"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Шиманська Анна

Фотографія може відображати світ, наче дзеркало, або ж вишукувати щось у самих його глибинах, досліджуючи всі тонкощі людської психології та емоцій. Вона здатна зафіксувати швидкоплинний момент або ж позначати повільний плин часу. За період свого майже двохсотрічного існування фотографія розвинулася швидше, ніж будь-який інший вид візуального мистецтва. Про еволюцію фотографії, основні жанри та майстрів фотомистецтва розповідає книга «Коротка історія фотографії», що нещодавно вийшла друком у «Видавництві Старого Лева». Окрім цього, на її сторінках зібрано десятки історій появи найвідоміших фотокадрів. Пропонуємо вам ознайомитися з п'ятьма із них.

 

«Нічний вигляд, Нью-Йорк», авторка Береніс Ебботт, 1932 рік.

Береніс Ебботт (1898–1991), колишня асистентка Ман Рея і палка прихильниця робіт Ежена Атже, стала авторкою ключових фотографій, які засвідчують трансформацію міського простору США.

На знімки Нью-Йорка Ебботт надихнули твори Люїса Мамфорда, з яким її об’єднувало прагнення розвинути гуманніший підхід до міського планування й архітектурного дизайну. Цю фотографію вона зробила з Емпайр-Стейт-Билдінг між 16:30 і 17:00 20 грудня 1932 року на великоформатну камеру Kurt-Bentzin, яка створювала негатив розміром 20,3 . 25,4 см при 15-хвилинній експозиції. На ній зображене середмістя Мангеттена в час, коли день плавно переходить у ніч. Фотографуючи під час западання сутінок, Ебботт уміло фіксує численні деталі на фасадах будинків, прилеглих до Емпайр-Стейт-Билдінг, а будівлі позаду скидаються на мозаїку квадратних світил на фоні все густішої темряви. Вигляд на місто, завдяки майже геометричній мережі доріг, будівель і світла, вирізняється своєю наближеністю до абстракції. Це фото, запаморочливе й потойбічне, стало такою ж одою Нью-Йорку — який із середини й до кінця ХХ ст. став символом міського життя, — як і какофонічна симфонічна п’єса Едґара Вареза «Ameriques» (1927 р.). Обоє митців не приховують свого зачарування цим прирослим до каміння безкраїм містом, деталі якого такі ж дивовижні, як і його масштаби.

 

«Лінії електропередач у пустелі Мохаве», автор Ансель Адамс, 1941 рік.

Ансель Адамс (1902–1984) увійшов в історію не лише як один із найвидатніших фотографів природи і національних парків США, а й як розробник зонної системи, спрямованої на визначення оптимальної експозиції і параметрів проявлення плівки.

Побачивши виставку робіт Пола Стренда, Адамс відмовився від ефекту м’якого фокуса, властивому пікторіальному стилю, який домінував у його попередніх роботах, на користь прямої репрезентації світу природи. Його подальші фотографії американських пейзажів, зокрема національних парків, принесли автору славу одного з найкращих фотографів Америки.

На знаменитих знімках Адамса проглядаються сліди людини, наприклад, будівля на передньому плані фотографії «Схід місяця, Ернандес, штат Нью-Мексико». Втім, ті його фотографії, на яких головна увага прикута до рукотворних споруд, менш відомі (щоправда, саме вони мають здатність набувати захопливого, абстрактного вигляду). Адамс зробив фотографію «Лінії електропередач» під час підготовки фоторепортажів про масштабні забудови, зведені біля найбільших американських річок. Оскільки сонце вже на небокраї, майже ховається за гірським хребтом, на цьому пейзажі годі розгледіти якісь деталі. Натомість нашу увагу привертає величезна металева конструкція, що височіє на фоні обрію. Цей знімок став прообразом робіт таких фотографів-натуралістів, як Едвард Буртинський, які на своїх світлинах детально відображають вплив промисловості на довкілля.

 

«Поцілунок біля Отель-де-Віль», автор Робер Дуано, приблизно 1950 рік.

Тиняючись паризькими вуличками, прихопивши зі собою камеру Leica, Робер Дуано (1912–1994) створив непересічні портрети буденного життя, яким він зумів надати не лише людяності й гумору, а іноді й дещицю пафосу.

На цій легендарній фотографії поєднується старе, сучасне і позачасове. Одна з найупізнаваніших будівель Парижа стає фоном для метушливої вулиці й пари закоханих, які геть забули про світ довкола.

Цей знімок з’явився у червневому випуску журналу Life, і спершу вважалося, що він зроблений спонтанно. Втім, фото постановне. І Дуано, який колись сказав: «Я фотографую не справжнє життя, а бажане», — аніскільки це не турбувало.

На фотографії зображені Франсуаза Дельбарт і Жак Карто. Дуано побачив, як пара цілується на вулиці, і попросив їх поцілуватися ще раз, але цього разу на камеру. Карто достоту відповідає ролі богемного чоловіка — незапнутий на всі ґудзики піджак і шарф навколо шиї створюють образ, який вирізняє його від понурого чоловіка, що іде позаду, і жінки справа від нього. Дельбарт ідеально тримає праву руку до камери, а сама виглядає розслабленою. Розмиті обриси автівок і перехожих наштовхують на думку, що для цієї пари час зупинився, а тим часом опріч них вирує життя.

  

«Схід Землі», автор Вільям Андерс, 1968 рік

Астронавт Вільям Андерс (нар. 1933 р.) зробив цей знімок, вийшовши на орбіту Місяця, і він назавжди змінив наше уявлення про Землю.

«Схід Землі» посприяв популяризації руху за захист довкілля більше, аніж будь-яка інша фотографія. «Аполлон-8» був другим космічним польотом з екіпажем програми «Аполлон» і першим пілотованим космічним кораблем, який залишив гравітаційне поле Землі й облетів навколо Місяця. 24 грудня 1968 року, коли командний модуль завершував один із десяти витків навколо Місяця, у полі зору з’явилася Земля, напрочуд добре видима на фоні непроглядної темряви космічного простору. Командир місії Франк Борман (нар. 1928 р.) зробив чорно-білий знімок. А відтак пілот місячного модуля Андерс зробив цю фотографію, використовуючи суттєво модифіковану версію камери Hasselblad 500 EL з електроприводом, навантаженим 70-міліметровою касетою плівки Kodak Ektachrome, зробленою на замовлення.

Земля, самітна планета в нічному небі, раніше поставала в такому образі лише в уяві письменників і режисерів жанру наукової фантастики. Знімок Андерса, один з одинадцяти, які він зробив швидко один за одним, підкреслює не лише красу, а й крихкість Землі.

У верхній лівій частині видно Південний полюс, а екватор пролягає майже вертикальною лінією по діагоналі до верхнього правого кута. На Африканському континенті саме западає ніч. «Ми прилетіли аж сюди, щоб дослідити Місяць, — пізніше сказав Андрес, — але найважливішим стало те, що ми відкрили для себе Землю».



«Людина, що падає», автор Річард Дрю, 2001 рік

Посеред усіх жахіть, які відбувалися 11 вересня 2001 року, ця фотографія Річарда Дрю (нар. 1946 р.), на якій одинокий чоловік застиг у падінні з одного з хмарочосів Всесвітнього торгового центру, вирізняється не лише моторошністю, а й зворушливою людяністю.

Засоби масової інформації, які висвітлювали терористичний акт, здебільшого звертали увагу на два ключові моменти: коли літаки врізаються у вежі-близнюки, і коли вони, незадовго опісля, обвалюються. Упродовж тих 102 хвилин, які розділяли ці дві події, загнані в пастку люди телефонували своїм рідним, намагалися утекти і, у багатьох випадках, стояли перед вибором — горіти в пожежі, яка набирала все більших обертів, чи стрибнути назустріч смерті.

Одного чоловіка — як вважається, працівника ресторану «Вікна на світ», що розташовувався у північній вежі Центру, — Дрю сфотографував під час того, як він падав униз.

Спершу світлина з’явилася у пресі відразу після теракту, але потім її відкликали, оскільки вона вважалася виявом несмаку. Однак цей знімок олюднив і підкреслив гідність загиблих. У статті 2003 року, яка з’явилася на сторінках журналу Esquire, репортер Том Джунод назвав чоловіка на фото «Людиною, що падає». Дрю він запам’ятався тим, що був «наче стріла, яка розділила навпіл Всесвітній торговий центр».

Зліва від нього північна вежа; а все, що справа, — південна. Точний час падіння — 09:41:15.

 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage