Книга «Бджолине  жало» стала справжнім феноменом у світі літератури. Численні нагороди, визнання бестселером на Батьківщині письменника  в Ірландії та поза її межами, короткий список Букерівської премії… Цей багатоголосий, пронизливий і дахозносний роман Пола Мюррея, який нещодавно вийшов друком українською мовою у «Видавництві Старого Лева» одразу ж збурив серця і розуми українських читачів.

«Усе це заради любові. Ти робиш це в імʼя любові»

У книжці переплетені сучасні актуальні політичні, соціально-економічні (як-от криза у Ірландії), екологічні, кліматичні тенденції  із доволі звичними та буденними (але не менш важкими і значущими від того)  проблемами батьківства, банкрутства, відповідальності за свої вибори, самотності, емоційно-психологічних вад і дитячих травм із вкрапленнями магічного  реалізму. 

Читаючи цей товстунець, повсякчас рефлексуєш на тему «нестерпної легкості буття», буддистських постулатів «життя – страждання», «бажання дорівнює стражданню», і як тут не згодитися, якщо через те, що головні герої все ж піддавалися спокусам, простим людським бажанням, тілесним потребам (просто жили!),  продовження їхнього  існування стало під питанням?!

Роман жалить. Доволі боляче. І ця плямка, рана болить, ятрить душу протягом усього читання і ще довго після. Як жало бджоли залишається у тілі після укусу, ядуча суміш із самотності, докорів сумління, приреченості, безвиході залишається у читачів надовго. Сама історія та персонажі наче змушують повертатися до них знову і знову, розчухруючи стару рану. Щемко. Метафорично. Геніально. Цю історію можна ненавидіти. Або щиро полюбити.

Чотири основні персонажі. Родина. Дікі, Імельда та їхні діти: випускниця школи Кессі (Кассандра) і дванадцятирічний Пі-Джей. Кожен із них, під тягарем минулого, особистих трагедій або непорозумінь, котиться до прірви. Родинний бізнес зазнає краху і розпадається, брак коштів тягарем лягає не тільки на Дікі (який і так має у минулому чимало привидів, а коли вони виринають на поверхню у теперішньому, це спрацьовує як тригер для загострення його давнього психозу) як на голову родини, а й на усіх інших. Імельда, яка, на перший погляд, здається зніженою, манірною красунею, пережила в дитинстві і юності страшні речі. І пройдене повертається до неї  у думках кожного дня, знову і знову. Вона вважає себе негідною. Проклятою. І це лише загострює драму. 

Кессі – творча, нестерпна й водночас вразлива підлітка-бунтарка, яка переживає невзаємне кохання у ніжний і буремний підлітковий період, бореться за визнання серед ровесників та не може прийняти свою сексуальну ідентичність. Пі-Джей, самотній тинейджер, проблеми родини якого пригноблюють, прагне вирватися на волю, поринає у віртуальний світ і ділиться планами втечі з незнайомцем в інтернеті: будь-що, лише б його помітили. Допомогли. Але ні. Кожен у своєму коконі, проблемах і думках. Відокремлений. Відсторонений. Байдужий? Не може, не наважується поговорити про свої тривоги з рідними. І сам заганяє себе в пастку, з якої немає виходу. Чи вдасться їм  (хоча б комусь) зберегти себе як родину, як Людину, чи все ж ні?!

Відкритий фінал книги – це лакмусовий папірець, який визначає хто ви: оптиміст чи песиміст, тому  «Бджолине жало» – ідеальний вибір для книжкових клубів. Я давно визначилася. Тепер ваша черга, читачі! 

 

ДІКІ

*усі цитати наведені зі збереженням авторської пунктуації.

1. «Вони повірили в тебе, збагнув ти: повірили в людину, яку зустріли тут сьогодні ввечері, повірили в побачене на власні очі перетворення дивного, незграбного хлопчика на подобу свого брата. Вони прийняли тебе за свого, і все, шо могло похитнути це прийняття, просто відмовлялися бачити. Ось що означало бути частиною чогось. 

Це стало мірилом твого успіху, успіху цієї ночі, і все ж тут, у мить твого тріумфу, ти відчув, як по тілу пробіг холодок, дивно схожий на те жаске відчуття, яке бувало в коледжі, коли, працюючи над есеєм, ти натискав не ту клавішу й випадково повністю його стирав; і що більше ти думав, що, ну, не може він просто так зникнути, то більше розумів, що його нема. Але що стерлося тут? Що ти втратив?» 

***

2.  «Він гуляє з Пі-Джеєм розкішним передсмертним лісом, мінливою мозаїкою рудуватості й золота, вдихає повітря, яке мовби іскриться якимись чарами пізнання. Вони пересуваються місцевістю навколо галявини, більше не потребуючи карти, випускаючи, коли знаходять, сірих білок із пасток, і Дікі відчуває – він, чоловік середнього віку! Батько двох дітей! – відчуває, як йому перехоплює дух від цієї лісової магії, від цього іскристого повітря. Поруч із ним син балакає про екзоскелети, космічні аномалії, про те, якого даймона він хотів би мати. Навколо них опадає листя – Дікі переповнює несамовитий захват, ніби він знову став малим хлоп'ям або ж став ним уперше в житті»

***

3. «…любити когось означає бути готовим до страждань радикально підвищеного рівня. Дікі казав дружині я люблю тебе, і це здавалося йому прокляттям, закликом до Долі, аби та спрямувала бензовоз, щоб той протаранив Імельду; аби послала випадкову іскру з каміна їй на халат. Він бачив, як вона кричить, її бідолашне перелякане обличчя під своїм, коли, огорнута полум'ям, корчилася на килимі у вітальні. І дитина теж! Хай іще не народжена, вона теж там була. Усю ніч він слухав її крик у голові – не міг через те заснути, просто лежав і ридав, бо знав, що не може її захистити, не може захистити її повною мірою...»

***

4. «Перш ніж стати батьком, він уявляв стосунки з дітьми як більш інтенсивну версію догляду за домашньою тваринкою. Дитина, вважав він, – це, по суті, пасивна посудина, готова вбирати в себе твою любов. 

Та насправді, як він виявив, батьківство радше було – а воно було – про життя з людиною. З новою людиною із категоричними поглядами, чіткими смаками, раптовими змінами настрою, зі спрямованими на тебе емоціями. Це в тебе пасивна роль: догляд за дитиною насправді виявився вмінням витримувати, приборкувати незліченні бурхливі пориви безпосередньої волі…»

***

5. «… ця історія зажила власним життям і піде своїм ходом до кінця, з тобою чи без тебе. 

Як до цього взагалі дійшло? Озираєшся на минуле й не можеш сказати, де саме ти помилився. Чи була це якась одна помилка? Коли ти потягнувся до Ришарда в порожній автомайстерні? Та ніч у твоїх душних «Кімнатах», коли ти переконав Френка вчинити благородно? Чи, може, усе це разом? Твої роки піклування про сім'ю, ведення бізнесу, твої маленькі закоханості, пригнічені бажання, усе твоє безневинне життя – чи все це вело саме до цього моменту? І якщо так, то хто ти після цього?»

***

6. «Тієї миті Дікі дещо збагнув. Дещо про погляд в очі… два погляди, і ваші душі, що ховаються за ними, ковзають одна навколо одної, огортають одна одну, ніби дві краплі ртуті, так, що, навіть спокійно стоячи на ногах, ти відчуваєш запаморочення, від якого починаєш втрачати контроль, тебе крутить, як автівку, що втратила керування, заїхавши в калюжу, і раптом ти знову віднаходиш спокій, і не подаєш виду, що сталося щось незвичайне, хіба що, можливо, дозволяєш собі ледь-ледь усміхнутися». 

 

ІМЕЛЬДА

7. «Може так усе й залишиш Просто друзі думаєш ти 

Але потім згадуєш його сумні очі його теплі руки Уперше в житті я відчуваю що хтось мене по-справжньому розуміє мовив він тобі 

Забудь про всю цю мораль Розкажи їм як воно бути знову бажаною Як ти відчуваєш його жагу мов електричний заряд Як він запалює все навколо ніби дім стояв порожній а тепер увесь світиться І як врешті стає ще гірше ніж було бо тепер темрява усвідомлює свою пітьму порожнеча знає свою пустку бідний дім знає що вдома нікогісінько нема 

Але вони би відповіли Ну Імельдо а чого ти сама хочеш?» 

***

8. «Не міг же він зникнути правда? запитує вона й раптом починає панікувати 

і попри те що сонце світить крізь широкі вікна все навколо померкло і хтозна звідки в її думки проникає жахлива впевненість що тут його більше нема Що ця зала поглинула його ніби відплативши за те що трапилося того дня За життя яке їй не мало належати… 

Та он він каже Дікі Глянь ген біля пожежного виходу… Він такий малий серед тих балакучих товстунів проте вираз його обличчя зрілий не по роках Стражденний чи є взагалі таке слово Змучений Цього літа здається вона з ним майже не бачиться Не може з нього і слова витягти Вона опирається бажанню його порозпитувати Натомість чекає щоб перехопити погляд Запитує чи все гаразд Він усміхається у відповідь І вона здригається Бо що це як не відблиск її власного маяка»

***

 9. «Вона думала це тому що вона дурна Не вчилася в Триніті-коледжі от і не розуміє його Френка вона завжди бачила наскрізь Він би помацав офіціантку Він поставив би двісті фунтів на «Арсенал» і програв би ставку Вона знала вона завжди знала 

Але не Дікі не Дікі який здається таким простим і прямолінійним Ставити йому запитання це все одно що заходити в дзеркальну залу Чому ти повернувся так пізно 3 ким ти був Де ти був так довго 

Так ні Френк був як шашки а Дікі шахи Шахи в тумані у темряві 

Та попри все вона знає що є речі яких він нізащо не вчинив би

Він не став би красти просто не став би Не вчинив би злочину Це не відповідає його природі Проте маленькі кігтики шкряб-шкряб- шкрябають у неї в голові».

 

КЕССІ

10. «Бувають дні, яких просто не існує,  навіть попри те, що в тебе там своя роль.  Будинки –  папʼє-маше, люди – масовка,  ти почуваєшся так, ніби застрягла в серії-перебивці якогось серіалу. Вихлюпни каву комусь в обличчя, поколихай цицьками перед викладачем, стрибни під автівку –  до завтра це все вже забудуть. Але ти все одно мусиш проживати кожну мить, одну за одною»

***

11. «… якщо пес має в п’ятдесят тисяч разів сильніший нюх, ніж людина, то це означає, що замість людського бінарного сприйняття «тут/там» собакам, мабуть, притаманне уявлення про цілий спектр перебування деінде. Скажімо, ти зараз тут, а згодом виходиш. Для мене  –тебе нема. Але для пса ти зазвичай і досі тут, бо твій запах тримається значно довше, а це їхнє найсильніше чуття. 

Коли собака дивиться на світ, то має бачити його як усі ці присутності, що повільно розчиняються. Наче небо, вкрите слідами від реактивних літаків. 

Це, мабуть, ближче до того, як усе насправді відбувається, мовив він, ну, з минулим і так далі. Це, типу, в певному сенсі добре, бо щасливі моменти не тікають від тебе назавжди, промовивши це, він поглянув на Кесс, похапцем, наче не хотів, аби вона помітила».

***

12. «Вони враз ожили: підвелися й подалися лісом до дороги. Звідти вони весь час бігли, узявшись за руки й волаючи, мов банші. Вітер куйовдив їхнє волосся; голови були повні трави й пива з супермаркету; вони мчали так швидко, що поринули в нестяму, в амнезію. Подруги летіли над містом, якомога далі від своїх власних історій, геть від усіх, хто хотів їх пам'ятати; вони стали ніким, трималися разом і були живі, живі, живі, живі»

***

13. «Ти хоч уявляєш, як мені соромно, сказала вона, що я твоя дочка? 

Дікі здригнувся. Кесс, озвався він надтріснутим голосом. 

Та дівчина не спинялася; вона хотіла завдати йому болю, знищити його, аби він ніколи більш не посмів говорити з нею в такому тоні. Ти зрадив нас, сказала вона. Ти зрадив свою сімʼю. 

Коли Кесс це промовила, на його обличчі промайнув украй здивований вигляд, не схожий на жоден із бачених раніше. На мить їй стало цікаво, чи він ї часом не вдарить. Вона себе зловила на думці, що навіть на це сподівається. Натомість він, здавалось, зіщулився, наче з нього вийшло повітря»

***

14. «Себе вона теж бачила, школяркою, зіпсованість дзижчить у ній, мов бджола, що заплуталась у фаті, і вона міцно тримає за руку свою найкращу подругу. Цей вечір теж зникне, розтане, як білі клуби хімічних викидів у синяві неба. Її серце сумно тьохнуло від печалі, здавалося, вона поринає у сутінки, чи навпаки – сутінки в ній самій, пожирають її зсередини»

***

15. «А втім, вона вже мала репутацію. Тож вона цілувала їх і відчувала, як щетина дряпає її шкіру, вдихала запах їхнього бальзаму після гоління чи дезодоранту й давала волю їхнім рукам нишпорити в неї під майкою й підійматися спиною вгору, упевнена що Елейн рано чи пізно зʼявиться, штурхне її і вони обидві втечуть і реготатимуть біля автомата з цигарками. 

Хай там як, це не мало жодного значення, ніщо не має значення! Чхати на все! Усе от-от закінчиться, усе зачинялося, усе забрала із собою повінь. Її шкільні часи, її родину, її хлопця, чоловіків, випивку, усе це вона скоро лишить позаду, ніби скинуту шкіру; чи, може, вона сама і є та шкіра, і це її скинуть, і вона розчиниться в темряві».

***

16. «В автобусі тепло, ти сидиш на сидінні просто над двигуном, постійно хочеться задрімати, але щоразу, як заплющуєш очі, відразу ж різко прокидаєшся, охоплена жахом, що його нема, і доводиться зупиняти себе, щоб не простягати руку й не хапати його, аби переконатися, що він тут. Напевно, саме так почуваються батьки, постійно хвилюються, що їхніх дітей знищать, варто їм лише відвернутися. Мабуть, тому вони всі такі навіжені»

***

17. «У всіх є проблеми. Але часто ми маскуємо правду про себе, замість того щоб прийняти її. Намагаємося підлаштуватися під очікування інших людей. Так багато поганого трапляється в цьому світі тоді, коли ми вдаємо із себе тих, ким не є. Пишучи вірш, робиш протилежне, сказала вона. Якщо подивишся на світ, на крихітну його частинку, і спробуєш побачити її такою, яка вона є насправді, то зможеш чіткіше розгледіти й себе. І це істотно звільняє від тягаря. Іноді може навіть урятувати життя…» 

***

18. «Глобальному апокаліпсису байдуже до твоєї політики самовизначення, байдуже, кому ти молишся чи по який бік кордону живеш. Цис-, транс-, чорний, білий, науковець, художник, баскетболіст, священник – усі суспільні прошарки, людей усіх кольорів шкіри та віросповідань, усіх нас зачепить цей удар. І це ще один факт, який нас об'єднує. Ми всі разом проживаємо той часовий відтинок, коли людство вирішує, прийде йому кінець чи ні. Як сказав один поет: «Ми мусимо любити одне одного – інакше загинемо».  І з гіркого досвіду я знаю, що не можна любити, коли на тобі маска»

 

ПІ-ДЖЕЙ

19. «Але ма не сміється. Ставши навколішки, бере Пі-Джея за п'ятку. Підводить на нього погляд з якимось сумним зачудуванням. Це взуття на тебе зовсім мале, каже вона. 

У тебе з ноги йде кров, мовить вона. Кров. 

Насправді не так уже воно й боляче, править своєї він. Тобто, знаю, виглядає кепсько... Тут він запнувся. 

Ма починає щось говорити, але замовкає. Вона дивиться йому в очі, якусь мить у неї вкрай зажурений вираз. А Пі-Джей, похнюпившись, починає червоніти. Дрібниці, каже він. Але вона далі тримає його ногу й дивиться на нього, і тепер уже йому самому навертаються сльози на очі, бо таке відчуття, наче мама й справді жила десь у горах, а тепер вона тут, знову поруч, і вся любов за минулі роки вливається в неї, мов сили дресирувальниці драконів. І це годі витримати, годі витримати»

***

20. «У своїй кімнаті він востаннє дивиться на книжки та іграшки, на постери «Скалдаґґері Плезент» і «Риби Ісландії». Бувай, «Beinhákarl» (акуло велетенська), бувай, «Marsíli» (мала піщанко). Риби байдуже дивляться на нього. Усе беззмістовне, усе здається пласким, а він хоче, щоб усе було наповненим, емоційним! Таке враження, що для кімнати він уже не існує; наче це вже пройдений рівень, до якого він більше не повертатиметься. Збентежений, висуває шухляду, витягає шкарпетки, кладе їх у наволочку. Після повернення, запевняє себе, йому куплять скільки завгодно шкарпеток. Але сам він у це не вірить: майбутнє теж видається пласким, рибою, що зирить на нього скляним поглядом із якогось арктичного моря»

***

21. «Ось факт про всесвіт – можливо, факт номер один: неможливо збагнути наскільки йому до нас байдуже. Справа не лише в тому, що йому нема ніякого діла до Життя. Йому байдуже навіть до самої матерії. Усе, що ми сприймаємо як суще: зоряне світло, маршмелоу, жаби, баскетбол, електрика, кожна людина, яка коли-небудь жила й померла, – усі речі, які існують, і вся енергія – це лише мізерна часточка всесвіту. Решту становить темрява – темна матерія, і це слова, які вчені вживають, просто щоб сказати «ми не знаємо, що це таке». Те, що ми називаємо всесвітом, – це загалом просто мікроскопічна пляма в цій гігантській незбагненній темряві, ніби ворсинка на светрі розміру XXXXXXXXXXL, а життя – це наночастинка на самій тій ворсинці. 

Тож, якщо про це замислитися, то який узагалі сенс рятувати цей всесвіт чи будь-що в ньому, адже нічого з цього навіть не має існувати. Кесс мала щодо цього рацію».