0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
На тлі урбаністичних пейзажів: п’ять українських романів про місто
Уже в «Гільгамеші» є опис міста, і можна прослідкувати протиставлене світосприйняття городянина і не-городянина. Що вже казати про наші часи, коли розумники впевнено говорять про урбаністичну культурну свідомість. Місто –  не тільки просторова організація, а й середовище – особливий спосіб соціальних зв’язків. Великі міста – це місця невипадкових зустрічей.
 
Ганна Улюра, Лівий Берег
 
Кажуть, що урбаністична свідомість знеособлює. У пошуку відповідей на питання «Хто я?» велике місто – не найкращий порадник. Масове виробництво і споживання типових речей, добровільна соціальна ізоляція мешканців мегаполісів, специфіка непарної «міської родини» – вони підривають сталість ідентичності. Місто – першочергово штука утилітарна. А як щодо міста-на-папері?
 
Місто як об’єкт естетичного переживання. А ще: місто як суб’єкт естетичної дії. Зрештою, чи не найглибша книжка про «інтимність урбаністики» зветься «Невидимі міста» (Італо Кальвіно написав), і то не випадкового. Українська проза не так давно почала міркувати про місто (як тільки її автори виїхали остаточно з села). Але способів зробити міста «видимими» у нас вже напрацьовано немало. 
 
LB.ua оглядає «свіженьку» українську прозу, в якій головним героєм є місто.
 
Сергій Батурин, «Шизґара» (Нора-друк)
 
Київ, точніше, «новий» Печерськ. 1970-і
 
Побутові замальовки з життя старшокласників. Такий собі нединамічний Тендряков-Лукс-Багмут. Де взяти фірмові джинси або хто пошиє саморобні, які від «фірми» не відрізнити? Як відбувалися хлопчачі бійки між «конторами»? Яку музику слухали? Як здіймався престиж юнака, здатного ті мелодії відтворити (гітара, саме вона)? Як за зачісками вираховували зайд? У якій прогресії підвищувалася сексуальна привабливість юнки від вживання нерадянських парфумів? Котрий із принципів дворових єдиноборств ніколи не можна порушувати? (Щодо останнього, підкажу: «Двоє в драку, третій – в сраку»). Все щедро приправлене тогочасним сленгом, спроба передати його українською варта уваги.
 
Сюжет настільки простий, що – точно – не він у романі панує. Правильний «парубок» Олекса вподобав двох дівчат одночасно. З однією склалося, але ненадовго. З другою теж зрослося, але підліткова любов є річчю нестабільною. Минуло років сорок, і одну з них пан Олексій бачить у метро – далі свою роботу виконує пам'ять.
 
Подібні слабо-сюжетні і слабо-персонажні «етнографічні нариси» в художній (!) літературі мають короткий термін життя. Опиши так Батурін Печерськ 2016-го, книжка застаріла б уже до квітня 2017-го. Але він пише про 1970-і, а отже, «підключає» елемент ностальгії (хто ті роки пам’ятає) і екзотизму (хто не пам’ятає). Кафе «Російський чай» на Хрещатику, де не продають алкоголь. «Інтурист» на Євбазі, куди «за вдячність» вахтери пускають підгулялих лейтенантів-ракетників і спраглих пригод юних киянок. Тут питання не в тому, чи згадає читач, скільки коштував проїзд «лаптем» від моста Патону до Золотого пляжу. А чи сприйме він це повідомлення, як «своє», тобто, як адресоване читачу безпосередньо.
 
До речі, честь «контори» Олекса з приятелями виборює у праведній парубоцькій бійці з іногородніми курсантами – такими собі спраглими асиміляції чужинцями.
Це і є одна з тем «Шизґари» – міркування про пливкі межі «свого» і «чужого» з усіма перевагами оговореної відповідним кодексом поведінки «свого». «“Я в себе на районі”, – означало не лише “на своїй території”, але й “під захистом”».
Назва роману – це спотворене «She's got it» з хіта початку 1970-х «Venus» групи «Shocking Blue». Те викривлення чимсь суголосне до аберацій пам’яті Батуринських героїв: вони аж занадто щиро переймаються, як зробити чиєсь минуле своїм теперішнім.
 
 
Павло Вольвач, «Сни неофіта» (ВСЛ)
 
Запоріжжя. Від 1997-го до 1999-го (з анахронічними вкрапленнями середини 2000-х)
 
Павло працює на ринку: продає автозапчастини. Не саме захопливе життя. Але у нього є рятівна таємниця: він пише хороші вірші. З тими віршами приходить до місцевого ЛІТо, де знайомиться зі «старшим товаришем» Костянтином Гулим, теж поетом ясно що. Гулий рекомендує його для роботи на обласному ТБ. А ще Павло отримує тонкого співрозмовника, щоб поміркувати про літературу і проблемну душевну організацію митця; а згодом – конкурента і ворога: все в одній особі. Робота на ТБ іде на користь, виникає пропозиція щодо журналістики в столиці. Павло покидає Запоріжжя і переїздить до Києва. («Сни неофіта» – законно здаються приквелом до давнішньої «Кляси» Вольвача).
 
Основний конфлікт роману: результативна праця (робота, за рахунок якої виживаємо) і внутрішня праця (робота, за рахунок якої живемо). В ролі другої у Вольвача – творчість: написання віршів і подальше поверхове їхнє обговорення в середовищі митців-з-великої-літери (то головний герой, ясно) і просто-митців (то його ідеологічні опоненти). З першим же все цікавіше.
 
Павло багато гуляє Запоріжжям і ретельно складає свої враження від міського простору в елегантні замальовки.
 
Його місто – це і конкретне міське середовище, і отой самий геній місця, котрий назвати-то можна, а-от зафіксувати уже складно.
Запоріжжя в «Снах» – це насамперед великі виробництва (див.: результативна праця): Запоріжсталь, Дніпрогес, Дніпроспецсталь, феросплавний, трансформаторний, титаномагнієвий заводи тощо, тут же ринок, на якому працює Павло, і навіть на диво затишний стадіон «Стріла», бо зрештою жоден із різновидів дозвілля так не надається до «роботи» як спорт. Справжнісінький гімн-у-камені, хвала чесній праці. (Особливо якщо порівняти з гротескними описами «безплідних» будівель місцевої СП чи міської адміністрації).
 
Топографічна визначеність «робітничого» міста протиставляється тому, що визначити точно не вдається – власне, поезії. А за джерело поезії Павлові зі «Снів» між тим править якраз простір його рідного Запоріжжя. Місто тут і образ, і груба матеріальність одночасно – воно насправді є текстом. От герой Вольвача його і читає. Павло зі «Снів», варто сказати, читач талановитий (але скажу ще, не кожному читачу слід ставати письменником). 
 
Андрій Клімов, Світлана Клімова, «Моя божевільна» (Фабула)
 
Харків. Від 1929-го до 1937-го плюс кінець 2010-х
 
Відомий радянський письменник із туманним минулим у Громадянській війні Петро Хорунжий одружений із роковою жінкою Тамарою і крутить нелегітимний роман із падчеркою Олесею. Одного дня за доносом Тамари арештовують його друга Павла. Петро, який має всі шанси стати наступним, залишає передсмертну записку про пекло-в-душі і стріляється в номері відомчого готелю. (Здалося щось знайомим? Якщо роман Клімових і має за основу біографію Хвильового, то суто «за мотивами»). Надалі таємниці та викриття політичного і культурного бомонду першої столиці сходитимуть лавинами. А в центрі подій – дві юні жінки: та сама пасербиця Леся і «наркомівська дружина» Юлія.
 
Сюжетно історичний роман – достовірність тут суто художня, а опис історичних подій рефлексує сьогодення. Історія тут – ексцес: війна, революція, терор.
«Діди», які всі ці біди пережили, на сторінках «Божевільної» повільно повертаються до життя. Богатирі – вони або не виправдали своєї сили, або розтратили її. Тепер їхнім нащадкам доведеться бути настільки слабкими і переляканими, якими не були предки. Для компенсації, так би мовити. І то непрямим нащадкам, бо і Леся – некровна родичка, але пряма спадкоємниця Петра: хороша романна метафора.
 
Технічно ж – це такий собі криптоісторичний роман: тут є відчутний фантастичний елемент з «майбутнього», котрий впливає на «минуле». Окрім 33-го тут ще й 37-й, котрий Петрові примарився 1929-го, а навіяв ці жахливі прозріння «посланець» десь із кінця 2010-х, часів всесвітнього голоду і планетарної епідемії. Петро ті одкровення (в Іоанно-Богословському значенні) позаписував і заповів Лесі.
 
Нашарування часових пластів у «Божевільній» непретензійне, майже. І відбувається це за рахунок детальної картографії історичного Харкова. Без драматично-авантюрної історії будинку «Слово» («С-крематорію») природно не обійшлося. Саме так: час формується за рахунок простору. Зрештою, само місто Клімових стає аналогом їхнього оповідування. Є в романі один момент, наприклад. Це перша зустріч гостя-з-майбутнього з Хорунжим. Переляканий намагається втікати від власної галюцинації: і тут на типову для «Божевільної» детальну прохідку Харковом 30-х (названі вулиці, маршрути трамваїв тощо) накладаються згадки – тепер ця вулиця зветься так, а згодом той трамвай ходитиме туди. Часові шари вступили в взаємодію, їхня хімічна реакція модифікувала простір.
 
Власне, це і є роман про детермінованість події та історичну відповідальність.
 
Максим Дупешко, «Історія, варта цілого яблуневого саду» (Книги-ХХІ)
 
Чернівці. Від 1935-го до 1993-го плюс 2015-й
 
На початку 90-х років 73-річний Павел Бачинський і 23-річних безіменний чернівчанин зустрічають на цецинській горі. Старий розповідає молодому історію свого життя, юнак пригощає Павела яблуком. Історія варта більшого за той скромний гостинець. Звідти і вигадлива назва роману, до речі. Юний Павел, син поляка і напівукраїнки-напівнімкені, 1935-го побачив на балконі будинку заможного єврея-ювеліра юну дівчину і закохався в неї. Дора їде на навчання в Париж, а коли за п’ять років повертається – починається їхній роман. В той же час починається і війна. Коли і як саме загинула його кохана, герой Дупешко дізнається уже старою людиною. 
 
Історична хроніка за моделлю «центральноєвропейський роман» про особистий конфлікт між походженням і покликанням. Розповідає ця книжка, яким чином існувати, коли давній чужий спогад став твоїм актуальним життям.
Бо ж історія у Дупешко – це покриття в(и)трат. І в цьому полягають таємниці обох генерацій, які раптом стають відомими в ловко закрученому сюжеті «Історії, вартої…». Втім, цей обмін спогадами і таємницями стається, так би мовити, за згоди обох сторін. Тому і роман складається ностальгійний (щодо 30-х не менше, ніж щодо 90-х), ба навіть елегійний. То парадоксально, бо все в цьому творі живе очікуванням війни. Точніше: війна тут просто не закінчується: два роки по Першій світовій народився Павел, на Другій загинула Дора, в АТО воює розповідач – і це все, за Дупешко, та сама війна. Війна в принципі не може закінчитися.
 
І вже точно «Історія, варта…» – роман атмосферний. Строкаті Чернівці: польська, єврейська, німецька, українська, румунська громади; площа Герей, пам’ятник Унірії, вулиця Штефана Великого, вулиця Ольги Кобилянської. Старе місто, протиставлене просто-місту, зчитується відтак як така собі чуттєва модель, чисте естетичне переживання. Але «красиве» у Дупешко – це майже завжди «добре». І мати Павела бачить тінь, яку відкидають крила Бога на її подвір’ї, не тому що праведниця, а тому, що здатна помічати красу.   
 
Цю книжку, не позбавлену дещо наївних мрій про безконфліктну мультикультурність, можна відзначити з потоку уже за фразу: «Ви чудово розумієте, що з напівнімкені та напівукраїнки виходить полька». Коли Павела питають, чи він українець, той – хто з гордістю пішов 1991-го отримувати український паспорт – не менш гонорово відповідає: «Я чернівчанин». Відповідає, до речі, німецькою. В «містечковому» творі актуалізується непроста думка про колізії етнічності і політичної ідентичності. Придумати краще тло для розгортання цієї світоглядної проблеми, ніж міжвоєнні Чернівці, годі.  
 
Маргарита Сурженко, «Квартира київських гріхів» (Дискурсус)
 
Київ, весна 2016-го
 
У дев’ятикімнатній квартирі в історичному будинку на Саксаганського мешкають сім подружок… Я теж швидко «підбила» вартість оренди. Нічого дивного: в романі Сурженко чи не відразу вкажуть, що оренда житла – больова зона киян і дієвий важіль впливу на них. А про впливи і піде мова. Бо ті семеро – гріхи, точніші гріхині (© Сурженко). Така от неявна топографія потойбічного Києва. (Колись так в романі Ївги Веснич на Виноградарі жив Сатана).
 
Хтивість закохалася. Розказала своїй пасії правду про себе і про колежанок та привела того Сашу до «нехорошої» квартири. А хата виявилася просто таки гніздечком любові і довіри, бо акумулює в собі все те добро, що гріхи забирають у людей і підміняють натомість своїми сумнівними дарами. Та і дівчата – повна протилежність своїх «пацієнтів»: наївна Хтивість, трудоголічка Лінь, флегматична Лють, аскетична Насолода тощо. І цінують вони не тих, хто піддався їхній спокусі, а тих, хто здатний чинити їм опір. Очевидно, щоб потім ним сильно пишатися, гріховна сімка починає поступово Сашу знищувати. Він, звісно, всі спокуси подолає і запланує опісля колонізацію Марса за допомоги українських ракет (не буде тут жартів про Ілона Маска, не сподівайтеся).
 
«Квартира» – скоріше повчальна алегорія-мораліте, ніж міське фентезі.
Гріхині працюють виключно з гормональними рівнем «клієнтів», котрих підбирають за генетичною зумовленістю до відповідного гріха. Етичний сенсуалізм, так? За Сурженко, спокуса виключно фізіологічна за своєю природою. Залежним від свідомості є хіба що опертя гріху. Конкретний гормональний фон vs. абстрактний набір моральних переконань і соціальних правил. І трішки кумедно, спокусі гріхів у романі піддаються виключно «понаєхавші». Цілком логічно отож: Київ у «Квартирі» – це так само не місто, а абстрактна фізіологія міста. Гріхині знаються на «спальниках» (Бощагівки, Академмістечко тощо – малогабаритне дешеве орендоване житло) і туристичних маршрутах (Хрещатик, Золоті Ворота, Пішохідний міст, Андріївський, буде тут навіть селфі на тлі Михайлівського Золотоверхого). Саме на цих просторах випасаються їхні юні клієнти. А найстаршому персонажу в «Квартирі», здається, тридцять років. Якщо Бога не рахувати, але і він тут старшим за десь-двадцять не здається. 
 
Молодіжна проза, в який шлях від юності до зрілості позначений як відрізок життя, коли можна піддатися гріховній спокусі чи відкинути її – і тим визначити своє прекрасне довге майбутнє. І Київ в якості декорацій до того вибору – такий же, «транзитний».