Культовий американський піаніст Білл Еванс був одним з найвідоміших джазменів свого часу. Його грою захоплюватись та надихались. Однак життя самого Білла Еванса було сповнене злетів та падінь, кохання, втрат, неймовірної музики та протистояння самому собі. Останні 18 місяців його життя поряд із музикантом була його подруга Лорі Верхомин, яка майстерно зафіксувала цей період у своїх спогадах «Кохання. Життя і смерть з Біллом Евансом». Пропонуємо вам кілька з них.

***

Стівен вирішив, що нам краще залишитися вдома й послухати музику. Він поставив платівку Майлза Девіса «Меланхолійний настрій» з неймовірно прозорими фортепіанними партіями у виконанні Білла Еванса. Ось так я вперше почула гру Білла, прийнявши дозу ЛСД разом із Стівеном Дрейком.

Сьогодні ж я впізнаю один із мотивів у виконанні тріо. Він відрізняється від стриманих мелодичних форм «Меланхолійного настрою». Це основна тема з телесеріалу «Польовий шпиталь» (M*A*S*H*) під назвою «Самогубство безболісне» (Suicide is Painless).

Цей серіал я дивилася разом із батьками. Мене страшенно дивує, що джазмен виконує такий популярний мотивчик. Я вслухаюся, і мене приваблює образ цього безпретензійного чоловіка в твідовому піджаку й тонованих окулярах, який нахиляється над клавішами фортепіано, освітленого моторошним синім світлом прожектора. Він сидить у центрі цього диско-майданчика під старомодним військовим літаком, і від нього важко відірвати погляд. Контрабасист зосереджено заплющив очі, а барабанщие підняв обличчя вгору до прожектора. Я раптом усвідомлюю суть церкви. Це коли всі зосереджені на чомусь одному.

***

Я відповіла на його лист цитатою з мого улюбленого Жана-Поля Сартра: «Якщо ти розірвеш на шматки свого сусіда, усі інші сусіди реготатимуть, але якщо ти завдаси ударів власній душі, ридатимуть усі душі». Я хотіла зізнатися, наскільки сильно вплинуло на мене його виконання, як глибоко мене зворушила його музика. Хоча я знала і тоді, і зараз, що мене зворушила не музика — а він сам.

Білл отримав мого листа в день, коли повертався з похорону свого брата Гаррі в Батон-Руж. У його листі нічого не було про смерть Гаррі, натомість він описував, яким близьким для нього був старший брат, який познайомив його зі спортом і музикою. Було не важко уявити біль і безпорадність, які Білл відчував після такої величезної втрати. Мене заінтригувало те, що старший чоловік ділиться своїми сокровенними думками з такою юною й недосвідченою особою, як я.

***

У його помешканні бездоганно чисто, жодної крихточки у вузенькій кухоньці, де він продемонструє мені доведений до досконалості спосіб приготування омлету з одного яйця й заварить каву. В ідеально чистому холодильнику він тримає кілька бляшанок своєї улюбленої пепсі, а я ставлю туди пляшку содової, яку він мені купив у «A&P».

У вітальні відчувається простір, спокій і впорядкованість. Немає розкиданих газет, або переповнених недопалками попільничок, чи купи паперів у кутках з незавершеними проєктами. Усе в цій кімнаті підпорядковано чітко визначеним функціям і регламенту.

Сюрреалістична дзенівська атмосфера — білі стіни, акуратні книжкові полички, продумане розташування мистецьких творів — і все це служить тлом для рояля «Чікерінґ». Тільки рояль демонструє ознаки чогось живого. Нотні аркуші з одного боку потертого м’якого сидіння і попільничка на підставці — з іншого.

Ось тут він і живе.

***

Коли ми вже їдемо додому після вечері, Білл згадує про інших своїх друзів, з якими мені було би набагато цікавіше познайомитися. Скажімо, з Майлзом Девісом, який живе в горішній західній частині міста. Можливо, я хотіла б зустрітися з Майлзом Девісом. Або ми могли би піти послухати, як грає в пабі «Майклз» Вуді Аллен. Білл каже, що вони добрі друзі — фактично, разом із продюсером Вуді Аллена Джеком Роллінзом він є співвласником скакового коня, рисака, названого іменем героїні фільму Аллена «Енні Голл».

***

Білл сьогодні взяв мене на іподром. Тут він просто звичайний хлопець із Нью-Джерсі, який робить ставки на коней. Я не була певна, як треба вдягатися на іподром, але Білл одягнув свою повсякденну вінілову куртку кольору іржі. Мій гардероб складається всього лише з трьох-чотирьох комплектів одягу — здебільшого суконь. Я вибираю білу сукню з великими червоними українськими маками на грудях і взуваю кремового кольору туфлі на платформі, вінілові з перфорованими візерунками.

У барі на іподромі подають бутерброди й напої. Білл замовляє пепсі, а я содову і сандвіч з індиком. Для Білла це просто чудовий деньочок — прийти на іподром, замовити бутерброд і пепсі, зробити кілька ставок і дивитися, як скачуть коні.

***

Я довідуюся більше про Білла, про його щасливе дитинство з братом Гаррі, якого він наслідував, з люблячою матір’ю, яка його обожнювала, і з батьком, який постійно втрапляв у ризиковані авантюри.

Він згадує перший бізнесовий проєкт батька — побудову поля для гольфістів, де ті могли би тренувати свої удари. Як вони будували клубний будиночок із залишків деревини, зібраної з різних будівельних майданчиків. Як він разом із Гаррі шукав вечорами загублені м’ячики для гольфу на зарослому високою травою полі. Як він і сам міг би стати професійним гольфістом.

Він демонструє свою кумедність, розповідаючи, як його мати протирала ганчіркою клавіші родинного піаніно, творячи при цьому чудернацьку какофонію, і як це надихнуло його на те, щоб написати в 16 років п’єску під назвою «Ганчір’яний реґтайм» (Dust Rag Rag).

Білл був частиною своєї родини — матері Марії, православної русинки, старшого брата Гаррі, вродливого, фізично міцного, відповідального за них обидвох, і батька Гаррі старшого, дикого й неприборканого, який любив азартні ігри й ризик.

***

На останній фотографії зображення його дружини, Ненет.

Ми сидимо на краєчку його ліжка, встеленого листами й фотографіями. Білл лагідно торкається пальцями останньої світлини. Його очі сповнені болю. Я дивлюся, мовчки намагаючись зрозуміти, що його занепокоїло.

Білл проводить пальцем по фотографії, затримуючись на обличчі Ненет.

— Чи ти колись помічала, що кожна сторона обличчя пов’язана немовби із зовсім іншою особою? — запитує він.

Тоді закриває праву сторону обличчя дружини зворотним боком світлини іншої жінки, щоб показати мені, наскільки радикально відрізняються сторони лиця.

— Поглянь на очі, — каже він. — Дивись, які вони різні.

Я дивлюся на фотографію, намагаючись збагнути, чим відрізняється ця жінка на ім’я Ненет, і мене вражає її схожість на голлівудську актрису Даян Кеннон, яка була колись дружиною Кері Ґранта. Такий самий божевільний погляд. Як у людини, що живе на грані.

Я кажу про це Біллові, і він підтверджує, що в неї дуже запальна натура. Розповідає, як познайомився з нею, коли грав у кафе «Лайтгауз» («Концерти біля моря») восени 1972 року. Вона там подавала коктейлі, а він тоді ще був одружений з Елейн, першою своєю дружиною. Це було кохання з першого погляду, пояснив він.

***

На третій день нашого перебування в Чикаґо я повертаюся з походу по крамницях і бачу, що Білл зарився під ковдри. Він несамовито тремтить і просить мене, цокочучи зубами, накрити його всіма можливими ковдрами і його важкою зимовою курткою.

Я страшенно перелякана і не знаю, що мені робити. Білл зізнається, що вживав воду зі склянки біля його ліжка, в якій уже почала гнити троянда (подарована шанувальницею). Він використав цю зацвілу воду, щоб зробити собі укол, і думає, що заніс серйозну інфекцію.

Інфекція і справді серйозна. Ця нова Біллова звичка геть божевільна. Коли я прибула в Чикаґо, він розповів мені, що йому приснилися носи. У цьому сні його тітка порозкладала ці носи довкола вітальні як освіжувачі повітря. Білл чомусь сприйняв цей сон як натяк на те, що його ніс може відпасти від надуживання. Тож він вирішив дати перепочинок носовим порожнинам і цілковито присів на голку. Я впевнена, що Білл отримує інтенсивніший кайф, але так сумно бачити, як він намагається знайти вільне від уколів місце на понівеченому рельєфі власної плоті, що містить у собі його дивовижний дух.

***

Біллова агентка Гелен Кін ховається за жорсткими словами і величезними восьмикутними окулярами. Це засмагла блондинка, якій уже під 60 років і яка без жодних зусиль ставить мене на місце, даючи визначення: «Тимчасовий клопіт».

Не знаю, чи розуміє вона, що є насправді тимчасовим у цій ситуації. Можливість Біллової смерті їй навіть у голову не приходить. Її менеджерські навички не мають нічого спільного з мистецтвом спілкування. Масштаби її стосунків із Біллом обмежуються сплатою його прострочених рахунків і обговоренням умов студійних контрактів. Вони залежали одне від одного. Він, так би мовити, продукував товар, а вона вигідно його продавала.

Коли щось не виходило, вона починала репетувати, а Білл заспокоював її, нагадуючи, що це він має бути «темпераментним митцем», а не вона. Саме Гелен ідентифікувала в морзі крихітне тіло першої Біллової дружини Елейн після її поїздки в Лас-Веґас, тоді як сам Білл у розпачі знаходив розраду в обіймах нової коханки в якомусь готелі штату Нью-Джерсі.

Співпраця Гелен і Білла тривала вісімнадцять років… Він залишався в неї за спиною, а вона була на передній лінії фронту. Такий собі архетип войовничої валькірії, яка готова умертвляти драконів, захищаючи інтереси свого клієнта.

***

Кімнату заливає сонячне світло, скрізь панує порядок. Я маю пепсі й гот-доги в холодильнику і 600 доларів від продажу Сідеру Волтону електропіаніно Фендер Родес. Це мій сюрприз, пачка готівки для Білла. Маю надію, що ми зможемо піти на іподром відсвяткувати його день народження.

Але в Білла інші плани щодо грошей і цього дня. Він занадто виснажений, щоб подзвонити комусь із приводу нової порції кокаїну, і падає горілиць на подушки, які я розклала йому на ліжку. Скаржиться на сильний біль у спині. Це мене серйозно турбує. Білл ніколи не нарікав на фізичний біль. (Мене це завжди дивувало, зважаючи на погіршення його фізичного стану і виснажливий гастрольний графік.)

Це мене настільки непокоїть, що я пропоную те, з чим він ніколи не погоджується, тобто медичний огляд. Хоч як дивно, але він дає згоду і пропонує лікарню в Інґлвуді, штат Нью-Джерсі.

Вже за декілька хвилин ми їдемо до цієї лікарні в Інґлвуді. Білл за кермом, він точно знає, де ця лікарня і скільки туди їхати. Через двадцять хвилин ми зупиняємося біля відділення невідкладної допомоги. Будівля цегляна, одноповерхова. Хоча Білл і далі стікає потом, явно страждаючи від болю, він зберігає цілковитий спокій, коли повідомляє жінці в реєстратурі про свій стан.