатними для плавання. Це було схоже на життя у зачарованому лісі посеред найбільшого мегаполіса країни — у міському раю, гідному Робіна Гуда та його веселих хлопців. Як і розбійники з Шервудського лісу, діти Інвуду трималися разом». Сподіваюся, читачам стане терпцю дістатися аж сюди: вони не пошкодують ☺