Я дуже дякую за ці вірші. Дуже важливо, щоби всі ми, які за вас молимося і вас підтримуємо, чули вас. Дякую за твою відвагу виливати на папір, подавати у віршованій формі фрази, емоції, почуття під час війни. Це особлива відвага. Це ніби народити дитя, адже вірші поета — як дитя, яке народжує його душа. І те, що ти вкладаєш мені до рук, — твоє поетичне дитя, яке прийшло на цей світ у холодних бліндажах як досвід любові українського воїна.

Твої вірші — це літопис війни. Бо кожен бачить війну по-своєму і по-своєму її переживає… Ви, військові, бачите війну очима тих, хто вміє її перемагати. Перемогти не тільки у війні, але перемогти саму війну — це мистецтво, яке мають тільки християни. Твій найголовніший вірш про любов, в якої прострілені ноги, — щось надзвичайно сильне. Мабуть, з такого боку любов мало хто в житті бачив.

Я бажаю, щоб ти пережив війну, щоб повернувся додому з перемогою і живим. Але щоб ти продовжував зціляти серця тих людей, які будуть читати твою поезію… Знаєш, я сам плачу. До тебе говорю і в мене сльози на очах стоять. Але цього зворушення не треба соромитись. Тому що ти підеш, а що ти згадаєш про ту зустріч? Згадаєш відчуття зворушення. Спільного. Що ми разом зворушились. Ти зі свого боку, а я зі свого. Ми маємо право так зворушуватися, бо то означає, що ми є разом. На дуже якомусь такому глибокому духовному рівні. І то говорить, що Церква є разом зі своїми хлопцями на фронті. Що я можу тобі сказати? Дякую.