Здається, на небосхилі сучукрдитліт запалала нова зірочка. Це дебютна книжка письменниці і я в шокові, наскільки майстерно вона прописана. Навіть сумніваюся, що то перша... Певно, авторка десь прибріхує ;)

Наперед скажу — так, я читаю дитячу літературу, але мало яка мене вражає. Цей містичний реалізм від Інни Данилюк вразив. Сюжет затягнув у свої сіті, відніс кудись у дитинство, коли я блукала берегом щоправда не Київського, а Кременчуцького моря. Але я також вдивлялася в синь і уявляла села, які залишилися під товщею тієї сині...

Авторка піднімає дуже важливі теми: ГЕСи — і кому і нащо потрібно було топити сакральні для українців місця.

Тут є згадка про церкву на воді поблизу Ржищева, куди я так і не дісталася, але хочу!

Авторка чудово обігрує казкові сюжети, от, приміром, яйце від Кощея (Костія чи як його там?).

Також сподобалося, що колишні волхви стали сучасними йогами. От тут трохи спойлерну, звиняйте.

Головний герой, хлопець, схиблений на кораблях, мені дуже імпонував. Справжній герой! Я б з таким дружила.

Авторці гарно даються описи, шкода, що їх було мало! От єдине, що мені не вистачило. Якщо б мене спитали — я б порадила ще насипати в тексти трохи метафор, бо вони створюють таку важливу атмосферу і післясмак!

В усьому іншому я, читачка, задоволена.

Чекаю наступних витворів!