Мар'яна Савка: Мистецтво війни не в тому, щоб закидати ворога тілами поетів, війна - це справа професіоналів
Наталя Корнієнко, 5.ua, головне фото - УНІАН
Українська письменниця, видавець, співзасновник і головний редактор «Видавництва Старого Лева» Мар'яна Савка в ексклюзивному інтерв'ю 5.ua розповіла про особливості українського книговидання, читацькі смаки українців, проблеми просування української книжки, а також участь митців в АТО.
У ВИДАВЦЯ МАЄ БУТИ СВІЙ ПОЧЕРК
- «Видавництво Старого Лева» найбільше відоме дитячою літературою. Проте два роки тому ви розпочали видання і дорослих книжок. Що наштовхнуло вас на такий крок: бажання популяризувати й дорослих авторів чи комерційний інтерес?
- Я би сказала, що цей крок продиктований очікуваннями нашої аудиторії. Дорослі, мами, татусі, купуючи наші книги своїм дітям, вибирали нас знову, бо були впевнені в якості наших видань. І ці дорослі читачі, на наш, погляд, також заслуговують на якісну книжку, хороший переклад чи добротну поліграфію. Звичайно, в цьому є і комерційна мотивація – власне, тому, що є аудиторія. Розширивши свою лінійку, ми посунулися в книгарнях за межі відділу дитячої літератури. Дуже скоро ми просто навчилися робити дорослі книжки – стали отримувати хороші пропозиції, навчилися вибирати потрібні книги. А загалом, ми виходимо з потреб читача і намагаємося водночас його дивувати чимось новим, несподіваним, яскравим. У видавця має бути свій почерк. От Іван Малкович має цей упевнений свій власний почерк – він видає перевірену часом класику, надаючи їй нового шику. Зараз, я чула, готує до друку «Тома Сойєра» Марка Твена – чудова і вічна книжка. Ми ж обрали собі трохи інший шлях – відкривати щось несподіване, нове, саме для українського читача нове. Інколи, як у випадку з розмальовками для дорослих «Чарівний Сад» і «Зачарований Ліс» Джоанни Басфорд нам навіть вдається започаткувати в Україні модний тренд. Після нас розмальовками захопилося ще кілька видавництв.
- Продажі яких книжок переважають?
- От саме продажі розмальовок і переважають. Тут справа не в розмальовці, а власне у тренді. Інколи спрацьовує несподівано високий попит суспільства на якусь книжку, і тоді бестселерами стають такі книжки, як «Мистецтво війни» Сунь-дзи, двотисячний тираж якого продався менш ніж за два тижні, чи «Як говорити з дітьми про мистецтво» Франсуази Барб-Галль – здається, що й сама авторка не сподівалася такого буму в Україні на її книжку і зокрема такого успіху на Мистецькому Арсеналі. Успіх видання Мізелінських «Карти» можна було передбачити – воно не лише красиве, але й дуже цікаве і корисне. Але вже вкотре переконуюся, що успіх має та книжка, якою ми самі задоволені. А це означає, що наш покупець став вибагливим і вимогливим до якості. Є книжки – улюбленці публіки. Як, наприклад, кротяча трилогія від Прохаськів. Є книжки – літературні події, як роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія». Є книжки, успіх яких постав з естетичного чи інтелектуального голоду публіки – як есеї Володимира Єрмоленка, чи книги «Аґрафки».
І взагалі, добре те, що нема провальних видань. Якщо поетична серія продається тиражем тисяча-дві, а розмальовки продаються десятками тисяч – то це лише відображення світової тенденції, адже вірші у всьому світі мають обмежене коло поціновувачів, на відміну від широкого кола тих, хто любить розфарбовувати квіточки.
- Нещодавно ви відкрили у Львові власну книгарню. Там продаються лише книжки вашого видавництва? Чи плануєте розширюватися?
- Наша книгарня на площі Ринок за площею не дозволяє зробити її універсальною. Там місця вистачає якраз на наші книжки. В цьому і є її родзинка. Там можна побачити всі найсвіжіші наші новинки, потрапити на акційні знижки. Вона цілком виправдовує своє існування. Я взагалі переконана, що маленькі книгарні не можуть бути універсальними, бо за асортиментом вони точно не зможуть конкурувати з будь-яким книжковим супермаркетом, але повинні мати якусь фішку. А щодо розширення – все залежить від місця. Так, у нас є бачення книгарні, яка була б одночасно і клубом, і рестораном чи кафе, з постійною активністю, програмою заходів. І я впевнена, що вона би стала улюбленим місцем розваг для всієї родини. Але поки що ми не бачимо такого приміщення. Книгарня не може знаходитися десь на периферії, це має бути абсолютно центрове місце.
- Скільки видань готуєте до Форуму видавців, який пройде у вересні?
- Якщо чесно, я ніяк не можу порахувати. Бо щоразу якась іще книжка випливає. Загалом, десь близько сорока. Це ті, котрі виходили після Книжкового Арсеналу плюс ті, що в друці.
В МЕРТВОМУ МОРІ ПІД НАЗВОЮ КАЗНАЧЕЙСТВО ТОНЕ НЕ ОДНА ДОБРА ІНІЦІАТИВА
- Розкажіть, як відбираєте авторів. Що рухає вами у першу чергу: відомість автора чи сам текст?
- Бажано – поєднання цих двох речей. Відомий автор має вже свою аудиторію, яка чекає його нового твору. Але якщо твір слабкий – то його ж аудиторія першою це помітить. І помітить, і висловить своє «фе». А коли якісний – то допоможе видавцю в просуванні книжки. З невідомим автором складніше на початку, поки ім’я не розкручене. Але якщо сильний, яскравий твір – то тут є з чим працювати, і це може бути дуже цікаво. Безперечно, у нашій справі часто спрацьовують рекомендації авторитетних людей. Багато значать відгуки у пресі і різного роду премії. Це насамперед стосується перекладної літератури. Бо одна справа – букерівський лауреат, інша – нічим не титулований автор.
- Перекладної літератури у вас все ж багато. Чи бувають проблеми з купівлею авторських прав за кордоном?
- Переважно все гаразд. Але бувають дивні випадки, такі як, наприклад, з творами Мілана Кундери, котрий колись давно образився на українців за піратське видання якогось свого роману, здається, в журналі, і тепер не хоче з українськими видавцями мати справу. Комунікація з іноземними видавцями буває доволі різною. З одними дуже легко все і просто миттєво залагоджується. З іншими можуть бути довгі паузи в листуванні. Але що більше ти працюєш на цьому ринку, то легше. В цьому спілкуванні дуже важить репутація. Коли ти вдруге купуєш права в того самого видавництва, маючи за собою позитивний досвід спілкування, то все значно легше.
Проблеми виникають не з іноземними видавцями, а з українською системою. Наприклад, банки тепер практично унеможливили легальну виплату авансу та роялті закордонним правовласникам. Абсурдно звучить, але слово «роялті» прирівнюється до «відмивання коштів». Ми опиняємося в ідіотичній ситуації, коли з нашого рахунку неможливо ні надіслати кошти за кордон за купівлю прав, ні отримати кошти за продані права. Щоправда, віднедавна отримати ще якось з горем пополам можемо – але щойно гроші падають нам на рахунок, як 75% валюти держава тут же забирає і повертає в гривні по курсу на той день. А от переслати за кордон – ну взагалі ніяк. Уявляєте, як ми виглядаємо в очах іноземців, коли не можемо заплатити їм за права чи винагороду за продані книжки?
- Чи здатна влада допомогти українським видавництвам?
- От якби держава спромоглася хоча б не заважати. Але держава, схоже, не може справитися навіть з таким, здавалося б, простим завданням, як оплата за національний стенд на Франкфуртському книжковому ярмарку. Хоч і відбувся Майдан, бюрократична система нездоланна. І в мертвому морі під назвою Казначейство тоне не одна добра ініціатива.
Я БАЧУ В УКРАЇНІ АКТИВНОГО, ЯКІСНОГО ЧИТАЧА, ЯКИЙ ДОСИТЬ ЕРУДОВАНИЙ, ЩОБ І НАМ ДАВАТИ ЦІННІ ПОРАДИ
- Чи змінився останнім часом образ українського читача?
- Дуже змінився. І насправді це моя велика радість. Я не підтримую розмов про те, що в нас не читають, не купують книг. У кожному суспільстві є ті, котрі читають книги, і ті, котрі обмежуються прочитанням рекламних проспектів чи етикеток. Я, однак, бачу активного, якісного читача, який досить ерудований, щоб і нам давати цінні поради. Читач став вимогливий до якості – і до тексту, українського чи перекладного, і до редактури, і до естетики, і до поліграфічного виконання. Це дуже приємно – рости одночасно зі своїм читачем. І не розчаровувати його. Все-таки дається взнаки те, що читацька аудиторія – це переважно молоді активні люди, котрі бувають за кордоном і можуть формувати свої смаки на європейських чи світових зразках.
Наше суспільство пережило так багато тяжких потрясінь за останні неповні два роки, що це неминуче вплинуло і на читацьку спільноту. Вона стала організованішою і активнішою. І ця читацька спільнота волонтерить, просуваючи українську книжку до тих східних окраїн, де її практично не було. Ми підтримуємо цей рух, передаємо книги, долучаємося до формування соціальних бібліотек.
- Розповсюдження української книжки по всій території України. Хто цим має займатися: волонтери, видавці чи держава?
- Ми досі не можемо похвалитися, що працюємо зі всіма регіонами. Що далі на Схід, то менше там наших книжок, тому що бракує книжкових магазинів, мереж з українськими виданнями. І тоді на допомогу приходить Інтернет і Нова пошта, ідуть замовлення через сайт, щоразу активніше і більше. Вочевидь, це невирішена проблема держави. Але з яких часів? Від самого початку існування незалежної України. Уявити собі, що проблема зруйнованого книготоргу вирішиться зараз, в часи війни – неможливо. Однак саме зараз завдяки волонтерському руху українська книжка поволі таки просувається до східних земель, а там, на місцях, все більше з’являється ініціативних людей, котрі просувають українську книжку. Беруть у цьому участь і самі письменники. От нещодавно наші дівчата – Маріанна Кіяновська і Галина Крук – їздили у батальйони, практично на передову, з читаннями, з книжками. Поки що це броунівський рух – і цим займаються небайдужі, байдуже, хто вони за професією.
- Що може зробити Мінкульт для просування української книжки?
- А давайте спитаємо Мінкульт. Мені самій цікаво було б послухати. Бо я точно знаю, що робимо для цього ми – приватне, ніким не спонсороване видавництво. Створюємо якісні, цікаві і потрібні книги, своїм коштом їздимо на міжнародні виставки і привозимо звідти нагороди, а з-за кордону (також найчастіше власним коштом) привозимо і нові книжки, і відомих авторів, проводимо масу заходів – презентацій, круглих столів, майстер-класів, збираємо книги для соціальних бібліотек, інформуємо читачів про всі наші новинки, намагаємося налагодити добру комунікацію і з авторами, і з читачами, зрештою, просто фінансово підтримуємо чималу спільноту авторів, перекладачів, ілюстраторів – виплачуючи гонорари чи роялті.
Мінкульт мав би забезпечувати бібліотеки новинками. Цього року на закупівлю книжок має бути виділено 9 мільйонів. Це насправді дуже мало. Багато бібліотек залишаються без новинок, без журнальних і газетних передплат. Я вже мовчу про стан сільських бібліотек. А вони би мали стати осередками культурного життя, якби Мінкульту на тому залежало. Я народилася в маленькому містечку. Боляче дивитися на те, як оті ошатні провінційні міста перетворюються на руїну, як закриваються кінотеатри, клуби, бібліотеки. Не було жодного державного мужа за всі ці роки, який би намагався зупинити цей процес. Страшно подумати, що буде далі. Люди просто змушені виїжджати в пошуках роботи і кращого життя. А могли би вкладати свою силу і вміння у власну справу, в культурний розвиток, якби була державна програма підтримки сіл і малих міст.
МИ ХОЧЕМО РОЗШИРИТИ КОЛО ТИХ ЧИТАЧІВ, ЯКІ РОБЛЯТЬ ДЛЯ СЕБЕ ВИБІР ЧИТАТИ УКРАЇНСЬКОЮ
- Минулорічний книжковий форум пройшов без участі російських видавництв. На Вашу думку, такі методи потрібні? Вони дієві?
- Не знаю. Не час зараз розпачати над тим, що російські видавці не приїхали на форум. Час не той. У нас війна з Росією, і занадто багато емоцій це могло би викликати, хоч розумію, що власне серед видавців є багато адекватних людей. А дехто з видавців просто героїчно змагався зі системою, виходив на одиничні протести в Москві, як Надя Крученіцкая з видавництва «Розовый жираф». Мені дуже шкода тих людей, котрі стали заручниками ситуації, і у власній державі – як у вигнанні.
- На знак протесту проти скасування мовного закону, ви видали книжку Зої Казанжи «Если бы я была» російською мовою. Чи були ще російськомовні видання?
- Ні, інших видань не було. Це був жест, а не напрямок. І ми вдячні долі за зустріч із Зоєю Казанжи. Це дивовижна жінка, вона відкрила нам Одесу, яка тепер стала для нас ще одним рідним містом. І до речі, книжку Зої ми видали одночасно і українською мовою, в перекладі Оксани Думанської.
- Може, вам таки варто було б задуматися над тим, щоб розширити коло читачів за рахунок видання книжок російською?
- Ні, це зовсім не наш шлях. Ми хочемо розширити коло тих читачів, які роблять для себе вибір читати українською. Недавно познайомилася з десятирічним хлопчиком, який завдяки моїй книжці «Казка про Старого Лева» зробив для себе такий вибір – і почав читати українською. Тепер це наш активний читач. І таких прикладів безліч.
МИСТЕЦТВО ВІЙНИ НЕ В ТОМУ, ЩОБ ЗАКИДАТИ ВОРОГА ВБИТИМИ ТІЛАМИ НЕОБСТРІЛЯНИХ, НЕ НАВЧЕНИХ ВОЮВАТИ ПОЕТІВ. ВІЙНА – ЦЕ СПРАВА ПРОФЕСІОНАЛІВ
- Виданий у ВСЛ переклад книжки Сунь-дзи «Мистецтво війни» став бестселером. Чи бракує в Україні якісних книжок – як вітчизняних, так і перекладних – на воєнну тематику?
- Я спеціально не досліджувала цієї теми, але думаю, що бракує. Та потроху і створюється така література. І точно буде. Ця війна обов’язково матиме відгомін у літературі.
- Під мобілізацію потрапляють і громадські діячі, і журналісти, і митці. На Вашу думку, чи правильно письменника відправляти під «Гради», якщо головна його зброя – слово?
- Мистецтво війни не в тому, щоб закидати ворога вбитими тілами необстріляних, не навчених воювати поетів чи інших митців, чи переляканих хлопчаків, яких упіймали і силоміць повезли до військкомату. Війна – це справа професіоналів. Це для воїнів. Зрештою, воїни не мусять бути обов’язково військовими, але вони повинні мати це покликання. Серед поетів також є воїни, як-от Борис Гуменюк чи Олег Короташ. І серед музикантів чи художників. Я знаю, з яким азартом на війну ідуть офіцери, які півжиття займалися теорією воєнних дій (не раз чула це з вуст їхніх дружин). Вони ефективні і вмілі. Але скільки їх – тих воїнів-професіоналів у країні, яка систематично вбивала цю професію впродовж багатьох років? Мабуть, їх не досить для ведення цієї гібридної війни, яку не можна називати війною. Гірше те, що серед військових чинів багато тих, хто наживається на війні. Це страшно – коли війна стає вигідною.
А ще дуже гірко від того, що держава нечесно поводиться з тими, хто першими кинувся на її захист. Як-от сталося з хлопцями з 50-го батальйону Нацгвардії. Вони у липні минулого року пішли на фронт, а в лютому цього року їх вирішили офіційно мобілізувати і тепер примушують служити ще півроку. Серед них є і наш товариш, перекладач і видавець Орест Стадник. А при цьому купа військових ще навіть не наблизилася до фронту.
- Що має робити людина культури під час війни: абстрагуватися і займатися своєю справою чи зосереджуватися на подіях на Сході?
- Кожен має діяти згідно зі своєю совістю і покликанням. Головне – не бути байдужим і не вважати це чужою проблемою. Я думаю, що волонтерський рух митцям цілком суголосний. І вони на таких постах бувають дуже ефективними. Скільки зробив для армії Кузьма, скільки робить Сергій Притула. І багато інших. З певною періодичністю ми також допомагаємо волонтерським організаціям. Мене непокоїть інше. Ми потроху забуваємо про війну. Ні, ми не повинні жити в постійному траурі, але ми маємо прокидатися вранці і усвідомлювати, що війна ще не закінчилася, і питати в себе, чи ми достатньо робимо для її закінчення на своїх місцях. Тут, у тилу, ми повинні втримати країну в нормальному стані. Але водночас пам’ятати про те, що проблема не закрита, і вона спільна для всіх.
Занадто разюча відмінність між комфортним тилом і небезпечним фронтом. А потім ті хлопці, котрі зараз під «Градами», повернуться додому і відчують себе зайвими у середовищі, якого не торкнулася війна. А дехто з них повернеться зі зброєю. Не хочеться нікого лякати, але варто усвідомлювати, що так, як було раніше, вже не буде. І треба навчитися жити і працювати в цій новій реальності так, щоб бути якомога ефективнішим і потрібнішим своїй країні. Важливо підтримувати бійців. Але часом важливіше побачити тих людей, які поруч і також потребують нашої підтримки.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно