"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Ішіґуро Кадзуо

«Безутішними» Кадзуо Ішіґуро в перекладі Тетяни Савчинської та художньому оформленні Оксани Йориш українці зачитуються уже місяць. Цей роман — сюрреалістичне плетиво, яке ламає стереотипні уявлення про нобелівського лауреата. Він розповідає про піаніста Райдера, який приїжджає в одне місто й готується давати в ньому концерт. Герой не може ідентифікувати це містечко, плутає людей, пейзажі та спогади. Але коли Райдер починає щось пригадувати, то незнайомі спершу люди видаються вже не такими й чужими…

Щоб зазирнути в книгу та пройнятися її атмосферою, пропонуємо вам почитати уривок цього складного й захопливого роману.

***

Було очевидно, що ми вже вийшли зі Старого міста. У почорнілих цегляних мурах, які здіймалися обабіч вулиці, не було вікон, і складалося враження, що це тильні стіни якихось складських приміщень. Поки ми йшли вулицею, Софі не збавляла кроку, й уже незабаром я помітив, що Борису важко за нами встигати. Але коли я його запитав: «Ми не надто швидко йдемо?», — він пронизав мене розлюченим поглядом.

— Я можу йти значно швидше! — вигукнув він і побіг підтюпцем, тягнучи мене за руку. Але майже відразу ж він з ображеним виглядом знову сповільнив крок. Через якийсь час, хоч ішли ми неквапом, я почув, що Борис уже засапався. А потім почав шепотіти щось собі під ніс. Спочатку я не дуже на це зважав, бо думав, що таким чином він просто намагається себе підбадьорити. Але потім почув, як він повторює:

— Дев’ятий номер… Це Дев’ятий номер…

Я зацікавлено на нього подивився. Схоже, він змок і змерз, тож подумав собі, що варто підтримати з ним розмову.

— Цей Дев’ятий номер, — сказав я. — Він футболіст?

— Найкращий футболіст світу.

— Дев’ятий номер. А, так, звичайно.

Силует Софі попереду нас зник за рогом, і Борис іще міцніше схопив мене за руку. Я лише цієї миті усвідомив, наскільки Софі нас обігнала, і хоч ми й пришвидшили крок, здавалося, нам знадобилося непомірно багато часу, щоб дійти до того ж повороту. Коли ми зрештою звернули за ріг, я роздратовано помітив, що Софі ще більше від нас відірвалася.

Ми йшли далі, знову минаючи брудні цегляні стіни з великими мокрими плямами. Бруківка була нерівна, й у світлі вуличних ліхтарів під ногами виблискували калюжі.

— Не хвилюйся, — сказав я Борисові. — Ми вже майже прийшли.

Він продовжував бурмотіти щось собі під ніс, повторюючи у такт важкого дихання: «Дев’ятий номер… Дев’ятий номер…».

Ще на самому початку, коли Борис уперше згадав «Дев’ятий номер», це видалося мені знайомим. А тепер, вслухаючись у хлопчикове бурмотіння, пригадав, що «Дев’ятий номер» — не справжній футболіст, а мініатюрна фігурка, один із гравців у Борисовому наборі настільного футболу. Гравців, виліплених з алебастру і з обтяжувачами біля основи, легенькими ударами пальців можна було змусити вести маленький пластмасовий м’ячик, передати його чи забити у ворота. Гра була розрахована на двох осіб — кожна мала контролювати свою команду, — але Борис завжди грав лише сам, годинами лежачи ницьма і влаштовуючи матчі з численними драматичними поворотами подій і напруженими вольовими перемогами. У нього було шість повністю укомплектованих команд, а також мініатюрні ворота з автентичною сіткою і складане поле із зеленого фетру. Борис зневажав задум виробників, буцімто йому має подобатися вдавати, наче ці команди «справжні» — скажімо, «Аякс Амстердам» чи ФК «Мілан», і назвав команди по-своєму. Втім, самим гравцям — хоч Борис добре знав сильні та слабкі сторони кожного — він імен так і не дав і називав їх лише за номерами на футболці. Можливо, хлопчик не знав, що означають ці числа на одязі гравців, а може, це була чергова свавільна витівка його уяви, але Борис присвоював футболістам номери, які анітрохи не залежали від їхнього розташування на полі. Так, Десятий номер з однієї команди міг бути легендарним центральним захисником, а Другий номер — молодим перспективним фланговим півзахисником.

Дев’ятий номер грав за улюблену Борисову команду і був явно найздібніший серед інших футболістів. Утім, попри його надзвичайний талант, у Дев’ятого номера був непростий характер і він легко піддавався змінам настрою. Зазвичай мав займати позицію десь у центрі поля, але часто бувало таке, що він подовгу ображався десь у віддаленому кутку, анітрохи не переймаючись тим, що його команда програє з великим тріском. Іноді Дев’ятий номер міг понад годину простояти в такій летаргії, тимчасом як його команда програвала на чотири, п’ять, шість очок, а коментатор — у гри завжди був коментатор — спантеличено казав: «Дев’ятий номер і досі не проявив себе. Не знаю, у чому річ». А потім, коли до фінального свистка залишалося якихось двадцять хвилин, Дев’ятий номер нарешті блискавично демонстрував уміння, майстерно забиваючи гол за свою команду. «Оце вже більше на нього схоже! — вигукував коментатор. — Нарешті Дев’ятий номер показує, на що здатен!» Від цієї миті Дев’ятий номер грав дедалі краще і вже незабаром починав забиватися гол за голом, аж команда суперників зосереджувалася лише на тому, щоб за будь-яку ціну не дати Дев’ятому номеру перехопити м’яча. Але рано чи пізно це таки ставалося, і тоді — хай би скільки суперників стояло між ним і воротами — йому завжди вдавалося забити гол. Уже незабаром очевидність результату, коли Дев’ятий номер перехоплював м’яча, була такою явною, що коментатор беззаперечно і захоплено вигукував: «Гол!» — не тоді, коли м’яч уже залітав у сітку, а коли Дев’ятий номер лише заволодівав ним — навіть якщо це ставалося ледь не біля його власних воріт. Глядачі також — а глядачі неодмінно були — починали здіймати тріумфальний галас, щойно Дев’ятий номер перехоплював м’яч, і той гармидер не стишувався й не переривався увесь час, поки футболіст граційно обходив суперників, забивав гол повз воротаря й повертався, щоб прийняти похвалу від вдячних товаришів по команді.

Поки я це все пригадував, у моїй пам’яті виринув невиразний спогад про якусь проблему з Дев’ятим номером, яка виникла зовсім недавно, і я перервав Борисове нашіптування запитанням:

— Як там тепер Дев’ятий номер? У хорошій формі?

Борис пройшов кілька кроків мовчки, а тоді відповів:

— Ми забули коробку.

— Коробку?

— Дев’ятий номер злетів з основи. Таке з багатьма гравцями трапляється, це легко полагодити. Я поклав Дев’ятого номера у спеціальну коробку і збирався полагодити його, коли в мами з’явиться правильний клей. Я поклав його в коробку — у спеціальну коробку, щоб не забути, де він. Але ми її забули.

— Зрозуміло. То вона залишилася там, де ти жив раніше.

— Мама забула його взяти. Але сказала, що незабаром ми зможемо туди повернутися. У колишню квартиру, і він там буде. Я зможу його полагодити, у нас тепер є правильний клей. Я трохи приберіг.

— Зрозуміло.

— Мама сказала, що все буде добре, що вона про все подбає. Щоб ці нові люди його помилково не викинули. Сказала, що ми незабаром туди повернемося.

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage