Роман, який зіткано із метафор та символів. Сюрреалістична книга, яка хоче бути не просто прочитаною, а розгаданою. Найнезвичніший і найбільший твір Кадзуо Ішіґуро. Усе це — «Безутішні», які цьогоріч з’явилися українською в перекладі Тетяни Савчинською та художньому оформленні Оксани Йориш.

Головним героєм книги є піаніст Райдер, який опиняється в європейському містечку, де має дати важливий концерт. Його оточують люди, місця і пейзажі, які він плутає і не може ідентифікувати. Він спілкується з персонажами, які йому незнайомі й водночас надзвичайно близькі. Можливо, вони навіть частина самого Райдера…

Щоб обговорити цю складну і дуже особливу книгу й допомогти читачам краще її зрозуміти, перекладачка Тетяна Савчинська і літературна редакторка Вікторія Стах зустрілися в прямому ефірі на Facebook-сторінці Старого Лева. Вони розмовляли про роман та способи його трактування, а ми записати для вас деякі найважливіші думки із цієї бесіди.

 

ПРО КАДЗУО ІШІҐУРО

Вікторія Стах: Про Кадзуо Ішіґуро можна багато дізнатися в інтернеті, тому довго не переповідатиму. Але нагадаю, що це британець японського походження, який народився в 1954 році у Нагасакі, а в 1960-му переїхав з батьками до Великої Британії. Що мені в біографії цього письменника найбільше подобається — це те, що він є дуже свідомою людиною і, видно, був свідомим юнаком, бо після закінчення школи зробив паузу і вступив до університету вже у віці двадцяти років. Вступив на бакалаврат, закінчив його, потім рік намагався творити, був музикантом. А потім пішов в магістратуру, і понеслось. Він почав писати. Що саме написав Ішіґуро, можна почитати у Вікіпедії, але скажу, що він отримав Букерівську премію за твір «Залишок дня», роман про англійського дворецького. Журі Букера одноголосно сказали, що це найбільш британський текст. А в 2017 році Ішіґуро отримав Нобелівську премію.

«Безутішних» він написав ще у 1995-му, і ця книга — окрема тема для розмови. Цей роман не схожий ні на що, суцільна «шиза». Він страшенно мені сподобався. Дехто каже, що складно читати «Безутішних», не знаючи попередніх текстів Ішіґуро. Бо в цій книзі дуже затягнуті монологи і так далі. Але як на мене, ці монологи якраз затягують, і затягують читача.

 

ПРО РОБОТУ НАД ПЕРЕКЛАДОМ

Тетяна Савчинська: Очевидно, що процес перекладу такого тексту не може бути простим, але мені все ж хотілося б, щоб у якомусь ідеальному світі я могла більше насолоджуватися процесом перекладу і менше бути поглинутою іншими справами і проблемами, які мала в той час. Та, зрештою, було так, як було.

У мене вже була можливість перекладати Ішіґуро, і я відразу відчула, що цей текст буде зовсім іншим. Спершу він трішки нагадав «Похованого велетня», якого я перекладала в 2017 році. Добре пригадую, що з тією книгою у мене було більше страху, якою буде реакція на книжку, коли вона з’явиться. Це був лише другий переклад Ішіґуро, одразу після «Не відпускай мене» в перекладі Софії Андрухович. Мені здавалося, що в українців ще було мало уявлення про стиль Ішіґуро, хто такий цей автор, і чому ми повинні довіряти йому та його сюжетам. Коли почала перекладати «Похованого велетня», вже на перших сторінках зайшла мова про оґрів та драконів, і я дуже засумнівалася, чим вся ця історія закінчиться... На той час це була найновіша книга Ішіґуро, вона вийшла у 2015 році. В англомовному світі він уже був добре знаний, і його от-от чекала Нобелівська премія.

У нас загалом є тенденція, що книжки українською з’являються значно пізніше, ніж оригінал, але у випадку з «Безутішними», я вважаю, що це зіграло нам на руку. Книжка вийшла в добрий час. Хай вона й мала свої перипетії і могла вийти раніше, але мені здається, що в нас встигла сформуватися доволі віддана фанбаза Кадзуо Ішіґуро, яка вже готова йому довіритися. Справа в тому, що «Безутішні» — і в процесі перекладу, і в процесі читання — це та книжка, яка вимагає дуже багато терпіння і довіри. Коли вперше взяти цю книжку, то налякати може навіть сам її розмір. Але починаючи читати і знаючи, хто такий Ішіґуро, як він пише і які світи витворює, стає значно простіше повірити на слово, що подолавши дорогу, якою він веде, все-таки зусилля не будуть даремними. Треба продовжувати читати і довіряти автору.

 

ПРО СКЛАДНІСТЬ КНИГИ

Тетяна Савчинська: Це був новий досвід. Як читацький, так і перекладацький. Саме той випадок, коли ти йдеш за автором, ніби в тумані. Зазвичай, на початку роману чи як мінімум до середини виникає чітке бачення того, що має сформуватися згодом. Ти вже бачиш картинку. А з «Безутішними» була непроглядна імла… Тут спрацювало те, що я вірила: автор знає, що він робить.

Якщо загадати книгу «Художник хиткого світу», то з нею було дещо протилежне, бо вона має дуже чіткий історичний контекст. Добре зрозуміло, де відбуваються події і що тим подіям передувало. По цьому роману можна сказати, що Ішіґуро – реаліст, адже все надзвичайно чітко. А в «Безутішних» все зовсім по-іншому.

Читаючи інтерв’ю Ішіґуро, я зрозуміло, що в нього було бажання показати, що він здатен і на таке. Деякі критики вважають, що він зайшов аж надто далеко, але зараз на цю книжку можна дивитися в ретроспективі, адже минуло 25 років, і тепер ті, хто перечитує «Безутішних», схиляються до думки, що тут проявляється більше геніальність Ішіґуро, ніж його експериментаторство. Зрештою, Нобелівська премія також є цьому підтвердженням.

 

ПРО ГЕРОЇВ КНИГИ

Тетяна Савчинська: Я припускаю, що Борис — це те, як Райдер пригадує себе в дитинстві. Мене на цю думку наштовхує те, що Борис, як і Райдер, виростає в дещо дисфункційній сім’ї. Батько чи людина, яка є батьківською постаттю в його житті, то є, то його немає. Батьки сваряться в Бориса на очах, і для нього важливою людиною стає дідусь, але він помирає. Мені здається, що така нестача батьківської любові і дисфункційність сім'ї — це те, що простежується і тоді, коли Райдер як доросла людина пригадує своїх батьків і своє життя.

Якщо дивитися на Бродського, то я вважаю, що це може бути Райдер у старості. Він теж музикант. Надзвичайно талановитий музикант, який намагався досягнути вершин. Можливо, щось йому вдалося, а щось — ні, але він нещасний і самотній у старості. У нього ця старість гірка й зовсім не така, яку він собі уявляв. І ця тема дисгармонії і непорозуміння — вона наскрізна. Вона в цій книжці є на рівні індивідуальному, подружньому, сімейному і навіть ширше — на рівні громади містечка, де має виступати Райдер. Я припускаю, що ці персонажі — то Райдер у різних персонах. Припускаю, що це якісь такі проєкції його через різних персонажів.