Атмосферні історії Ольги Герасим`юк про людей, птахів і сонце
Крисюк Тетяна
12.10.2019
«Поспішати – це чисті збитки й змарновані можливості…»
Коротка проза добре читається восени. Під шум стривожених вітрів, які нагадують шелест літніх хвиль. Тоді хочеться пити трав'яний чай, зігріваючи душу спокійним меланхолійним читанням… Як щодо коротких історій від Ольги Герасим'юк у книжці «Я повернулася. Люблю»?
У літаку, у кафе, у горах Ольга Герасим'юк незмінно вивчає людей. Вона неквапом розглядає їх, переказуючи читачеві промовисті деталі.
Он пані, що замовила о п'ятій вечора яєчню з тостами, вочевидь, ще не прокинулася від любовного сну. Її видає заблукала на обличчі усмішка.
А перукар Вова, з яким можна говорити про все, що захочеш, учора ввечері познайомився на катку із восьмирічним хлопчиком. Вові – тридцять вісім. Він хоче бездумно гасати із малим до знемоги, але він же дорослий чоловік. Скеля, за якою заховалася його Вєрка…
Авторка знайомить нас зі спокійною Розмарі із Бад-Герингу, яка має сім робочих днів, але ні на що не скаржиться і щоранку пече свіжі булочки. Дівчиною із Белграда, яка не знає, що таке югославська стінка й «по блату» (який сором!). Макоцвітним дідусем із Відня у закоротких, як для свого віку, шортах.
«Бадьорий дідусь у шортах підстрибом кружляє алеєю, помагаючи собі ходильними палками й зазираючи, як сорока, кожному перехожому в лице, просто розглядає – а що… Про такого деякі сказали б, що він макоцвітний, бо хто показує людям такі старечі голі ноги?.. А він нарешті глухий, щоби слухать таку беліберду…».
Куди б не подалася Ольга Герасим'юк, всюди їй трапляються цікаві люди. Подеколи сердиті, подеколи люб’язні, подеколи трохи дивні. Словом, дуже різні. Вона переповідає їхні історії, ніби між іншим, не втомлюючись змінювати місцезнаходження – Париж, Стокгольм, Відень, Стамбул, Страсбург, Пирятин, Київ, Львів, Харків…
Що вам треба про них знати? Їх багато, всіх у голові не втримаєш. Інколи авторка дарує людині сторінку, а інколи – декілька стрічок. Однак вона їх не ідеалізує, як і себе також.
Не всі зустрічні пані Ольги вам сподобаються, не всі ви зрозумієте. Можливо, читаючи ту чи іншу історію, ви матимете низку запитань до авторки. І це, на мій погляд, добре. Бо коли все очевидно й зрозуміло заздалегідь, то страшенно нецікаво.
Читаючи ці есеї, ви матимете нагоду повештатися разом із оповідачкою Лувром, зазирнути до стамбульської мечеті, заочно поласувати традиційними норвезькими наїдками, ближче познайомитися із українською художницею Марі Башкирцевою, британською суфражисткою Емілі Вілдінг Девісон… Та, власне, й самою Ольгою Герасим'юк. Бо ці історії – це не що інше, як її погляд на життя.
Мені імпонує, що авторка нікого не повчає – ані співрозмовника, ані читача. Нікому не висуває жодних претензій, нікого не засуджує, граючись словами, мов намистом. Вона лише споглядає, відчуває, переживає, роздумує. Висновки – за вами.
«Я засуджую дискримінацію осені – якщо вдуматися, то без її меланхолії та раптових протягів у душі людина приречена на цілковите засліплення. А перший дрібний дощ може остудити твою зухвалу посмішку героя курортного роману, сипонувши мокрим холодом просто межи очі, щойно ти вистромиш писок за двері. Лише перший осінній вітер шарпне за полу так, що з лоба тобі нарешті злетять окуляри для читання – і ти тепер роздивишся все, що вдалині. А там – Боже милий!..А там – осінь, мій милий, осінь».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно