Зараз, через майже 10 років після народження сина, я думаю, що ці смішні замальовки були моїм способом рятуватися від післяпологової депресії та кардинальної зміни звичного життя. Це – важко, і шкода, що загалом ми живемо в ілюзії, що діти – це така ідилічна, красива картинка про затишний дім, сповнений сміху та гармонії. Бути молодими батьками – непросте переживання, мені воно давалося важко. 

Окремий виклик для мам і тат малюків – своєрідна ізоляція. Ти майже не належиш собі, більшості друзів наразі не цікаво те, що займає твою голову, непросто знайти компанію, що буде готова до вашої дитячої логістики. Тож я таким чином знайшла спосіб соціалізуватися у своїй новій ролі. Мені це додавало кольорів до життя. 

На плечі батьків падає якась надмірно важка стіна очікувань – тепер ти мусиш, просто зобов’язана відчувати грандіозне щастя, «світитися» зсередини, випромінювати позитивну енергію та надихати інших доєднатися до цього світлого клубу батьків. Крім усього оцього «медового», утопічного туману, тема батьківства також сповнена пафосної серйозності, кам’яних облич, безкінечного переліку вимог до простої людини, яка просто народила дитину. Отож, мої тексти – мій спосіб продиратися крізь ці хащі стереотипів, відповідальності, страхів, самотності які супроводжують щастя материнства. 

Іронія рятує. Дивитись на себе іронічно – мій спосіб менше картати себе за помилки та загалом простіше ставитися до світу. Згодом, коли син підростав, він уже сам став дарувати мені ці сюжети. Діти надзвичайні у своїй прямолінійності, відвертості, спосіб, у який вони категоризують життя та розкладають його по поличках, – справжнє диво. Спостерігати за цією трансформацією маленької інопланетної істоти, на яку страшно дихати, у мислячу людину із неочікуваними думками, питаннями, що ставлять тебе у глухий кут, висновками, почувши які, ти думаєш «ну і чому я всі свої 30 років не могла так просто це сформулювати» — найбільша радість життя із дітьми. 

Отже, поступово мої нариси стали просто спостереженням за чудовою еволюцією мого сина. А тепер вони ще й хроніки нашого довоєнного, прекрасного життя, за яким ми сумуємо.