Оксана Караванська про моду та не галицький Львів

08.09.2015

Визнана у світі дизайнерка одягу Оксана Караванська багато працює у Києві, але зумисне не купує в столиці квартири, бо вважає своїм домом винятково Львів. Про те, чому не залишила рідного міста, як навчала галичанок стилю і чому почала робити вишиванки стилістка розповіла Tvoemisto.tv.

Про Львів своєї юності

Моє дитинство було повністю проведене у центрі Львова, тому я ніколи не ототожнювала, що у мене Львів і дитинство мають якісь спільні спогади – я просто жила у цьому місті. А от перші спогади і художні асоціації про Львів у мене з’явилися, коли я вступила до Академії мистецтв. Оці дощові перепади настрою для мене були просто фантастикою. Найкращі мої спогади пов’язані з пішими прогулянками вулицею Вірменською, де у нас була кафедра рисунку. Тоді я дуже любила дощ і навіть не брала парасолі у хмарну погоду. В такі моменти складається враження, що ти просто зживаєшся із тим містом. Я йшла і спостерігала за патьоками на стінах старих будинків. І оце зростання із містом навіть вилилося у те, що я свій диплом присвятила архітектурі старого Львова. У мене немає у Львові улюблених місць, я просто дуже люблю Львів і не люблю його новобудови.

Про Львів як дім

Я живу лише у Львові, а не у Києві, як багато хто вважає. Я туди їжджу працювати, а живу я тільки у Львові. Я принципово навіть квартири не купую у Києві, саме для того, щоб повертатися додому.

Про те, як змінився Львів

Насправді, Львів завжди відрізнявся від всієї тої великої країни, яка колись називалась Радянський Союз. Львів був завжди цілком інакший. Я багато подорожувала з батьками і коли поверталася, то Львів мені видавався зовсім європейським ще тоді. І, напевне, він змінився тільки в тому, що він таки став європейським, а не лише галицьким містом. Бо колись він все-таки був лише галицьким і його ментальність була іншою, трошки провінційною. Я не боюсь цього слова, бо Львів багато років був провінційним містом і я була така сама провінціалка. Це навіть вилилось у те, що коли я поїхала до Києва купувати бутік, то одразу сказала: «Ви що?! Він має бути тільки у центрі, тільки на самому Хрещатику, бо інше – то не місце. У мене в Львові на проспекті Шевченка бутік і то має бути тільки на Хрещатику». Тобто це була всього лише провінційність. Сьогодні Львів є абсолютно не галицьке, абсолютно не провінційне і абсолютно європейське хороше місто із такими самими європейськими людьми, у яких теж дуже сильно змінюється менталітет.

Про стиль львів’янок

Коли я закінчила Академію, у мене були дуже великі проблеми із моїми прогресивними думками власне у Львові. Чомусь я придумала собі таку велику мету, що я все-таки доведу, що галичанки є модними. Було багато різних пропозицій: і Київ був, і Париж був, і Нью-Йорк був... Але я для себе поставила мету, що я це місто настільки люблю, що не хочу його покидати, і тому треба всі свої сили покладати, щоб зробити львів’янок менш консервативними і більше модними. Оце була моя така велика мрія. І я чесно зізнаюся, на жаль, ця мрія до кінця так і не здійснилася. Але підростає молоде покоління, яке багато їздить, подорожує і має свій власний стиль, що є досить важливо. Тобто на сьогоднішній день не можна сказати, що є стиль от саме львів’янки-галичанки, колись то була класика. Вони чи боялися, чи у міру виховання не вдягалися яскраво й ефектно, так, щоб на них звертали вагу. І в мене були великі проблеми із моєю роботою, бо все що я створювала, на жаль, не завжди знаходило відголосок у душі львів’янки.

Коли я зробила, на мою думку, один із найцікавіших показів у театрі імені Заньковецької, присвячений жінці як п’ятій стихії, він сподобався всім, окрім львів’ян. У мене тоді було багато гостей із-за кордону і саме тоді мені запропонували переїжджати у Францію, і ми навіть розглядали цей варіант. У Львові тоді вийшла величезна стаття із заголовком «Жаба в пір’ї від Караванської». Тобто всі мої фешенівські пориви так і не знайшли тоді відголосу, і я просто поїхала зі своєю роботою до Києва.

Кияни набагато активніше відгукнулися на мої прогресивні пропозиції. Бо мода є на грані фолу, вона є чимось абсолютно новим і людина, яка впускає це у себе, повинна розуміти, що буде першою і на неї будуть звертати увагу. То є закон моди, бо інакше створювати її немає сенсу. Галичанки чомусь боялися цього, але коли вже відомі кияни почали купувати мій одяг і коли я вже поїхала в Штати, раптом усі активізувалися і згадали, що у них є дизайнера Оксана Караванська.

Про бізнес у Львові

Особисто мій бізнес сьогодні вийшов за рамки одного міста. Так склалось, що він потрапляє в історію всесвітньої моди, бо це не є львівська мода, то мода, яка є у всьому світі. Але коли я починала свій бізнес, то Львів не так сильно реагував на мої ідеї, як би мені хотілося. Власне й тому я поїхала до Києва, бо опускати свою планку я не хотіла і вирішила дочекатися, коли планка наших жінок у Львові все-таки виросте до європейської.

Про вишиванки

Із Караванською етнодизайнеркою насправді трапилась дуже цікава історія. Адже робити вишиванки я почала буквально два роки тому. Я могла просто шити їх своїм клієнтам під приватне замовлення, але ні в колекціях, ні в будь-яких інших історіях у мене вишиванок взагалі не було. Більше того, я навіть ніколи не використовувала елементів етностилю. Я просто використовувала українську музику й українську мову, тому що я розмовляю українською і всі мої інтерв’ю були україномовні. Очевидно, у Києві на той час ніхто не розмовляв українською і всі вирішили, що я є етнодизайнер. Окрім того у всіх своїх колекціях я послуговуюся винятково українськими джерелами. І, напевне, схожість слів "український" і "українськість" й викликала думку, що я – етнодизайнер. Хоча, якщо прослідкувати всю колекцію із 95-го року, то етніки там немає.

У мене навіть був такий момент, що мене це порівняння розізлило і я зробила колекцію, присвячену українським художникам авангардистам, у тому числі і Малевичу, який, хоч і був євреєм, все ж мешкав у Києві. І то був такий крик душі, щоб показати, що я роблю не етноречі, бо то є українські художники, які до етніки не мають зовсім ніякого стосунку. Вони навпаки зробили прорив в українській і світовій історії культури. Ну рік пережили, а наступного року знову: «Караванська – етнодизайнер». І тому мені й довелося створити колекцію вишиванок.

Так, напевне, співпало, що і Україна в світі дуже сильно зазвучала, на жаль трагічно. І я на той час дуже багато подорожувала по Сполучених Штатах і зрозуміла, щоб підсилити для іноземців розуміння, хто такі українці, треба показати нашу українську душу. А вишивка це є, окрім пісні, тим, що найбільше відображає українську душу. І тому я почала робити колекцію вишиванок, але сучасних – третього тисячоліття. Це не ті вишиванки, які було прийнято традиційно робити, а речі сучасного бачення із використанням нових тканин, нових технологій і нових ідей.

Про книжку для модниць

У мене підростає донька, з якою я не можу дати собі ради відносно одягу. Вона має своє бачення і я не завжди із ним погоджуюсь. І, фактично, все її навчання про те, що треба вдягати, іде лише із вулиці: вона бачить одяг на товаришках, знайомих і формує якесь викривлене бачення того, що гарно, а що – ні. До мене вона не дуже хоче прислуховуватися. Через те, що я – дизайнер, я її не пресингую. Я маю надію, що в неї паралельно розвиватиметься свій смак. І я зрозуміла, що у дітей немає такого порадника, який би їх скерував, що таке одяг, для чого він потрібний. Не залежно від того, що в житті дитини є більш важливі речі, такі як інтелект, розум, освіченість, одяг, хочемо ми того чи ні, – одяг сприймається як дуже важлива складова зовнішності людини. І це правило, що сприймають по одежині, нікуди не викинеш. Саме тому я вирішила написати такий порадник «Стильна книжка для панянки». Я його придумала вже давно, але цілком випадково ми якось розмовляли про такі речі і пану Миколі (ред. – Директор «Видавництва Старого Лева» Микола Шейко) прийшла ідея нарешті це зробити.

Про те, як вдягатися стильно і недорого

Дуже важливо бути не дорого вбраним, а стильно вбраним. Сьогодні весь світ розвивається: розвиваються технології, суспільство, свідомість. Такі історії, які були у 70-х роках, коли всі носили один фасон одягу, бо то було модно, сьогодні не діють. Колись був один стиль сукенки і, не зважаючи на особливості фігури, такі сукенки носили всі. Такого вже немає давно. Сьогодні є багато пропозицій на ринку і тому з’явилося поняття стильності.

Я вже напевне років сім вважаю, що набагато важливіше бути стильним, аніж бути модним. Не обов’язково гнатися за модою. То є класна штука, але це ж є індустрія і ми змушені щопівроку видавати нові колекції. У журналах пишуть, що це круто і супермодно, але якщо подивитися добряче, то є багато ліній, які переходять з року в рік. Вони трошки перетворюються й видозмінюються і, якщо правильно це все міксувати, то дуже просто зробити себе стильною, не маючи найдорожчого одягу. Основне, щоби це було охайно. І до взуття є безспірна вимога: воно має бути сучасним. Бо старе взуття, на жаль, не можна носити. Є слово вінтаж, але воно не для взуття, а одяг вінтажний можна використовувати, просто треба не полінуватися і проміксувати його правильно.

Розмовляла Наталія Середюк,

фото – Андрій Поліковський,

оператор – Володимир Барчук,

монтаж – Masood Safdarian