0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Класична еротика. Уривок з роману "Коханець леді Чаттерлей" та відверті ілюстрації до нього
 
Перша публікація роману "Коханець леді Чаттерлей" Девіда Герберта Лоуренса у 1929 році у Великобританії викликала неабиякий скандал. Цей твір затаврували як порнографічний. Тривалий час він був заборонений у багатьох країнах. Адже у ньому про секс і сексуальність говорять без купюр. У Британії заборону скасували 1960-го.
 
"Коханець леді Чаттерлей" ‒ це сплав белетристики та філософії, у центрі якого жіноча чуттєвість. Роман, у якому еротика і сексуальність поєднані із чудово прописаними психологічними нюансами та аналізом тієї доби.
 
У своїх ілюстраціях до книжки творча майстерня "Аґрафка" (Романа Романишин та Андрій Лесів) поєднала відвертість, сміливість та психологію. Таке оформлення передає дух роману й осучаснює його, даючи нову площину для прочитання.
 
До речі, ілюстрації створювалися на замовлення іспансько-мексиканського видавництва SEXTO PISO, яке минулого року випустило іспанськомовну версію роману. Тепер їх побачать також українські читачі у виданні, яке готує до друку "Видавництво Старого Лева".
 
УП.Культура пропонує вашій увазі уривок з роману у перекладі Соломії Павличко, а також кілька ілюстрацій від творчої майстерні "Аґрафка".
 
 *** 
 
Уривок
 
‒ Чому в наш час чоловіки та жінки не люблять одні одних по-справжньому? ‒ запитала Коні Томі Дюкса, який до певної міри був її оракулом.
 
‒ Але ж це не так! Відколи виник людський рід, не думаю, щоб чоловіки та жінки любили одні одних так, як сьогодні. Любили воістину! Візьміть мене... Я справді люблю жінок більше за чоловіків, вони мужніші, з ними почуваєшся відвертішим.
 
Коні розмірковувала.
 
‒ Все так, але ж вам ніколи не хотілося мати з ними нічого спільного! ‒ сказала вона.
 
‒ А я? Що роблю я, як не розмовляю цілком відверто в цей момент із жінкою?
 
‒ Так, розмовляєте...
 
‒ А що більшого я міг би зробити, були б ви чоловіком, як не поговорити з вами відверто?
 
‒ Мабуть, нічого. Але жінка...
 
‒ Жінка хоче подобатися, хоче, щоб з нею розмовляли, та водночас вона хоче, щоб її любили і жадали, а мені здається, що ці дві обставини цілком непоєднувані.
 
‒ Але ж так не має бути!
 
‒ Безсумнівно, воді не варто бути такій мокрій, тут вода перегинає палку. Але в цьому ж уся річ! Мені подобаються жінки, подобається розмовляти з ними, а саме тому я не люблю їх і не жадаю їх. Ці дві речі для мене не збігаються.
 
‒ Думаю, вони мають збігатися.
 
‒ Добре. Той факт, що деякі речі мають бути не такі, як вони є, не належить до моєї компетенції.
 
Коні обміркувала ці слова.
 
‒ Неправда, ‒ сказала вона. ‒ Чоловіки можуть любити жінок і розмовляти з ними. Не розумію, як можна любити їх, не розмовляючи з ними, й досягати при цьому дружби та близькості. Як можна?
 
‒ Ну, ‒ сказав він, ‒ я не знаю. Яка користь із моїх узагальнень? Я можу говорити лише про себе. Мені подобаються жінки, але я їх не жадаю. Я люблю поговорити з ними, і ці розмови якоюсь мірою нас зближують, але відкидають на діаметрально протилежні полюси, коли доходить до поцілунків. Отакі справи! Але не сприймайте мене, як загальний зразок, очевидно, я належу до особливих випадків, до тих чоловіків, яким подобаються жінки і які не люблять і навіть ненавидять жінок, коли вони прагнуть розігрувати кохання чи вплутують у нього.
 
 
‒ І вам від цього не сумно?
 
‒ Чому? Ніскілечки! Я дивлюся на Чарлі Мея та інших чоловіків, які заводять романи... Ні, я ніскілечки не заздрю їм! Пошле доля мені жінку таку, як я схочу, прекрасно. Але я ще не бачив жінки, яку б я хотів, жодного разу не зустрічав такої... тому припускаю, що я холодний, хоча деякі жінки мені дуже подобаються.
 
‒ А я вам подобаюся?
 
‒ Дуже! І бачите, між нами не виникає питань щодо поцілунків, правда?
 
‒ Зовсім ні! ‒ сказала Коні. ‒ Але хіба їх не може бути?
 
‒ Як, скажіть, ради Бога? Я люблю Кліффорда, та що б ви сказали, якби я підійшов і поцілував його?
 
‒ А хіба немає різниці?
 
‒ В чому вона, якщо йдеться про нас? Усі ми ‒ розумні люди, здатні стримувати своє єство самця й самиці. Просто стримувати. Як би ви оцінили, коли б я зараз почав поводитись як самець небританського походження і гарцювати зі своїми сексуальними штучками?
 
‒ Жахливо.
 
‒ Чудово! Повторюю вам, якщо в мені є хоч щось від самця, то я ніколи не зустрічав самиці своєї породи. І я не тужу за нею, мені просто подобаються жінки. Хто примусить мене їх любити чи прикидатися, начебто я люблю, й грати в сексуальні забави?
 
‒ Точно не я. Але хіба тут усе гаразд?
 
‒ Можливо, ви щось відчуваєте, я ‒ нічого.
 
 
‒ Так, я відчуваю щось негаразд між чоловіками та жінками. Жінка втратила для чоловіка свої чари.
 
‒ А чоловік для жінки?
 
Вона поміркувала над іншою стороною цього питання.
 
‒ Чималою мірою, ‒ сказала відверто.
 
‒ То викиньмо все з голови, будьмо порядні та прості, як справжні людські істоти. Хай горять усі ці штучні сексуальні примуси! Я їх відкидаю!
 
Коні знала, що він і справді має рацію. Але від цього її почуття стали такі безнадійні, такі безнадійні та безладні. Вона почувалася соломинкою на сонному ставку. В чому сенс ‒ її чи будь-чого?
 
Її молодість повставала. Ці чоловіки здавалися такими старими й холодними. Все здавалося старим і холодним. І Майкаліс, як з’ясувалося, став таким розчаруванням, таким нездарою. Чоловіки нічого не хочуть, вони насправді не хочуть жінки, навіть Майкаліс не хоче.
 
А жлоби, які прикидаються, начебто хочуть, і починають сексуальні забави, найгірші за всіх.
 
 
Просто біда, і з цим варто змиритися. Щира правда ‒ чоловіки втратили для жінки справжні чари: найкраще, що тобі залишається, ‒ обдурити себе й повірити в протилежне, так як вона обдурила себе з Майкалісом. Тимчасом ти просто живеш, і на це нема ради. Вона прекрасно розуміла, чому люди влаштовують вечірки з коктейлями, слухають джаз і танцюють чарльстон до знемоги. В той чи інший спосіб ти мусиш побороти її, свою молодість, інакше вона розчавить тебе. Але що за страхіття ця молодість! Ти почуваєшся старою, як Мафусаїл, одначе кров грає в тобі й не дає спокою. Злиденне життя! І жодної перспективи! Вона майже шкодувала, що не поїхала з Майком і не перетворила своє життя на одну довгу вечірку з коктейлями або на джазовий вечір. Хам там як, а це краще, ніж просто закопатися в могилу.
 
В один із таких поганих днів вона самотою прогулювалася лісом, міркувала, нікуди не прямуючи, навіть не помічаючи, де вона. Постріл рушниці неподалік вразив і розлютив її.
 
Вона пішла далі, почула голоси і відсахнулася. Люди! Вона не хотіла людей. Та її чутливе вухо вловило інший звук, і вона стрепенулася ‒ плакала дитина. Вона прислухалася ‒ хтось сварив дитину. Вона кинулася вперед, петляючи вологою доріжкою, гнана своїм глухим обуренням. Готова поскандалити.
 
Повернувши за вигин, помітила по той бік проїзду дві постаті ‒ лісника та маленької дівчинки в червоному плащику і кротячій шапочці; вона стояла і плакала.
 
‒ Ану, заткни пельку, ти ‒ сучка мерзенна! ‒ Почувся розлючений чоловічий голос, а дитина схлипувала голосніше.
 
Констанс підійшла ближче, її очі палали. Чоловік обернувся, глянув на неї, холодно вклонився, блідий від люті.
 
‒ Що сталося? Чому вона плаче? ‒ владно, хоч і трохи задихано, запитала Констанс.
 
Ледь помітна посмішка, радше насмішка, забігла на його обличчя.
 
‒ Що-о, спе-етайте єї саму, ‒ він відповів холодно, з тягучою місцевою вимовою.
 
Коні почувалася так, наче їй дали ляпаса. Вона змінилася в лиці. Тоді зібрала всю свою зневагу й глянула на нього, її темні голубі очі тьмяно палахкотіли.
 
‒ Я запитала вас, ‒ задихано сказала вона. Він злегка, якось по-чудному, вклонився, піднявши капелюха.
 
‒ Так, ваша світлість, ‒ сказав він, знову місцевою говіркою: ‒ Але я не можу сказати. ‒ І перетворився на солдата, незворушного, тільки блідого від роздратування.
 
Коні повернулася до дівчинки, рум’яної, чорнявої, років дев’яти чи десяти.
 
‒ Що сталося, дорогенька? Скажи мені, чого ти плачеш, ‒ запитала вона з належною в таких випадках ласкавістю. Ще дужчі схлипи, цілком свідомі. Ще більше ласки з боку Коні. ‒ Ну, ну, не плач! Скажи мені, що тобі зробили!.. ‒ в її голосі надзвичайна ніжність. Водночас вона обмацала свого плетеного жакета і, на щастя, знайшла шестипенсову монету.
 
‒ Ну, не плач, годі! ‒ сказала вона, схилившись перед дівчинкою. ‒ Поглянь, що я для тебе маю!
 
Схлипи, шморгання носом, кулак, віднятий від зарюмсаного обличчя, гостре чорне око на мить застигло на шестипенсовій монеті. Знову схлипи, але спокійніші.
 
‒ Ну, скажи, скажи мені, в чому річ! ‒ запитала Коні й поклала монету в дитячу пухкеньку долоню, що відразу зімкнулася.
 
‒ Це... це... Киця!
 
Приступ наче вже вщухав.
 
‒ Що за киця, дорогенька?
 
Після мовчанки, стискаючи шестипенсову монету, кулак сором’язливо показав у гущавину ожини.
 
‒ Там!
 
Коні подивилася і там цілком чітко побачила ‒ велика чорна кішка, скривавлена, похмуро розтяглася на землі.
 
‒ О! ‒ гидливо вигукнула вона.
 
‒ Браконьєр, ваша світлість, ‒ глузливо сказав чоловік.
 
Коні люто глянула на нього.
 
‒ Не дивно, що дитина розплакалася, ‒ сказала вона, ‒ якщо ви при ній вистрілили. Не дивно, що вона розплакалася!
 
Він глянув Коні в очі швидко, зневажливо, не приховуючи своїх почуттів. І знову Коні спалахнула, вона відчула роздратування, що цей чоловік її не поважає.
 
‒ Як тебе звуть? ‒ грайливо звернулася вона до дитини. ‒ Скажи мені своє ім’я?
 
Пирхання, а потім дуже манірне цвірінькання:
 
‒ Коні Меллорз!
 
‒ Коні Меллорз! Що ж, чудове ім’я! І ти йшла з татком, а він застрелив кицю? Але то була погана киця!
 
Дівчинка подивилася на неї мужнім, допитливим поглядом темних очей, зміряла з ніг до голови її та її співчуття.
 
‒ Я хотіла залишитися з бабусею, ‒ сказала дівчинка.
 
‒ Справді? А де твоя бабуся? Дівчинка підняла руку й показала на дорогу.
 
‒ В хаті.
 
‒ В хаті! І ти хочеш повернутися до неї? ‒ Раптова конвульсивна дрож уже вщухлих було ридань.
 
‒ Так!
 
‒ То ходімо. Забрати тебе? Відвести тебе до бабусі? Тоді твій татко зможе робити те, що йому належить. ‒ Вона повернулася до чоловіка. ‒ Це ваша дівчинка, так?
 
 
Він віддав честь і ледь кивнув головою на знак згоди.
 
‒ Думаю, я можу відвести її до хати?
 
‒ Як ваша світлість бажає.
 
Знову він подивився їй в очі тим спокійним, пронизливим, відсутнім поглядом. Дуже самотній мужчина й собі на умі.
 
‒ Ти хочеш піти зі мною до хати, до твоєї бабусі, дорогенька?
 
