10 фактів про Ілларіона Павлюка
08.06.2020
Нещодавно український журналіст, теледокументаліст, письменник, автор романів «Білий попіл» і «Танець недоумка» мав насичену розмову із своїми читачами у проєкті «Запитай у автора». Ми зібрали кілька цікавих розповідей Ілларіона Павлюка, які нам особливо запам'ятались. Чи буде мати продовження роман «Танець недоумка»? Що автор думає про екранізацію своїх книг, про яку мріє так багато читачів? Як Ілларіон познайомився з письменником Доржем Бату та що про нього подумав? Чи вміє він займатись побутовими справами та що думає про виховання дітей? Цікаво, чи не так? Детальні відповіді Ілларіона – у нашому матеріалі.
Про мрію стати письменником
У дитинстві я дуже любив читати, виріс серед книжок. У батька була величезна бібліотека, там було кілька тисяч книжок. Читання – це була моя улюблена розвага в дитинстві, і, звісно, я мріяв бути письменником. Інша справа, що мені це вдалося. Мабуть тому, що я ніколи не полишав свою мрію і постійно про це думав.
Про побутові справи та виховання дітей
Я багатодітний батько. Багато працюю, тому левову частину хатньої роботи виконує моя дружина. Але я точно вмію все це. Можу лишитися з п’ятьма дітьми на кілька тижнів без неї, зокрема прати дитячі речі, надягнути будь-які різновиди підгузників. Все це я ще не забув і можу давати майстер-класи. Мені дуже мало забороняли в дитинстві батьки і я теж сповідую такий підхід.
Мені дуже подобається ставлення до дітей в Ізраїлі: там дітям можна все, окрім того, чим вони можуть завдати шкоди собі чи оточуючим. Діти цікавляться світом. Світ такий прекрасний, і його варто пізнавати в той спосіб, у який малечі зручно. Тому я дуже прагну якомога менше щось забороняти своїм дітям. У мене часом це не виходить, адже виховання дітей – це дуже часто боротьба між власним комфортом й власним простором, який ми оберігаємо, та власне вихованням, що є насправді протилежним. Тому що жертвувати власним простором, часом, справами – це заради дітей. Звісно є й обмеження. Точно є суворе обмеження часу в телефонах і за комп’ютерами, бо вони просто зіпсують собі зір.
Про написання книг та створення героїв
Написання книг – це не зовсім той процес, де я можу все розкласти на компоненти. Розкадровки в прямому сенсі, де я щось малюю, як роблять це в кіно, я точно не практикую. Певно, що в моїй голові є купа картинок і я точно маю собі уявити те, про що пишу. Я проробляю героїв, постійно думаю про персонажів, про їхню мету і дії. Мені цікаво розповісти про них та їхні зміни в історії. Процес написання книги триває по-різному. «Білий попіл» я написав за три місяці, «Танець недоумка» – 6 років.
Про екранізацію романів «Танець недоумка» та «Білий попіл»
Власне, можливо колись це вдасться мені як продюсерові. На часі про екранізацію роману такої тематики як «Танець недоумка» (далеке майбутнє, космос) і такого обсягу, боюся, зараз не йдеться: це дуже дорого і складно. Треба ще почекати, щоб ринок трохи піднявся. Екранізація стосується продюсерських речей, ринку, коштів, можливостей ці кошти повернути, впирається врешті-решт у кількість кінотеатрів, у те, скільки глядачів готові купити квитки. Розвиток триває, все більше людей готові платити за контент, ринок росте. І колись буде можливою екранізація будь-чого. А так є мрії, є ідеї. І навіть так виглядає, що «Білий попіл» – це те, що може бути екранізоване в Україні в недалекій перспективі. Я про це точно мрію і навіть трішки планую.
Про власні страхи
Всі ми чогось боїмося. У кожного може бути ситуація, коли страх заважає, коли він не дає чітко мислити. Чи був я в такій ситуації як герой книги «Танець недоумка», коли все в його житті продиктоване страхом? Тривалий час точно ні. Коли народилася моя донечка Ілана, якої вже нема (а вона народилася з дуже сильним ураженням мозку і нам казали, що вона проживе скількись-там тижнів чи місяців ), перших шість-сім місяців після її народження я пам’ятаю уривками. У мене назбирається спогадів днів на п'ять за ці сім місяців. Я питав у своїх друзів, чи ходив у цей період на роботу і що я там робив. Цей час я жив у страху і відчаї. Але інша справа, що в тій ситуацій той страх і відчай дали змогу знайти вихід. І зрештою Ілана прожила п’ять з половиною років, які я б назвав щасливими. Отже так, страх знайомий мені, знайомий кожному з нас. А «Танець недоумка» – про те, що варто контролювати свій страх, треба бути володарем власному життю. Бо Гіль, який злітав у найдальшу в історії людства космічну подорож від самого початку свою мрію мав у себе вдома – свою донечку, з якою нічого не сталось, вона поруч і можна тішитись та бути щасливим. І навіть місце роботи під домом, тільки там зарплата замала і кар'єрного зростання не передбачається. Книга власне про те, що він міг бути щасливим одразу, нікуди не літаючи. А він через страх доклав неймовірних зусиль, ледь не загинув, купу всього втратив, щоб повернутися туди, де він був, і зрозуміти, що він щаслива людина, у якої все є.
Про продовження роману «Танець недоумка»
Для мене сюжет – це інструмент; він не головний, бо вигаданий в цьому випадку. І фінал інтригує тільки з точки зору сюжету, бо там є цей зумисний елемент незакінченості. Але з точки зору розвитку персонажів, які є головними, з точки зору Гілеля, який зрозумів все про доньку і щастя, що було під боком, роман повністю закінчений. Все, це кінець історії. Про Гілеля більше нема чого розповісти. Він став іншим, він став сильнішим, він став цілісною особистістю. І звісно, його життя далі не буде всіяне трояндами. Так, можливо, на нього чекають ще якісь жахливі негаразди. Але пройде він їх зовсім не так, як протягом «Танця недоумка». Тому я не планую продовження, не бачу в цьому необхідності. Історія Гілеля закінчилась.
Там є певні персонажі, які мені цікаві, наприклад Ніколь Вандлик. І, можливо, про Ніколь Вандлик варто було б розповісти щось ще, про її минуле. Щодо сюжету – то це все вигадка. Крім страху, крім щастя, яке буває поруч, а ви біжите за ним світ за очі, крім того, що доки ти не подившся своїм страхам у вічі – ти не здатний з ними боротися. Оце правда. Незалежно від того, чи це відбувається в космосі, чи сьогодні на планеті Земля. І тому ця історія закінчена.
Про українську фантастику
Немає ніяких національних ознак фантастики чи письменників. Крім того що, японець точно буде писати про Токіо, а українець, найімовірніше, про Київ. Але загалом український фантаст може принести у світову фантастику те саме, що бразильський фантаст чи американський або ж фантаст з Південної Африки – цікаву історію, неймовірних персонажів, захопливі світи. Головне – якість. І це не має стосунку до національності. Українці мають точно такі ж можливості збагатити світ фантастики, що й інші.
Про складні теми
Я не думаю, що складно писати про якусь тему. Складно писати про те, в чому ти не розумієшся і що тебе не зачіпає. Тому найскладніше мені було б писати про якусь історію, яку я сам не розумію. Я йду простим шляхом – пишу про те, що мені болить і про що я знаю.
Про знайомство з Доржем Бату
Ми з Доржем Бату познайомились в 1993 році, мені тоді ще не було 13 років. Це було у дитячому таборі «Океан» у м. Владивосток. Це був пострадянський час. А ми на Сахаліні, де я жив, ще навіть не дуже й знали про те, що Радянський Союз розпався, до нас новини довго доходили. Узагальнення ще не було лайкою і ми всі думали, що так правильно: треба ділити людей на категорії і національності.
Чому такий довгий вступ? Бо мені соромно розповідати, що я подумав про Доржа, коли ми вперше зустрілися. Дорж – з Бурятії, я – з Сахаліна. Все що ми знали на Сахаліні про бурятів – це те, що у них є страва з м'яса, яке трошки зіпсоване, несвіже. Якщо коротко, ми на Сахаліні казали, що буряти їдять гниле м'ясо. І єдине, що я знав про такі специфічні страви, – що так харчуються ведмеді.
На Сахаліні дуже багато ведмедів, і про них ми знали більше, ніж про бурято-монголів. Ведмідь ловить рибу, купою десь її складає, ходить кілька днів, чекає поки вона почне трошки тхнути і тоді він її із задоволенням їсть. Власне, це і є спосіб полювання на ведмедя: виривається яма, на дно закидається риба, щоб привернути увагу ведмедя – тут його мисливець має впіймати. І ось в моїй уяві була вирита така яма, на дні риба, тут ведмідь стоїть, а поряд стоять всі хлопці з бурятської делегації з нашого табору «Океан», дивляться на цю рибу і чекають, коли вона вже дійде до кондиції, щоб її їсти. Тому коли я познайомився з хлопцями з Бурятії, зокрема і Доржем, я дивився на них і думав: як вони це їдять? Це перше, що я подумав, і мені за це соромно, бо в принципі це жахливе дикунство – так думати про людей через їхнє походження.
Тоді в «Океані» я його не дуже добре пам'ятав. Але пригадую наше друге знайомство, коли ми власне і з'ясували, що були в одній зміні у 1993 році. Друге знайомство було в Києві. І вперше я побачив його як Андрія Васильєва (я ще не знав його бурятського імені) на телевізійному корпоративі. Він був зі свою дружиною, Яриною Жук, у дуже класних національних українських строях, і це мені дуже запам'яталось. Потім ми працювали разом із Андрієм, і власне це було справжнє доросле нормальне знайомство.
Того часу я дуже сильно страждав після своїх близькосхідних відряджень. І одне з перших питань було: чи Дорж був на війні? Він мені розповів про Чечню, де працював журналістом. І ось тут я відчув певну спорідненість душ, бо тоді дуже мало знали про посттравматичний синдром і ніхто не міг розділити моїх відчуттів.
Про стосунки з видавництвом
Насправді стосунки з видавництвом для письменника – це щось справді дуже важливе і особливе. «Видавництво Старого Лева» дуже люблять мої діти, тому я власне колись і дізнався, що воно існує. А потім так сталось, що мій товариш відвіз мій перший рукопис головній редакторці видавництва, бо вони знайомі. Це справді класне порозуміння, і я дуже щасливий, що їм подобається видавати те, що я пишу. А мені дуже подобається те, як вони ставляться до книжок, які видають, як їх просувають, як за них вболівають. І те, що всі дотичні до видання книг читають їх. Це насправді неймовірно і дуже класно.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно