Зимові антології різдвяних оповідань — давня традиція «Видавництва Старого Лева», яка об’єднує українських письменників та письменниць ще з 2013 року. З нагоди виходу цієї зими книги-адвенту «25 різдвяних історій» відповідальна редакторка видавництва Ольга Ренн розповідає про попередні антології та свій текст для нашої новинки. 

* * *

Коли у «Видавництві Старого Лева» вийшла перша різдвяна збірка сучасних українських письменників «13 різдвяних історій», упорядкована Мар’яною Савкою, пригадую, вона швидко стала для мене такою собі родинною книжкою, якою з усіма хотілося ділитися (і дарувати). Ідея різдвяної антології наче й проста і лежить на поверхні, та тоді такого ніхто не робив власне з короткою прозою сучасних письменників. Збірка об’єднала в собі твори той час найтоповіших авторів, які уже зараз є представниками новітньої класики. Пам’ятаю, мені тоді дуже зайшов формат, коли за вечір читаєш одне оповідання і поринаєш у якусь цілісну історію, завдяки одній книжечці проживаєш безліч емоцій, читаєш твори різної стилістики. І ще пригадую, що з тої збірочки найбільше полюбилися оповідання Софії Андрухович та Андрія Бондаря. 

Та тоді, в далекому 2013 році я й не здогадувалася, що за якихось 6 років уже сама робитиму подібну антологію, яка уже називатиметься «19 різдвяних історій». Саме так, цифра прив’язана до року, вам не здалося. Найяскравішими спогадами про цю роботу стали якісь вічні пересування дедлайнів: еге ж, підлаштувати процеси під таку кількість авторів та все встигнути до серпня виявилося задачкою з зірочкою. І так, напевно найхимернішим відчуттям було «проживати Різдво» влітку, задля того, щоб книжка дісталася до читачів взимку. Фаворитами цієї збірки для мене стали Сергій Осока, Любомир Серняк та Ілларіон Павлюк. Працюючи з текстом Ілларіона я провела весь робочий день (я не перебільшую) в офісі видавництва в сльозах — настільки сильним був вплив на мене цього твору. Настільки зворушливою, сумною, а попри те — радісною і світлою була та історія. У моєму дитинстві 90-х Різдво завжди відчувалося як максимально радісне свято, дорослішаючи, я розуміла, що Різдво буває дуже різним, зрештою, як і саме життя. Тож не назбиравши на другий рік 20 різдвяних історій довелося зробити «Таке різне Різдво», де ця ідея різності продовжилася і зазвучала вкотре по-новому. І знову зреалізувалася у антології «Моє тихе Різдво».

А далі — я передала естафету Христині Процишин, яка цьогоріч таки назбирала 25 історій, наш своєрідний Старолевівський адвент, до якого долучила і мою автобіографічну історію — у її центрі старовинне крісло, родинна реліквія, з якою довгі роки всі носилися як з неабиякою коштовністю, і як це абсолютно втратило сенс із великою війною. Хоча, звісно, крісло — це лише об’єкт, через який я пробую розказати пунктиром фрагмент родинної історії. Фоново в оповіданні звучить вагома тема львівської історії, коли справжніх власників помешкань радянці виселяли, заарештовували, а їхні помешкання роздавали «новим власникам», ще тим давнішим «асвабадітєлям» разом з усіма речима. Такі от трагічні мандри речей… Я трохи зачепила тему дитячих страхів, трохи — тему того особливого виду самотності, коли ти не знаєш, хто твої справжні дідо і ба, і ти не знаєш своїх пра і пра-пра. А ще згадала, як ми малими сідали на підвіконня старої львівської кам’яниці і могли довго-довго зазирати у вікна склодзеркального заводу навпроти, роздивляючись різні процеси виготовлення ялинкових іграшок: видування, приклеювання блискіток, розпис. Для мене Різдво — це завжди міцний зв'язок з дитинством і пам’яттю про тих, кого я можу пам’ятати.