Ідея антології «Війна 2022» прийшла в голову Жені Клімакіну, головному редактору «Нової Польщі» в перші місяці війни. Він звернувся до мене з цією ідею весною 2022 року за кілька тижнів після того, як нас з дружиною волонтери вивезли з окупованих територій спочатку в Київ, а потім в Тернопіль.

Я почав працювати з ідеї цілком загальної – зібрати докупи живі актуальні тексти український авторів стосовно війни – і потихеньку почала випрацьовуватися та, доволі струнка структура, яку ми маємо в книжці наразі. Я вирішив включити в антологію тексти трьох окремих жанрів, які зазвичай не перетинаються в одному просторі: щоденникові записи, есеїстичні, напівхудожні рефлексії на те, що з нами відбувається, і поетичні доробки.

Абсолютним подарунком для проекту стали архіви ПЕН-Україна, які на той час вже почали збирати і опубліковувати авторські рефлексії на перші місяці війни. Разом з Тетяною Терен і Алісою Бондаренко, без допомоги яких цей проект не відбувся, ми обговорили роботи яких авторів ми не можемо не включити до книги, а яких тільки попросимо щось написати, остаточно узгодили структуру і робота почалася. Мені потрібно було прочитати щонайменше два-три рази абсолютно всі тексти, що надходили до проекту і ті, що на той час вже малися в архіві ПЕН-Україна. Скоротити їх, упорядкувати, зробити логічною їх послідовність, вловити, у чому вони перегукуються і як доповнюють один одного. Звичайно, треба було зробити не тільки загальну структуру книжки, потрібно було продумати структуру кожного підрозділу окремо.

***

Ось це знайомство з живими текстами авторів виявилося як не складнішим для мене. Бо працюючи над цими текстами, вибачте мені за відвертість, я не міг стримувати сліз. Плакав іноді так, що аж кричав в тій порожній тернопільській квартирі, в якій жив тоді сам, бо дружина вже поїхала в Європу. Звичайно, давалася знати і моя особиста травма. Нам з дружиною важко дався місяць в окупації. Я і досі впевнений, якщо б не Любомир Дереш, який з самого початку війни шукав і врешті решт знайшов можливість нас евакуювати, навряд чи ми б залишилися живі. Біль моїх авторів і мій особистий біль накладалися, підсилювалися і місяць-півтора перших читань, редагування і упорядковування дався мені фізично і емоційно дуже важко.

Але з іншого боку, через ці тексти я почав трішечки виходити за межі тільки свого власного болю і особистого досвіду. В мозаїці живих голосів, доль, живих і оголених реакцій на жах війни знайшлося місце і моєму болю, і моїй біді. Я відчув, що не один, що є тільки маленькою, майже не помітною, але реальною часткою того феномену, який називається Україною. А Україна, в свою чергу, – це живе тіло наших життів. Ми проживаєм ЇЇ, а вона несе нас у вічність. І тих диваків, хто не може не втілювати у слові події свого життя для того, щоби залишитися живим і притомним, доволі багато. Для того, щоби зберіглася душа, для того, щоби зберігалася пам’ять. Слово цим дивакам потрібно нам для того, щоби залишалася надія. Бо той, хто побачений, існує. Втілений в слові – вже не може вмерти.

І в цьому сенсі, може головна цінність текстів, що ввійшли в Антологію, полягає в їх ненавмисності. Абсолютну більшість цих слів наші автори просто не могли втримати в собі і саме тому вони з’являлися на світ. Щира, болюча, чесна і гаряча реакція живого людського серця на жах війни.

 Антологія спротиву, антологія надії, антологія Перемоги.