«Безутішними» Кадзуо Ішіґуро в перекладі Тетяни Савчинської та художньому оформленні Оксани Йориш українці зачитуються уже місяць. Цей роман — сюрреалістичне плетиво, яке ламає стереотипні уявлення про нобелівського лауреата. Він розповідає про піаніста Райдера, який приїжджає в одне місто й готується давати в ньому концерт. Герой не може ідентифікувати це містечко, плутає людей, пейзажі та спогади. Але коли Райдер починає щось пригадувати, то незнайомі спершу люди видаються вже не такими й чужими…

Щоб зазирнути в книгу та пройнятися її атмосферою, пропонуємо вам почитати уривок цього складного й захопливого роману.

***

Було очевидно, що ми вже вийшли зі Старого міста. У почорнілих цегляних мурах, які здіймалися обабіч вулиці, не було вікон, і складалося враження, що це тильні стіни якихось складських приміщень. Поки ми йшли вулицею, Софі не збавляла кроку, й уже незабаром я помітив, що Борису важко за нами встигати. Але коли я його запитав: «Ми не надто швидко йдемо?», — він пронизав мене розлюченим поглядом.

— Я можу йти значно швидше! — вигукнув він і побіг підтюпцем, тягнучи мене за руку. Але майже відразу ж він з ображеним виглядом знову сповільнив крок. Через якийсь час, хоч ішли ми неквапом, я почув, що Борис уже засапався. А потім почав шепотіти щось собі під ніс. Спочатку я не дуже на це зважав, бо думав, що таким чином він просто намагається себе підбадьорити. Але потім почув, як він повторює:

— Дев’ятий номер… Це Дев’ятий номер…

Я зацікавлено на нього подивився. Схоже, він змок і змерз, тож подумав собі, що варто підтримати з ним розмову.

— Цей Дев’ятий номер, — сказав я. — Він футболіст?

— Найкращий футболіст світу.

— Дев’ятий номер. А, так, звичайно.

Силует Софі попереду нас зник за рогом, і Борис іще міцніше схопив мене за руку. Я лише цієї миті усвідомив, наскільки Софі нас обігнала, і хоч ми й пришвидшили крок, здавалося, нам знадобилося непомірно багато часу, щоб дійти до того ж повороту. Коли ми зрештою звернули за ріг, я роздратовано помітив, що Софі ще більше від нас відірвалася.

Ми йшли далі, знову минаючи брудні цегляні стіни з великими мокрими плямами. Бруківка була нерівна, й у світлі вуличних ліхтарів під ногами виблискували калюжі.

— Не хвилюйся, — сказав я Борисові. — Ми вже майже прийшли.

Він продовжував бурмотіти щось собі під ніс, повторюючи у такт важкого дихання: «Дев’ятий номер… Дев’ятий номер…».

Ще на самому початку, коли Борис уперше згадав «Дев’ятий номер», це видалося мені знайомим. А тепер, вслухаючись у хлопчикове бурмотіння, пригадав, що «Дев’ятий номер» — не справжній футболіст, а мініатюрна фігурка, один із гравців у Борисовому наборі настільного футболу. Гравців, виліплених з алебастру і з обтяжувачами біля основи, легенькими ударами пальців можна було змусити вести маленький пластмасовий м’ячик, передати його чи забити у ворота. Гра була розрахована на двох осіб — кожна мала контролювати свою команду, — але Борис завжди грав лише сам, годинами лежачи ницьма і влаштовуючи матчі з численними драматичними поворотами подій і напруженими вольовими перемогами. У нього було шість повністю укомплектованих команд, а також мініатюрні ворота з автентичною сіткою і складане поле із зеленого фетру. Борис зневажав задум виробників, буцімто йому має подобатися вдавати, наче ці команди «справжні» — скажімо, «Аякс Амстердам» чи ФК «Мілан», і назвав команди по-своєму. Втім, самим гравцям — хоч Борис добре знав сильні та слабкі сторони кожного — він імен так і не дав і називав їх лише за номерами на футболці. Можливо, хлопчик не знав, що означають ці числа на одязі гравців, а може, це була чергова свавільна витівка його уяви, але Борис присвоював футболістам номери, які анітрохи не залежали від їхнього розташування на полі. Так, Десятий номер з однієї команди міг бути легендарним центральним захисником, а Другий номер — молодим перспективним фланговим півзахисником.

Дев’ятий номер грав за улюблену Борисову команду і був явно найздібніший серед інших футболістів. Утім, попри його надзвичайний талант, у Дев’ятого номера був непростий характер і він легко піддавався змінам настрою. Зазвичай мав займати позицію десь у центрі поля, але часто бувало таке, що він подовгу ображався десь у віддаленому кутку, анітрохи не переймаючись тим, що його команда програє з великим тріском. Іноді Дев’ятий номер міг понад годину простояти в такій летаргії, тимчасом як його команда програвала на чотири, п’ять, шість очок, а коментатор — у гри завжди був коментатор — спантеличено казав: «Дев’ятий номер і досі не проявив себе. Не знаю, у чому річ». А потім, коли до фінального свистка залишалося якихось двадцять хвилин, Дев’ятий номер нарешті блискавично демонстрував уміння, майстерно забиваючи гол за свою команду. «Оце вже більше на нього схоже! — вигукував коментатор. — Нарешті Дев’ятий номер показує, на що здатен!» Від цієї миті Дев’ятий номер грав дедалі краще і вже незабаром починав забиватися гол за голом, аж команда суперників зосереджувалася лише на тому, щоб за будь-яку ціну не дати Дев’ятому номеру перехопити м’яча. Але рано чи пізно це таки ставалося, і тоді — хай би скільки суперників стояло між ним і воротами — йому завжди вдавалося забити гол. Уже незабаром очевидність результату, коли Дев’ятий номер перехоплював м’яча, була такою явною, що коментатор беззаперечно і захоплено вигукував: «Гол!» — не тоді, коли м’яч уже залітав у сітку, а коли Дев’ятий номер лише заволодівав ним — навіть якщо це ставалося ледь не біля його власних воріт. Глядачі також — а глядачі неодмінно були — починали здіймати тріумфальний галас, щойно Дев’ятий номер перехоплював м’яч, і той гармидер не стишувався й не переривався увесь час, поки футболіст граційно обходив суперників, забивав гол повз воротаря й повертався, щоб прийняти похвалу від вдячних товаришів по команді.

Поки я це все пригадував, у моїй пам’яті виринув невиразний спогад про якусь проблему з Дев’ятим номером, яка виникла зовсім недавно, і я перервав Борисове нашіптування запитанням:

— Як там тепер Дев’ятий номер? У хорошій формі?

Борис пройшов кілька кроків мовчки, а тоді відповів:

— Ми забули коробку.

— Коробку?

— Дев’ятий номер злетів з основи. Таке з багатьма гравцями трапляється, це легко полагодити. Я поклав Дев’ятого номера у спеціальну коробку і збирався полагодити його, коли в мами з’явиться правильний клей. Я поклав його в коробку — у спеціальну коробку, щоб не забути, де він. Але ми її забули.

— Зрозуміло. То вона залишилася там, де ти жив раніше.

— Мама забула його взяти. Але сказала, що незабаром ми зможемо туди повернутися. У колишню квартиру, і він там буде. Я зможу його полагодити, у нас тепер є правильний клей. Я трохи приберіг.

— Зрозуміло.

— Мама сказала, що все буде добре, що вона про все подбає. Щоб ці нові люди його помилково не викинули. Сказала, що ми незабаром туди повернемося.