Дівчинка знову пропищала: "Так!" ‒ і безглуздо всміхнулася.
 
Коні вона не сподобалася ‒ зіпсована, фальшива маленька жіночка. Однак вона витерла їй лице і взяла за руку. Лісник мовчки віддав честь.
 
‒ На все добре! ‒ сказала Коні.
 
До хати було йти з милю, й доки з’явився маленький мальовничий будиночок наглядача за дичиною, Коні-старша досить втомилася від Коні-молодшої. Дівчинка, немов мале мавпеня, по вінця повна своїми кониками й така ж самовпевнена.
 
Двері хатини були відчинені, зсередини долинав гуркіт. Коні затрималася, дівчинка вислизнула з її руки й забігла всередину.
 
‒ Бабусю! Бабусю!
 
‒ Що, ти вже вернулася?
 
Був суботній ранок, бабуся вимітала попіл із печі. Вона підійшла до дверей у своєму мішкуватому фартуху, в руці ‒ мітла для попелу, на носі ‒ чорна смуга. Це була маленька, сухорлява жінка.
 
‒ Ну що? ‒ сказала вона поспішно і втерлася рукою, побачивши надворі Коні.
 
‒ Доброго ранку! ‒ привіталася Коні. ‒ Вона плакала, і я привела її додому.
 
Бабуся швидко озирнулася на дівчинку:
 
‒ Ну, а де був твій тато?
 
Дівчинка вхопилася за бабусину спідницю й захлипала.
 
‒ Він був там, ‒ сказала Коні, ‒ але він убив кота-браконьєра, і дитина рознервувалася.
 
‒ О, ви даремно турбувалися, леді Чаттерлей. Авжеж! Авжеж, це так мило з вашого боку, але ви даремно турбувалися. Ти що, кота не бачила? ‒ і стара жінка обернулася до дівчинки. ‒ Подумати тільки, леді Чаттерлей мала через тебе стільки клопоту! Ох, даремно ви турбувалися!
 
‒ Це не клопіт, просто прогулянка, ‒ сказала Коні, всміхаючись.
 
‒ Ні, справді, ви така добра, я знаю! То вона плакала! Я знала, щось станеться, далеко вони не зайдуть. Вона його боїться, от у чому діло. Він для неї просто чужий, геть чужий, і не думаю, що їм обом буде легко з цим упоратися. Смішний він.
 
Коні не знала, що й сказати.
 
‒ Ба, дивися! ‒ дитина безглуздо посміхнулася.
 
Стара жінка подивилася вниз на шестипенсову монету в дитячій долоні.
 
‒ О, ще й копієчка! Ох, ваша світлість, не треба, не треба. Що за добра леді Чаттерлей! Даю слово, тобі щастить сьогодні вранці!
 
Вона вимовляла прізвище, як усі місцеві: "Чат’лей", "Що за добра леді Чат’лей!". Коні не могла себе примусити відвести погляд від носа старої жінки, а та знову невпевнено витирала обличчя зовнішньою стороною зап’ястя, але на пляму не попадала. Коні стала прощатися.
 
‒ Ну, дуже вам дякую, леді Чат’лей. Еге ж. Скажи "дякую" леді Чат’лей! ‒ це вже до дитини.
 
‒ Дякую, ‒ пропищала дитина.
 
‒ Ну і лялька! ‒ засміялася Коні, сказала "на все добре" і відійшла з щирим полегшенням, що ця зустріч закінчилася. "Дивно, ‒ думала вона, ‒ такий тонкий, гордий чоловік має таку маленьку в’їдливу матір".
 
А стара жінка, щойно Коні відійшла, кинулася до надбитого дзеркала над кухонною посудомийнею й подивилася на своє обличчя. "Треба ж було застати мене в цьому грубому фартуху і з брудним лицем! Добре ж вона про мене подумає!"
 
 
Коні повільно йшла додому в Реґбі. "Додому"... яке тепле слово для цього великого понурого крільчатника. Та це було слово, час якого вже давно минув. Якимось чином його було скасовано. Коні здавалося, що всі великі слова скасовано для її покоління ‒ кохання, радість, щастя, дім, мати, батько, муж, ‒ усі ці великі, динамічні слова тепер напівмертві, і з дня на день мають остаточно померти. Дім став місцем, де живеш, кохання ‒ предметом, з приводу якого не залишилося жодних ілюзій, слово "радість" застосовувалося до доброго чарльстона, щастя означало форму лицемірства, щоб обдурювати інших, батько був особою, яка насолоджується власним існуванням, муж ‒ чоловіком, з яким ти живеш і якого підбадьорюєш. Що ж до сексу, останнього з великих слів, то це просто якась мішанина ‒ захоплення, що на мить підносить, а потім покидає тебе ще зов’ялішим, ніж завжди. Просто зношеним! Так ніби матеріал, з якого ти зроблений, ‒ дешева підробка, що зношується до дірок.
 
Реально залишався лише впертий стоїцизм, і він давав своєрідну насолоду. В самому відчутті порожнечі життя, фаза за фазою, étаре за étаре , ховалась якась жахлива вдоволеність. Отже, це і є воно! Такий завжди був останній висновок: дім, кохання, шлюб, Майкаліс ‒ це і є воно: і коли ти помреш, останні слова життя будуть: "Це і є воно!.."
 
Гроші? Мабуть, про них цього не скажеш. Грошей завжди хочеться. Гроші, успіх, продажна богиня, як її вперто називав слідом за Генрі Джеймсом Томі Дюкс, належали до постійних потреб. Ти не можеш витратити останнього су і сказати вкінці: "Отже, це і є воно!" Ні, якщо ти маєш прожити ще бодай десять хвилин, тобі знадобиться ще зо два су на те чи те. Навіть для простого механічного плину справ ти потребуєш грошей. Ти вимушений їх мати. Гроші ти мати змушений. Усе решта тобі насправді не потрібне. Отже, це і є воно!
 
Хоча, звісно, не твоя вина, що ти живеш на світі. Та якщо ти живий, гроші стають необхідністю, до того ж єдиною абсолютною необхідністю. Без усього іншого ти легко, елементарно обійдешся. Але не без грошей. От уже справді, це воно!..
 
Вона подумала про Майкаліса і про гроші, що могла б із ним мати, і навіть цього їй не хотілося. Вона віддавала перевагу меншій сумі, яку допомогла заробити Кліффордові його писаннями. Справді допомогла заробити. "Ми вдвох із Кліффордом заробляємо з писання тисячу двісті фунтів на рік", ‒ так вона це для себе визначила. Заробляти гроші! Заробляти! Нізвідки! Викручувати їх із чистого повітря! Останній подвиг, яким можна пишатися! Все решта ‒ пусте рюмсання.
 
Так вона брела додому до Кліффорда, щоб знову об’єднати з ним свої зусилля, щоб зробити з порожнечі ще одне оповідання, а оповідання означало гроші. Здавалося, Кліффорда дуже непокоїло, чи його оповідання зараховують до першокласної літератури, чи ні. Строго кажучи, їй було байдуже. "В них нічого нема", ‒ сказав її батько. "Тисяча двісті фунтів за минулий рік!" ‒ була відповідь проста і остаточна.
 
Замолоду ти просто вигострюєш зуби, вгризаєшся в роботу, пробиваєшся вперед, поки з невідомості не починають текти гроші. Це питання сили. Це питання волі. Невидима, невидима могутня еманація волі, що йде з тебе самого, приносить тобі таємничу ніщоту грошей ‒ слово на шматку паперу. Це своєрідна магія і, звісно, ‒ торжество. Продажна богиня! Якщо треба торгувати собою, то хай це буде продажна богиня! її завжди можна зневажати, навіть проституюючи з нею, а це вже добре.
 
У Кліффорда, ясна річ, залишалося багато дитячих табу та фетишів. Йому хотілося, щоб про нього думали, ніби він "справді хороший" ‒ отака хвальковита нісенітниця. Справді хороше тільки те, що стає модним. Нічого путнього нема в тому, щоб бути справді хорошим і з цим залишатися. Здавалося, більшість "справді хороших письменників" просто не встигали на свій автобус. Урешті живемо один раз, і якщо не встигаєш на автобус, ти просто зостаєшся на тротуарі разом із рештою невдах.
 
 
Ілюстрації: творча майстерня "Аґрафка" (Романа Романишин та Андрій Лесів).
 
Девід Герберт Лоуренс "Коханець леді Чаттерлей"
 
Переклад: Соломія Павличко
 
Видавництво Старого Лева (2017)