Олег Сенцов – український кінорежисер, сценарист, письменник, який був незаконно ув’язнений росією з травня 2014 року і засуджений російським судом до 20 років позбавлення волі. Звільнений у вересні 2019 року в межах обміну в’язнями. Про ув’язнення він розповів на сторінках двотомника «Хроніка одного голодування. 4 з половиною кроки» – тюремного щоденника, який Олег почав вести у травні 2018 року, на третій день після того, як оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнити українських політв’язнів; та збірки малої прози, де автор розповідає про життя в'язнів та про обставини, що привели їх у неволю.

Публікуємо фрагмент із двотомника:

***

4 з половиною кроки

У тюрмі найскрипучіші двері, а надто коли вони зачиняються за тобою вперше. За ними — свій задушливий світ, наповнений безправними людьми, їхньою спільною бідою і стражданнями. Здається, що звикнути до нього неможливо, як і вижити тут, але людина звикає й виживає. Хоча тюрма змінює, змінює назавжди.

Камера була маленька: залізне ліжко вздовж бетонної стіни, навпроти нього — крихітний залізний столик і лавка, зварені в одну незручну конструкцію. Біля дверей — умивальник і унітаз, з іншого боку — віконце, невелике й брудне, затягнуте густими багатошаровими ґратами, крізь які не можна побачити ні неба, ні сонця, ні хмар, а тільки визначити: день надворі чи ніч. У цій тісній і похмурій комірчині залишався тільки вузький прохід у центрі, де можна було гуляти. Чотири з половиною кроки до дверей, а потім чотири з половиною кроки до вікна. Чотири з половиною кроки туди й чотири з половиною кроки назад. Туди й назад, туди й назад. Окрім як ходити, в одиночній камері зайнятися було особливо нічим.

Коли людина потрапляє в тюрму, вона перший час дуже сподівається на диво: що це якась помилка, що швидко розберуться, хтось комусь зателефонує й усе обов’язково вирішиться. Тим більше що там, за дверима, зачиненими з таким огидним скрипом, лишилося стільки важливих і незавершених справ, стільки близьких і дорогих людей. Та з кожним прожитим під замком днем надія на швидке звільнення тане, і людина розуміє: це, можливо, надовго. Вона занурюється в подробиці своєї справи й починає чекати суду, гадаючи, що там уже точно розберуться, по правді й по суті.

Строк утримання до початку судового процесу, рік або півтора, здається людині величезним, незбагненним. Людина досі живе ритмом вільного життя, вона звикла думати й діяти ще по-іншому. Вона не уявляє, що в цьому бетонному мішку можна провести тиждень чи місяць, не кажучи вже про роки життя.

Людині здається нестерпним цей запах тюрми, що так різко вдарив у ніс, щойно вона переступила поріг казенного дому: суміш поту, нечистот, баланди й цигаркового диму. Цим неможливо дихати. Та невдовзі людина вже не відчуває цього смороду — вона сама починає пахнути так само.

Коли людина вперше куштує тюремну їжу, бере в руки цей вічно сируватий хліб, вона думає, що це неможливо їсти, що до цього неможливо звикнути. Та людина може звикнути до всього, навіть до тюрми. Вона поступово втягується в цей неспішний одноманітний ритм арештантського життя. Дні вже не видаються такими довгими, а ночі — безсонними. Запах тюрми і смак баланди стають майже рідними. Починають мелькати тижні, а за ними й місяці. Час тут тече непомітно, його тут ніби й немає. Тут ти живеш в одному й тому самому дні — дні бабака. Підйом, гігієна, сніданок, перевірка. Головна подія дня — прогулянка. Поки тебе ведуть туди, є змога трохи пройтися коридорами тюрми, тримаючи руки за спиною й повертаючись обличчям до стіни на вимогу охоронця, коли той відчиняє чергові двері або ґрати, пройти яких доведеться чимало, перш ніж потрапиш у заповітний дворик для прогулянок. Сонце в цьому глибокому колодязі зі стінами з гострої цементної «шуби» буває рідко, зате видно небо — крізь ґрати, які замінюють дах, а головне — є свіже повітря. Хоча ці клітки для прогулянок завбільшки зі звичайну камеру, тобі може пощастити, і ти потрапиш у дворик на шість або й на сім кроків у довжину. Та головне, відчуваєш, що ти на прогулянці не сам. У сусідніх двориках гуляють інші люди, і ти це достеменно знаєш, хоча їх майже й не чути — із динаміків, встановлених у кожному закутку, горлає музика, а зверху ходить охоронець, який стежить, щоб ніхто не перемовлявся. Якщо побачать спробу почати розмову, то позбавлять прогулянки, тому охочих спілкуватися знаходиться мало, і лише по тому, як грюкають сусідні двері, можна визначити, що в сусідніх двориках хтось був.

Звуки взагалі головне джерело інформації в тюрмі, особливо в «замороженій», де арештантам не дають змоги контактувати одне з одним. Попервах у такій в’язниці тебе вражає тиша, а поодинокі звуки з коридору ні про що тобі не кажуть. Та поступово ти вчишся їх розрізняти, ідентифікувати. Вони починають для тебе не лише звучати, але й приносити необхідне, чого бракує в тюрмі, — інформацію, зокрема і про час, адже годинники в тюрмі заборонені. От задзеленчали коліщата залізного візка — це везуть баланду, а отже, уже настав обід. У сусідній камері самотньо грюкнула кормушка — маленьке віконце для роздачі їжі та спілкування з охороною, вертухай щось коротко сказав туди й пішов. За мить чутно, як сусідні двері-робот відчинилися й арештанта кудись повели — значить, на допит або до адвоката. От зацокали жіночі підбори й кормушки почали грюкати одна за одною — це ходить бібліотека, сьогодні четвер і можна взяти дві книжки за списком. Література — це тут порятунок для тих, хто полюбляє читати, а ті, що ніколи раніше не брали книжки до рук, починають робити це в тюрмі. Не ходитимеш же цілісінький день із кутка в куток. От хтось пройшов повільною ходою й поставив мішок під дверима. Цей тихий звук стягнутої з плеча важкої ноші ледве чутний. Але чутливий слух арештанта його добре вирізняє — це звук передачі, «кабана», «кабанчика». Назва залежить від розміру й ступеня очікувань, та в будь-якому разі це радість, бо означає нормальну їжу й увагу з волі.

Десь удалині продолом, тюремним коридором, швидко пройшли кілька пар ніг і відчинився чийсь робот. Це шпон, обшук. Завжди раптовий і завжди неприємний. Зараз перевернуть усю камеру догори дном, ритимуться у твоїх речах, руйнуючи й без того вбогий побут і затишок арештанта. Іноді щось знаходять і вилучають, та здебільшого не страшні «запрєти» типу заточок, штирів чи шматків скла, а якусь дрібничку, необхідну в нехитрому господарстві: порожні пластикові пляшки, мотузочки, зайві газети. Обшуки здійснюються начебто для внутрішньої звітності, та часто шмонають із метою нашкодити, вивернути, розкидати, щоб тобі якомога довше потім довелося прибирати за ними. Хоча чого-чого, а часу в тюрмі вистачає з надлишком, та все одно після таких безцеремонних візитів неприємний осад залишається. Навіть в останнього в’язня в тюрмі є свій особистий простір, свій маленький світ, у якому він живе, і він не любить, коли хтось у нього вдирається, хоч і маючи умовне право, бо ж носить погони. Тому недарма камера тут зветься хатою, а тюрма — домом, у якому арештанти живуть, а охоронці — лише працюють.

Пошта буває ближче до вечора, у будні, та й то не щодня. Цього часу чекає кожен в’язень, хай із маленьким, але сподіванням: а раптом йому буде сьогодні лист. Отримати звісточку від рідних, дізнатися щось нове про життя взагалі й, можливо, про свою подальшу долю зокрема. Листи роздає звичайний охоронець, та рухається він при цьому своєрідно. Зарані чути, як він починає йти з дальнього кутка коридору, грюкаючи кормушками, але зупиняється не перед кожною камерою, а тільки біля тих щасливчиків, яким сьогодні щось є. Радісно, якщо в цьому ряду відчинених віконець буде й твоє, і трохи сумно, якщо ці кроки тебе проминули. Це така лотерея, в якій ти виграєш свій жаданий конверт не завжди.

У житті кожного арештанта є один законний світлий день на тиждень, а точніше — чистий. Лазня. Звичайно, це слово звучить дещо голосно для десятихвилинної обмивки під теплим душем, але іншого варіанту таких процедур адміністрація в’язням не пропонує. В усі інші дні до твоїх послуг умивальник із холодною водою й невеликий тазик — у рамках, так би мовити, особистої ініціативи. До лазні готуються заздалегідь, мріють, бо ці десять хвилин під аж ніяк не гарячою водою потім грітимуть тебе весь наступний тиждень. Після лазні обов’язково заварюється кухоль гарячого чифіру — неймовірно міцного чаю, або купчик — дещо слабший варіант цього традиційного арештантського напою.

Черговий одноманітний день добігає кінця. Відбою ув’язнений чекає як тимчасового позбавлення від цього остогидлого світу, аби трохи відпочити й забутися, особливо якщо цілісінький день не можна ні присісти, ні, тим більше, прилягти на жорстке ліжко — шконку. Цілодобово тебе знімає камера відеоспостереження, та, крім цього, кожні п’ять хвилин відчиняється вічко у дверях, «піка», в яке постовий охоронець, «продольний», дивиться, чи все з тобою гаразд: чи не повісився ти ненароком або чи не порушуєш злісно режиму — чи не присів на краєчок спального місця. Сидіти найчастіше можна тільки на маленькій незручній лавці, а на ній довго не висидиш, тому часто доводиться ходити. Чотири з половиною кроки в один бік і чотири з половиною в інший. Чотири з половиною туди й чотири з половиною назад. Туди й назад. Туди й назад. І думати. Весь день. Надвечір від думок уже пухне голова, і ти чекаєш відбою ще й як звільнення від власної свідомості.

Нарешті продольний оголосив відбій, погасив денне електричне світло й увімкнув нічне, яке не набагато темніше. Завішувати цю негасиму лампу, що подразнює очі, не можна, зате можна лягти в ліжко. З головою вкри-ватися не можна, надовго повертатися до стіни теж заборонено. Збудять і перевірять, чи не суїциднувся ти часом.

Найяскравіші сни сняться в дитинстві й у тюрмі. Уві сні ти вільний, там ти ще на свободі, підсвідомість ще не встигла пристосуватися до нової реальності. Тому в перших тюремних сновидіннях немає самої тюрми, а є щось дуже хороше, від чого хочеться всміхатися. Та прокидатися доводиться вже в неволі, і ці перші секунди після пробудження — найнеприємніші.

Розумієш, що ти не вдома, миттю згадуються всі події останніх днів — і важкість ситуації навалюється на тебе, як могильна плита. Попервах мить пробудження в тюрмі — найогидніша. Та поступово тюряжка проникає в тебе все глибше, починаючи незримо існувати в кожному сні. Навіть якщо тобі сниться тропічний острів, ти розумієш, що от зараз прийде охоронець і від- веде тебе в камеру. Та що глибше ти просякаєш тюрмою, то легше стає в ній сидіти, а потім і взагалі нормально. Людина до всього звикає, і життя під замком — не виняток.

Дні біжать за днями сірим безликим натовпом, як пасажири в метро, і неминуче наближається час суду. Людина розуміє, що виправдувального вироку, скоріш за все, не буде. Вона вже змогла поспілкуватися з іншими арештантами — співкамерниками або попутниками в рідкісних поїздках автозаками. Вона вже наслухалася різних історій за рік своєї відсидки й розуміє, що вирок буде обвинувальний. Та все одно вона впевнена, що термін їй призначать невеликий, а десь у глибині душі досі сподівається на виправдання. Кожен вважає себе особливим, і це нормально, тому вирок і озвучений за ним строк у багатьох викликає шок, а після нього — зневіру.

У російських судах виправдовують лише одну людину з тисячі. І не тому, що тут арештовують тільки винних, а через те що ця система від початку налаштована на покарання: якщо тебе звинуватили, отже, ти вже злочинець. Звичайно, далеко не всі в тюрмах сидять за несправедливими вироками, але це не означає, що люди з ними згодні. Існує лише два варіанти трактування своєї причетності до інкримінованої справи: «Взагалі не моє, братан, дали ні за що…» або «Ага, це моє, та все одно було не так і насипали забагато…» Зека, який скаже, що сидить за діло й отримав законний строк, ви тут не знайдете.

Тюрми бувають дуже різні: є «заморожені», де ти можеш за рік не зустрітися з жодним іншим в’язнем узагалі, а є ті, що «на ходу», де зеків напхано по сорок в одну хату і де всередині панують злодійські закони, а не ментовські. Більшість знань і вмінь, набутих на волі, тут вам не знадобляться. Практично все, чого ви навчитеся в тюрмі, на свободі вам теж буде не потрібне. Усе-таки ці два світи надто різні: в одному — живуть, а в другому — виживають. Люди взагалі дуже винахідливі й пристосовуються до будь-яких умов існування. І особливо в тюрмі. Де ще вам може знадобитися вміння розрізати сірник на дві частини — для економії? Або заварити чай у поліетиленовому пакеті? Робити ножі з пластикових футлярів для зубної щітки й заточувати їх об шматок кахлів? Розпилювати ліжко «зубом» — шматочком металевого полотна з пів пальця завбільшки, проколупувати дірки в бетоні залізною ложкою, улаштовувати в камері сховок, «курок», який не зможе виявити навіть ціла зграя вертухаїв на чолі зі службовим собакою? Навіщо вам уміння за допомогою нитки, отриманої з розпущеної шкарпетки, й одноразового пакетика майструвати «парашутик», щоб «заловитися» по повітрю з сусідньою хатою? Чи, використовуючи ту ж саму нитку та «їжака», змотаного з сірників, зробити «якір», пустити його через каналізацію, де він зчепиться з таким же «якорем» з іншої камери, і налагодити таким чином «мокру» дорогу, якою можна ганяти одне одному записки й вантажі? Не думаю, що комусь на волі знадобиться вміння проносити через шмон злодійські «прогони» — кримінальну пошту або мобільні телефони — у задньому проході, а тут це вельми корисна навичка. Тюрма навчає цим і багатьом іншим, життєво необхідним тут речам. Вона вчить розмовляти мовою, яку мало хто розуміє там, за дротом. Хоча багато зеківських слів і виразів уже давно прижилися серед звичайних людей, але вони часто не розуміють їхнього початкового значення й походження.

Тюремний світ жорстокий, але справедливий. Тут є дуже чіткий поділ на особисте і спільне. Особисте — це найдорожче, на що ніхто не має права зазіхати: твої честь і гідність, сім’я, релігія. Якщо хтось зачепить або, тим більше, образить тебе в цих питаннях, ти маєш повне право вчинити з такою людиною вельми жорстко, навіть пролити кров. Решта в тюрмі — спільне. Обов’язок кожного порядного арештанта — турбуватися про це спільне благо, підтримувати його та примножувати. Це стосується не тільки якихось речей або насущного — курива чи заварки, а передовсім чогось нематеріального, та ще важливішого в тюрмі: стосунків, положухи, братерства, єдності, взаємовиручки. Спільне — це те, що об’єднує зеків. Так, особисте — це ще труси, які ти носиш, і їх теж ніхто не сміє чіпати.

В арештантів дуже висока взаємовиручка, бо разом вони — сила, здатна протистояти міліцейському режиму й свавіллю, але тут немає такого поняття, як дружба. Братерство і єдність мають бути не порожніми словами для арештантів, і до цього їх підштовхує необхідність триматися разом. За кожне необережне слово або вчинок тут можуть спитати дуже строго. Залежно від ступеня провини призначать або пару ляпасів, «шапалахів», або можуть побити, не до смерті, але так, щоб добре запам’ятав. Тут своя шкала цінностей і своя ієрархія, свій звід законів і своя методика його застосування. До когось можуть підійти вельми жорстко за будь-яку дрібницю, а комусь дуже багато пробачать, залежно від твого статусу, вміння пояснювати свої дії та слова, а також здатності «угнати» опонента, якщо він заслабкий духом. Тут майже так само, як і за парканом, своя система старшинства, яка створена для порядку, але й свої нерівності, створені цією ж системою. Та на словах, ясна річ, тільки «братерство і єдність».

Багато з тих, хто на волі мав помітне становище за рахунок зовнішніх ресурсів: депутати, чиновники, бізнесмени — далеко не завжди мають такий же статус у тюрмі або таборі, особливо якщо ці ресурси конфісковані судом. Тут більше цінують особистісні якості, і людина, яка змогла поставити себе на волі, зможе це й тут, людина, яка вміє домовлятися з людьми там, зуміє й тут. Бо найголовніше, що треба знати про тюрму, — що там сидять точнісінько такі самі люди, які ходять на волі, тільки їх називають «арештанти». При цьому далеко не факт, що людина, яка досягла певного становища в арештантському світі, яка зрозуміла його, влаштувалася в ньому і просунулася, зможе так само влаштуватися й просунутися на волі, — усе ж таки ці два світи надто різні. Та багатьох цей, кримінальний, його примарна романтика, затягує, і така людина не може від нього відірватися навіть після звільнення. Вона виходить із тюрми, та тюрма не виходить із неї, й така людина заїжджає сюди знову. А потім знову, по колу. Та вона вже не почувається тут чужою, вона тут удома.

Тюрма — це прокляті жорна людських доль. Неможливо розповісти про всіх і про все. Про те, як Шкет зустрів у зоні свого вітчима, який знущався в дитинстві з нього та його матері, і забив його трубою, отримавши за це новий строк. Про те, як Хасан щодня пише й усе ніяк не може написати листа своїй дружині, намагаючись пояснити, що він не той чоловік, яким вона його уявляла, а ще про те, що ж він накоїв 12 років тому, за що його шукали й нарешті знайшли. Про що думає Іванич, гріючи на літньому сонечку свої кукси — усе, що зосталося від ніг, відморожених у нічному лісі, коли він утік від трупа зарізаного ним во хмелю напарника? Коли побачить свою доньку Оля, яка сіла ще в 19 років, будучи вагітною нею, — вона взяла на себе вину чоловіка в убивстві, а той невдовзі щез, а їй скоро вже 30, і чалитися їй ще невідомо скільки, бо вона постійно б’ється з охоронцями, а це завжди новий вирок? Що скаже мамі Поляна, коли повернеться з магазину, куди він пішов 10 років тому по горілку, без грошей, зате з ножем і двома п’яними друзями? Що збирався купити Бузук своїм дітям після свята в дитячому садку, на яке він їх одвів і не зміг забрати, бо пішов на суд, сподіваючись на умовний строк за коробочку конопель, а поїхав звідти під конвоєм на 8 років строгача? Як зрозуміти 19-річного Комара, який зарізав ні за що сімейну пару — пив із ними — й отримав у підсумку строк більший, ніж йому років? Як описати побачення Бориса з батьком убитої ним людини, який приїхав здалеку, аби поставити одне-єдине запитання: «За що?» Про ці долі можна писати безкінечно. Та при цьому судити, виправдовувати, шукати правди — марно.

Людина, потрапивши в тюрму, перестає вірити у справедливість. Людина, потрапивши в тюрму, перестає вірити людям. Більшість друзів зникає у перший рік відсидки, дружина — здебільшого в другий, і тільки матері чекають до кінця. Коли ви читатимете ці рядки, просто знайте, що десь там, за товстими стінами й тьмяними вікнами з подвійними ґратами, у тісних і брудних камерах живуть люди. Вони такі ж самісінькі, як і ви, просто в них так нещасливо склалася доля. Коли ви читатимете ці рядки, знайте, що хтось у цей час обов’язково ділить сірник навпіл, заварює чай у поліетиленовому пакеті або відміряє свої чотири з половиною кроки. Чотири з половиною туди й чотири з половиною назад. Туди й назад. Туди й назад.