0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Історичний роман навиворіт
Однією з головних книжкових подій року в Україні став роман «Фелікс Австрія», презентований у вересні на Форумі книговидавців у Львові. Днями його автор Софія Андрухович завітала до свого рідного Івано-Франківська, щоб представити нам повість про долі двох жінок, нерозривно пов’язаних внаслідок Мармулядової пожежі 1868 року, про їхні кохання, фантазії й таємниці у Станиславові початку XX століття. Перед презентацією ми порозмовляли із Софією про її роман, перекладацтво та відчуття війни.
 
- Вас, мабуть, чи не в кожному інтерв’ю запитують, про що «Фелікс Австрія». Ви навіть жартували, що читачі хибно могли сприйняти роман про двох істеричок як історичний. І все ж, що ця книжка значить для вас?
 
— Мені складно давати якесь однозначне визначення і не хочеться цього робити. Завдяки всім цим інтерв’ю і зустрічам з читачами я бачу, що кожного разу, кажучи про книжку, потрапляю в якусь пастку: завжди це визначення якесь занадто обмежене або прив’язує до чогось одного і не віддзеркалює того, про що книжка насправді. Для мене вона насамперед важлива тим, що я її дописала. Майже протягом усього процесу писання я не вірила, що мені це вдасться, і тому вже фактично коли я це таки зробила, то мені насправді не було аж так важливо, якою вона вийшла.
 
- Як довго писали?
 
— Теж по-різному можна відповідати на це запитання. Я говорила і про те, що я думала над цією темою десь впродовж семи років, тому що з моменту виходу моєї попередньої книжки минуло саме стільки часу, і десь тоді процес міркування над різними ідеями для писання вже відбувався. Можна відповідати, що я працювала над нею рік, бо з моменту, відколи я за неї засіла, отримавши польську стипендію «Гауде Полонія», і до моменту, коли я дописала останню сторінку, минув рік. Але це теж не означає, що я щодня писала. Якщо взяти «чисті» дні, які пішли на роботу, я не рахувала, але їх може бути насправді і 30, і 60. У дні, коли я не писала, все одно в той чи інший спосіб працювала над нею — навіть якщо я не досліджувала якісь матеріали, не читала старі газети і навіть якщо не думала про книжку, все одно ці процеси, які зі мною відбувалися, впливали на написання і на те, що вийшло.
 
- Наскільки мені відомо, на початку написання книги «Фелікс Австрія» задум був відмінним від того, що вийшло, тобто в процесі він трохи трансформувався?
 
— Насправді — не трохи. Задуми кілька разів перетворювалися на щось інше, і фактично від того першого задуму нічого не залишилося, окрім кількох сторінок з першого рукопису, які я трошки змінила і використала.
 
- Ваші головні героїні Аделя і Стефа впливали на вас під час написання книги, змінювали задуманий сюжет?
 
— Мені, до речі, дуже сподобалася цитата Умберто Еко з його «Записок на полях «імені троянди». Він написав велику статтю про те, як працював над книжкою, і там багато дуже дотепних і цікавих моментів. Ще й про те, як матеріал диктує свою форму — навіть не обов’язково про письменника йдеться, мені одразу засоціювалося зі скульптором, який може різьбити скульптуру з каменю, дерева чи мармуру. Ну і зі словами, сюжетом, історією, яку ти придумуєш. Не тільки ти її придумуєш, а й вона починає вимагати від тебе якихось своїх поворотів. і з героїнями було так само. Якщо спочатку в мене були загальний задум і загальні їх образи й типи, то коли я почала їх розкривати, вони часто раптом показували себе із несподіваного для мене боку.
 
- Книжка детально описує Станиславів 1900 року і дуже символічно, що сьогодні презентація — в нашому місті. Завдяки цим влучним деталям читач наче переноситься у часі. Це завдяки тому, що івано-Франківськ — ваше рідне місто?
 
— Власне це найбільше і вплинуло на ефект присутності. Якийсь історик міг би розкритикувати цю книжку, хоч я не зазіхаю на те, що вона — історичний роман, а, навпаки, заперечую. У ній багато невідповідностей, і її атмосфера значною мірою вигадана. Це такий історичний роман навиворіт, бо якщо брати класичне значення, то історичний роман має розповідати про дуже важливі події чи історичні постаті, які вплинули на хід історії. У моїй книжці цього немає. Та коли брати якісь дрібнички, які забуваються наступного дня, але які відбувалися в 1900 році, то власне з цих дрібничок я і побудувала отой світ. Це речі, які я знаходила в газетах — абсолютно смішні: про якусь бійку водіїв фіакрів з поліцейськими чи про крадіжку срібних ложечок...
 
І виходить, що історичність твору якраз у тому, що це реконструкція дуже дрібних деталей, мало не на молекулярному рівні.
 
- Як виник задум так радикально заглибитися в історичні деталі і використати саме той час та історичний контекст для цієї вигаданої історії?
 
— Це теж не було відразу придумано, я вже приблизно пам’ятаю. Тепер мені здається, що воно просто придумалося, і немає тут що пояснювати. Точним є те, що спочатку був сюжет, і саме цей трюк зі сприйняттям реальності — те, як людина сприймає реальність, як вона, фантазуючи, заподіює шкоду і впливає на реальні події, як потім це може відгукнутися на житті близьких їй людей і на її власному. В принципі, цю історію можна розповісти, «розмістити» в будь-якому часі. Просто коли я про це думала, то була під впливом кількох своїх улюблених письменників і кількох романів, які відтворювали час у минулому і які я шукала чи то підсвідомо, чи, може, й свідомо. З другого боку, я теж перебувала в стані постійного сумування за івано-Франківськом — не вдавалося так часто тут бувати, як хотілося. Ще, з іншого боку, хотілося написати щось таке, чого я ніколи не робила, хотілося поставити якесь складніше завдання. і так якось разом усе поєдналося. і я подумала: цікаво, чи вдасться мені писати не про мій безпосередній досвід, а про речі, які я вивчаю і досліджую, чи вдасться поєднати це все із сюжетом і, розкривши персонажів, водночас показати цей старий світ.
 
- Виходить, що вдалося. Ваш роман — одна з найголовніших подій року. На жаль, не так багато літературних подій відбувається нині, і важко не помітити таку книжку. Як ви оцінюєте те, що тепер відбувається в літературі, чому не так багато книжок, які «вибухають»?
 
— Я думаю, що суспільство, можливо, це навіть не тільки з літературою і читанням пов’язане, — чекає чогось визначного і великого, чого ми самі не можемо, по суті, окреслити, як слід, і коли щось з’являється, то ця річ, це явище все одно розчаровує. Зрештою, я намагалася про це і в книжці десь розповісти. Реальність ніколи не відповідає фантазіям і тому вона дуже часто розчаровує. А з другого боку, я просто думаю, що відбуваються якісь необхідні внутрішні процеси, зумовлені історією, тим, в якій ситуації була українська культура раніше, і це не може змінитися за 20 років. У нас був період таких проривів. Сьогодні — затишшя, але коли зважити на те, що наша країна пережила і переживає далі, що змінило всіх і кожного, то, думаю, будуть відбуватися «вибух» за «вибухом». У хорошому сенсі.
 
- Одним із таких «вибухів» є «Вавилонська бібліотека», спрямована на розвиток перекладацтва в Україні. Яким є наразі стан справ з вашим перекладацтвом? Працюєте над перекладами?
 
У цей момент — ні, але знову почала над цим думати. Є така закономірність, що коли я перекладаю, то не можу зосередитися навіть на рівні ідей і обдумування.
 
Я думала, що присвячу себе тільки праці над власними творами, але тепер відчуваю потребу ще й відпочити від писання. А перекладацтво — якраз хороша можливість чогось навчитися, цікаво проводити час, удосконалювати знання обох мов — іноземної і рідної, і при цьому залишатися «в тіні»: важливим стає автор, якого перекладаєш, а твоє ім’я «відпочиває».
 
- У зв’язку з таким інформаційним резонансом, що викликала книжка, чи немає страху братися за наступну, зробити її не слабшою?
 
— Я би злукавила, якби сказала, що немає. Цей страх, звичайно, є. Взагалі така увага до мого роману не є такою простою обставиною для мене. Це відповідальність і напруга, яку не дуже просто витримувати. Тому я намагаюся для себе якось знімати цю напругу, постійно утримуючи баланс і тверезе ставлення. Я розумію, що багато в чому книжку переоцінюють і, можливо, вона потрапила якраз на такий момент, коли у людей була потреба відволіктися від поточної ситуації і перенестися в інший світ. Кожен у ній бачить щось своє. Тому такий страх — недотягнути — десь є, але водночас я маю вже ідею щодо наступного проекту, і просто сама по собі ця ідея мене настільки захоплює, що я знаю: працювати над цим проектом мені буде цікаво безвідносно до реакції і до очікувань. Тобто мене дуже гріє це передчуття, і насправді хотілось би все повідкладати і взятися за наступну справу.
 
- Чому, на вашу думку, книжку переоцінюють? Думаєте, вона не заслуговує на таку увагу?
 
— Я не знаю. Просто коли починають занадто вихваляти, вмикаються якісь інші механізми. В мене є бажання ставитися до цього дуже обережно. Тут просто вступає в гру якась ідеалізація, а це теж несправжня «я». Тому постійно намагаюся собі нагадувати, що я не змінилася, і що в мене є багато недоліків, і в цій книжці є багато хиб... Не йшлося про те, щоб написати книжку без огріхів, я написала те, що змогла, те, що мені писалося, і тепер варто уже думати про щось наступне.
 
- Наскільки важко було писати, коли ситуація в країні вибивала з колії всіх?
 
— Я тоді не могла писати. Тоді у мене була пауза в написанні. Усі ці місяці — від листопада і до лютого. На стипендії я була ще півроку перед тим, коли ще нічого не відбувалося — з лютого 2013-го. А закінчила книжку вже після того, як Янукович утік і почалися події з Кримом. Тоді робота над нею стала для мене якоюсь розрадою.
 
- Якщо озирнутися на наше місто, то воно нічим не відрізняється від Івано-Франківська півроку тому: у нас тут, як поглянути, начебто все нормально. Війна залишається за лаштунками. Яким є це відчуття в Києві?
 
— На його вулицях цього теж не відчувається, і я думаю, що інакше просто не могло бути, тому що спрацьовують якісь самозахисти: людина все одно намагається триматися за таке буденне життя. Це, напевно, добре, тому що коли всі почнуть панікувати і це відчуття війни буде занадто близько, то з цього нічого доброго не вийде. Люди діють у доступному їм режимі: дуже потужна праця волонтерів, на якій, по суті, нині тримається значна частина нашої армії і все, що пов’язане з допомогою воїнам.
 
Ольга Суровська