Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.
wishlist
Stary Lev Logo
На жаль, нічого не вдалось знайти за вашим запитом.

Дронь Артур

Роман, який зіткано із метафор та символів. Сюрреалістична книга, яка хоче бути не просто прочитаною, а розгаданою. Найнезвичніший і найбільший твір Кадзуо Ішіґуро. Усе це — «Безутішні», які цьогоріч з’явилися українською в перекладі Тетяни Савчинською та художньому оформленні Оксани Йориш.

Головним героєм книги є піаніст Райдер, який опиняється в європейському містечку, де має дати важливий концерт. Його оточують люди, місця і пейзажі, які він плутає і не може ідентифікувати. Він спілкується з персонажами, які йому незнайомі й водночас надзвичайно близькі. Можливо, вони навіть частина самого Райдера…

Щоб обговорити цю складну і дуже особливу книгу й допомогти читачам краще її зрозуміти, перекладачка Тетяна Савчинська і літературна редакторка Вікторія Стах зустрілися в прямому ефірі на Facebook-сторінці Старого Лева. Вони розмовляли про роман та способи його трактування, а ми записати для вас деякі найважливіші думки із цієї бесіди.

 

ПРО КАДЗУО ІШІҐУРО

Вікторія Стах: Про Кадзуо Ішіґуро можна багато дізнатися в інтернеті, тому довго не переповідатиму. Але нагадаю, що це британець японського походження, який народився в 1954 році у Нагасакі, а в 1960-му переїхав з батьками до Великої Британії. Що мені в біографії цього письменника найбільше подобається — це те, що він є дуже свідомою людиною і, видно, був свідомим юнаком, бо після закінчення школи зробив паузу і вступив до університету вже у віці двадцяти років. Вступив на бакалаврат, закінчив його, потім рік намагався творити, був музикантом. А потім пішов в магістратуру, і понеслось. Він почав писати. Що саме написав Ішіґуро, можна почитати у Вікіпедії, але скажу, що він отримав Букерівську премію за твір «Залишок дня», роман про англійського дворецького. Журі Букера одноголосно сказали, що це найбільш британський текст. А в 2017 році Ішіґуро отримав Нобелівську премію.

«Безутішних» він написав ще у 1995-му, і ця книга — окрема тема для розмови. Цей роман не схожий ні на що, суцільна «шиза». Він страшенно мені сподобався. Дехто каже, що складно читати «Безутішних», не знаючи попередніх текстів Ішіґуро. Бо в цій книзі дуже затягнуті монологи і так далі. Але як на мене, ці монологи якраз затягують, і затягують читача.

 

ПРО РОБОТУ НАД ПЕРЕКЛАДОМ

Тетяна Савчинська: Очевидно, що процес перекладу такого тексту не може бути простим, але мені все ж хотілося б, щоб у якомусь ідеальному світі я могла більше насолоджуватися процесом перекладу і менше бути поглинутою іншими справами і проблемами, які мала в той час. Та, зрештою, було так, як було.

У мене вже була можливість перекладати Ішіґуро, і я відразу відчула, що цей текст буде зовсім іншим. Спершу він трішки нагадав «Похованого велетня», якого я перекладала в 2017 році. Добре пригадую, що з тією книгою у мене було більше страху, якою буде реакція на книжку, коли вона з’явиться. Це був лише другий переклад Ішіґуро, одразу після «Не відпускай мене» в перекладі Софії Андрухович. Мені здавалося, що в українців ще було мало уявлення про стиль Ішіґуро, хто такий цей автор, і чому ми повинні довіряти йому та його сюжетам. Коли почала перекладати «Похованого велетня», вже на перших сторінках зайшла мова про оґрів та драконів, і я дуже засумнівалася, чим вся ця історія закінчиться... На той час це була найновіша книга Ішіґуро, вона вийшла у 2015 році. В англомовному світі він уже був добре знаний, і його от-от чекала Нобелівська премія.

У нас загалом є тенденція, що книжки українською з’являються значно пізніше, ніж оригінал, але у випадку з «Безутішними», я вважаю, що це зіграло нам на руку. Книжка вийшла в добрий час. Хай вона й мала свої перипетії і могла вийти раніше, але мені здається, що в нас встигла сформуватися доволі віддана фанбаза Кадзуо Ішіґуро, яка вже готова йому довіритися. Справа в тому, що «Безутішні» — і в процесі перекладу, і в процесі читання — це та книжка, яка вимагає дуже багато терпіння і довіри. Коли вперше взяти цю книжку, то налякати може навіть сам її розмір. Але починаючи читати і знаючи, хто такий Ішіґуро, як він пише і які світи витворює, стає значно простіше повірити на слово, що подолавши дорогу, якою він веде, все-таки зусилля не будуть даремними. Треба продовжувати читати і довіряти автору.

 

ПРО СКЛАДНІСТЬ КНИГИ

Тетяна Савчинська: Це був новий досвід. Як читацький, так і перекладацький. Саме той випадок, коли ти йдеш за автором, ніби в тумані. Зазвичай, на початку роману чи як мінімум до середини виникає чітке бачення того, що має сформуватися згодом. Ти вже бачиш картинку. А з «Безутішними» була непроглядна імла… Тут спрацювало те, що я вірила: автор знає, що він робить.

Якщо загадати книгу «Художник хиткого світу», то з нею було дещо протилежне, бо вона має дуже чіткий історичний контекст. Добре зрозуміло, де відбуваються події і що тим подіям передувало. По цьому роману можна сказати, що Ішіґуро – реаліст, адже все надзвичайно чітко. А в «Безутішних» все зовсім по-іншому.

Читаючи інтерв’ю Ішіґуро, я зрозуміло, що в нього було бажання показати, що він здатен і на таке. Деякі критики вважають, що він зайшов аж надто далеко, але зараз на цю книжку можна дивитися в ретроспективі, адже минуло 25 років, і тепер ті, хто перечитує «Безутішних», схиляються до думки, що тут проявляється більше геніальність Ішіґуро, ніж його експериментаторство. Зрештою, Нобелівська премія також є цьому підтвердженням.

 

ПРО ГЕРОЇВ КНИГИ

Тетяна Савчинська: Я припускаю, що Борис — це те, як Райдер пригадує себе в дитинстві. Мене на цю думку наштовхує те, що Борис, як і Райдер, виростає в дещо дисфункційній сім’ї. Батько чи людина, яка є батьківською постаттю в його житті, то є, то його немає. Батьки сваряться в Бориса на очах, і для нього важливою людиною стає дідусь, але він помирає. Мені здається, що така нестача батьківської любові і дисфункційність сім'ї — це те, що простежується і тоді, коли Райдер як доросла людина пригадує своїх батьків і своє життя.

Якщо дивитися на Бродського, то я вважаю, що це може бути Райдер у старості. Він теж музикант. Надзвичайно талановитий музикант, який намагався досягнути вершин. Можливо, щось йому вдалося, а щось — ні, але він нещасний і самотній у старості. У нього ця старість гірка й зовсім не така, яку він собі уявляв. І ця тема дисгармонії і непорозуміння — вона наскрізна. Вона в цій книжці є на рівні індивідуальному, подружньому, сімейному і навіть ширше — на рівні громади містечка, де має виступати Райдер. Я припускаю, що ці персонажі — то Райдер у різних персонах. Припускаю, що це якісь такі проєкції його через різних персонажів.

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage