10 (з хвостиком) фактів про Галину Вдовиченко
Шиманська Анна
15.07.2020
Улюблениця маленьких та дорослих читачів, авторка дитячих бестселерів про 36 і 6 котів, романів «Пів’яблука. Інші пів’яблука», «Найважливіше – наприкінці» Галина Вдовиченко нещодавно брала участь у проєкті «Запитай у автора». У ньому вона поспілкувалась зі своєю аудиторією та відповіла на численні питання й побажання шанувальників її творчості. І розмова вийшла неймовірно цікавою. Чому Галина Вдовиченко вирішила стрибнути з парашутом? Чи вірить вона у жіночу дружбу? Чому уявляє себе дірявою шкарпеткою? Що для неї щастя? Та хто її натхненники у літературі? Ми дізнались стільки всього нового й несподіваного! Тож запрошуємо і вас до прочитання.
Про книжки для дітей та дорослих
Коли я пишу дитячі книжки, то вважаю себе дитячою письменницею, коли починаю писати роман чи оповідання для дорослих, тоді думаю, що я авторка, яка пише для дорослих. Насправді мій перший роман був для дорослих, а дитячу книжку я написала як експеримент. Мені захотілося написати про мишковий рок-гурт, про взаєморозуміння між дуже різними мишами. Там є і кажан, і комп'ютерна мишка, тобто зовсім різні миші, які можуть порозумітися, якщо їх об'єднує якась спільна класна ідея. Їх об'єднала музика. І після цих мишей (мова йде про книгу «Мишкові миші»), а особливо після шкарпеток («Ліга непарних шкарпеток») і понад усе після «36 і 6 котів», я бачу: у мене вже написано скільки книжок для дорослих – стільки й для малечі. І зараз я, навіть швидше відкладу роман, і потім до нього повернусь, але закінчу дитячу книжку. Бо бачу наскільки важливо дитині знайти книжку, яку вона читатиме із задоволенням і без примусу.
А мій улюблений читацький вік – дитячий, це 7-10 років. Я дуже люблю писати для дітей, які починають самостійно читати: вони або відчують оцей смак до самостійного читання, або будемо вважати, що цей момент може наступити пізніше. Тому я намагаюся не відкладати надовго писання книжок для малечі, а робити це оперативно. Я не знаю, чи я більше доросла письменниця, чи дитяча – я просто авторка книжок.
Про ідею написання «36 і 6 котів»
Ідея створення цієї книжки виникла десь 10 років тому. Моєму старшому онуку зараз 14 років, а тоді він був маленький. І я вигадувала для нього різні історії. І от я побачила як він реагує на історії про великий гурт котів, і тоді ж подумала, що котів має бути багато. Одразу виникла ідея, що їх має бути нормальна кількість, така нормальна, якою є нормальна температура людини – 36 і 6. Все вирішується таким котячим оптимістичним сприйняттям світу, і це знаходить свій прояв навіть у ставленні до цифр: 36 і 6 – це не 42.
Про улюблені книги та авторів
Я дуже любила читати книжки. І читала все, що мені потрапляло до рук. Це були всі книжки Астрід Ліндґрен, я її дуже люблю. Казки народів світу, особливо чомусь болгарські, а також «Казки гір» – була така збірка, там були навіть гуцульські казки. Народні казки залишали особливу приємність від читання. Також дуже любила Андерсена. У мене багато улюблених авторів. Це такі автори-натхненники, збурювачі чогось такого, що дуже важливе при роботі. Іноді мені для розгону варто просто навмання розгорнути книжку автора, якого я вже читала, навіть не раз, але люблю цю книжку і налаштуватись на високий рівень якості тексту. Хто мене так надихає? Скажімо, Ольга Токарчук, вона залишається однією з найулюбленіших авторок. Так само як Туве Янссон, яка писала і для дітей, і для дорослих. От можна розгорнути її «Літню книжку», почати читати цю повість про стосунки бабусі і онуки, почитати ті описи природи, особливості життя на острові. І все. Я відкладаю одну з улюблених книжок і вже можу починати працювати над своїми текстами.
Про роман «Найважливіше – наприкінці»
Було кілька моментів, коли, пишучи цей роман, я зупинялась, ніби перед черговим бар'єром. І думала: цього ти не напишеш, обійди цей момент, не прописуй цієї ситуації. Але я розуміла, що є певні речі, які, узявшись писати на певну тему, ти просто маєш розповісти гранично відверто, для того, щоб читач зрозумів, що це серйозна розмова. Ти робиш це і для себе, щоб зрозуміти певні речі. Цей роман для мене дуже важливий. Він особливий і тим, що я маю на нього дуже багато відгуків. Люди мені пишуть. І я бачу, що тема фіналу стосунків двох людей (особливо коли мова йде про людей, яким багато років, і у них довге спільне життя за плечима) почала цікавити читачів тільки в останні роки. Раніше тема любовних стосунків, взаєморозуміння між людьми в парі, в основному торкалася людей молодого та середнього віку, а люди старшого віку – це було щось додаткове до головних героїв. А тут головні герої дуже немолоді, але все у них в житті є: і намагання далі зрозуміти одне одного, і вибачити в чомусь, і це глибоке співчуття між людьми. Я зрозуміла, що цей роман знайшов свого читача, і далі знаходить – я цьому тільки тішуся.
Що надихає на написання книг
Це може бути будь-що. Якась ідея, що не дає певний час спокою. Або тема, яка цікавить. Це може бути щось абсолютно випадкове. Щось прочитала і мене це зачепило. Потім щось з якогось фільму наклалось на це враження, зустріла якусь людину, яка теж здалась мені невипадково зацікавлена певною темою. Різні-різні складники єднаються до купи, утворюється певний калейдоскоп – й у якийсь момент ти розумієш, що вже починає писатися нова книжка.
Про ототожнення себе з персонажами книг
Це такий необхідний маневр, коли автор має влізти в шкіру свого героя і відчувати те, що відчуває він. Інакше це буде плаский, неживий, паперовий текст, якому не повірить жоден читач. І тому, коли я пишу для дітей, я уявляю себе шкарпетками – якоюсь такою шкарпеткою з діркою, яка не погоджується з тим, що господиня збирається викинути її в смітник. Вона хоче жити цікаво і знаходить таких же однодумців – так вони утворюють Лігу непарних шкарпеток. У цій дитячі казці також є ажурна панчішка, з коронкою, яка не має пари, вона театралка і зверхньо ставиться до інших непарних шкарпеток. І от навіть, пишучи про цю панчішку, треба уявити собі людину, яка зверхньо ставиться до інших людей, не маючи для цього жодних підстав. Це неправильний стиль поведінки і помилкове враження про себе, про те, як влаштований світ. Як про це розповісти дитині? Ось за допомогою цієї панчішки, яку господиня нарешті зауважує, бере до рук, напихає її цибулею і вішає на гак в кухні. І ця бідна шкарпетка пускає такі вічка, втрачає всю свою привабливість та начебто вона не має отримати підтримки від тих шкарпеток, яких вона ображала своєю зверхністю, але вона її отримує. За допомогою героїв, історій, різних колізій, в якій потрапляють ці герої, дітям можна розповісти про дуже серйозні речі, але зробити це за допомогою гри. Я ототожнюю себе з кожним героєм, про якого пишу.
Про роман «Пів’яблука» та жіночу дружбу
Не раз траплялось, що на презентації чи зустрічі чотири жінки підходять до мене і кажуть: ми подруги, і ця книжка дуже нам нагадує наші стосунки, там зовсім інше у вашій книжці, але оце тепло, довіра, взаємна підтримка, допомога – вони такі, ніби списані з нас. І я радію цьому, тому що знаю: жіноча дружба існує і жінки готові йти на різні жертви своїх подруг.
Про сумні і веселі теми в літературі
До 2014 року у мене, мабуть, всі книжки були про щастя. Особливого горя, якихось потрясінь чи трагедії або травми, що далі людина тягнула б по життю, не дуже й було. Було звісно, але це все те, що долалося, перетворювалося в щось світле, життєствердне. А потім пішло якось інакше, і інші теми вийшли на перший план – і в «Маріупольському процесі» (це роман про війну), і в «Найважливіше – наприкінці» (про хворобу і стосунки людей в найскладніший період свого життя). Але все одно всі мої книги закінчуються на позитивній ноті. Я не можу залишити своїх героїв у важку хвилину. Не знаю, що у них буде далі. Позаду у них важкі часи, там є і травми, і якісь гіркі події. Але я залишаю їх в хвилину любові до життя. Чому люди пам'ятають горе найдовше? Бо горе болить, бо ті травми непроговорені, непропрацьовані. Хтось може дати собі раду в розмовах з друзями і шукати розраду там. Хтось, як письменник, написавши про це. Хтось піде до психолога і це теж вихід. Треба ті речі, які не дають жити, постійно перекидають на ту точку, з якої могла би початися робота зі своєю травмою, самому з собою проговорити, поставити запитання: чому так, що там було не так. Правильно поставлені запитання ведуть до виходу з тунелю.
Про екранізацію своїх книг
На початку цього року я отримала дві пропозиції щодо екранізації – роману «Бора» і книг «Пів’яблука» та «Інші пів’яблука». Але стались певні події у фінансуванні культури, і українського кіно зокрема, і ось цей вірус. Багато планів у нашому культурному житті змінилися. І невідомо як вони змінюватимуться найближчим часом. Тому всі плани з екранізацією книжок поставлені на паузу.
Про політ у космос
Зараз легко можна уявити себе у космосі: багато фільмів дуже реалістично передають відчуття польоту і вигляд Землі з космосу. Я би хотіла пережити відчуття людини в космосі. Колись у мене було таке бажання, і я це спробувала – стрибнула з парашутом. І справді враження були неймовірні. Я абсолютно не шкодую, що у мене був такий досвід. Але якби моя донька, сестра чи подруга сказали: хочу спробувати. Моє запитання було б: а навіщо? В усіх таких доволі особливих пропозиціях треба знати, навіщо це тобі. Мені, можливо, колись в якійсь книжці потрібно буде потрібно знати, що відчуває людина, яка стрибає з парашутом. Я дуже добре запам'ятала ці всі відчуття. Отак і з космосом.
Про процес писання книг
В кожній книжці різні етапи є складнішими чи легшими. Іноді доволі тривожно починаються книжки, коли маєш чисте поле на комп'ютері і треба написати перше речення. Я тоді усвідомлюю, що попереду величезна кількість роботи, і про це не треба надто багато думати. Треба просто працювати, день у день, писати хоча б сторінку в день. Промайне певний час, ти озирнешся і побачиш, що написано великий текст. Потім починаєш його редагувати. А мій найулюбленіший момент: коли текст вже полежав (а я завжди його відкладаю на певний час) і я беруся за редагування. Я вже досягла ефекту свіжого ока – читаю свій текст як чужий. І тоді я краще бачу якісь помилки, нестиковки, моменти, які потребують вдосконалення, виправлення. Оце і є мій найулюбленіший етап роботи над текстом.
Про щастя
На кожному етапі життя наповнення слова «щастя» є різним. В цей період я думаю, що у мене є діло, яке я люблю – це писання. Є здоров’я, яке дозволяє мені це робити. Є близькі люди, яких я люблю, за яких переживаю, заради яких я багато що роблю в цьому житті. Для мене це зараз і є щастям. Є моменти, коли я відчуваю себе справді щасливою людиною. Але це було б більш повне відчуття, якби у нашій країні багато що змінилося б на краще. Якби закінчилась війна, яка так довго нас вимучує. І ми могли б зосередитися на тому, щоб працювати, щоб наша країна далі ставала сучасною, розвиненою. Країною, де добре було б жити всім її мешканцям, щоб ми були великим гуртом, який би відчував заради чого ми разом, яка у нас спільна мета. І раділи б тому, що поступово (а це відбувається, тільки дуже повільно) нарешті ми стаємо такою країною, про яку мріємо. От тоді б я точно могла сказати, що я справді щаслива людина.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно