0(800) 501 508
 
Цілодобово
Кошик 0 грн

Новина

по:
В період з:
Ірма Вітовська: «Мистецтво покликане пробуджувати в людях чуттєвість, і милосердя зокрема»
Учора, 14 грудня, львів'яни мали нагоду зустрітися з прекрасною жінкою, талановитою акторкою, людиною з великим серцем Ірмою Вітовською. Відкрите інтерв'ю відбулося в  рамках проекту Мар'яни Савки «12 неймовірних жінок про цінності, які творять людину». Говорили про милосердя як спосіб життя, про важливість для акторів бути вільним, про те, чому потрібно не лише співчувати, а й допомагати тим, хто цього потребує.
 
Цьогоріч «Фонд оборони країни» нагородив Ірму Вітовську відзнакою «За оборону країни», її волонтерську допомогу у лікуванні вояків АТО важко переоцінити. Зараз робота волонтера Ірми полягає у тому, щоб змусити Міністерство охорони здоров'я України рухатися в напрямку розробки паліативної програми для онкохворих дітей. Театромани добре пам'ятають нещодавній благочинний арт-проект «Оскар і рожева пані» (до якого, окрім акторки, долучились режисер Ростислав Держипільський, гурт «Океан Ельзи», художник Андрій Єрмоленко та ін.). Вистава була покликана привернути увагу суспільства до необхідності паліативної допомоги.
 
 
«Мабуть, ви погодитеся, що серед українців є тенденція: привселюдно жаліти і співчувати, але нічого при цьому не робити, - розповіла Ірма Вітовська. -  Дуже легко бути добрим і співчутливим, сидячи вдома на дивані. Коли піднімаю тему онкохворих, часто чую: «Як ти можеш їздити до хворих дітей? Я б не змогла бачити усе це!». Другий наш гріх – «жити на людей», не «для людей», а саме «на людей». Ми дуже залежимо від чужої думки, від того, що про нас скажуть. А ще ми всі звикли мовчати про кожну маленьку несправедливість, що відбувається довкола нас. Це наші три давні традиції, такі собі збочення постколоніального суспільства. На цьому тлі наш чуттєвий канал, що відповідає за співчуття, милосердя, реакції на несправедливість, притупився. Я також далеко не свята: можу бути агресивною, цинічною, жорсткою... Але ніколи жорстокою чи байдужою».
 
«Не виключено, що милосердя у моєму випадку є життєвою потребою. Таке враження, що внутрішньо сама шукаю, кому допомогти. Навіть історія з ведмедицею: це ж треба було мені знятися з ведмедем у кіно, щоб тепер закидати листами Міністерство екології, аби визволити звіра і перевезти його у Національний природний парк «Синевир»!
Звісно, у мене є особисте життя, є світ поза волонтерством, і виснажує це все... Але я розумію, що зупинитися - дорівнює зачерствіти».
 
«У мистецтві і шоу-бізі «одинак» - це найкращий спосіб творення. Впевнена, немає людей, яким би було погано в моєму товаристві. Але у мене в спілкуванні і відкритості завжди є межа, за яку я не заходжу. Повітряний простір між мною і співрозмовником повинен існувати. Це наслідок гіркого досвіду надмірної довірливості і набитих ґуль. «Одинак» завжди спостережливіший, а відтак вимогливіший до себе та інших. Тому буваю категоричною стосовно людей, з якими роблю спільний продукт».
 
«Найважливішим для мене є саме процес репетицій - період пошуку і роботи над помилками. Це вибух фантазії й уяви. Я не їм, практично не сплю. Організм відмовляється від усього поза процесом творення. А вистава - це вже сатисфакція... Головне не переплутати мандраж з адреналіном, не впасти, а відчути цей азарт, і він тебе витягне».
 
 
«Нам характерна ще одна постколоніальна нищівна риса. Я її називаю «одна квітка на полонині». Це коли людина, досягаючи певного (на її думку високого) рівня, намагається випалити усе навколо: будь-яку протилежну думку, будь-якого хорошого спеціаліста чи фахівця своєї справи. І це жахливо, бо без конкуренції людина не росте, без протилежних думок - не розвивається. Я розумію, що кожна талановита акторка - моя конкурентка, і завдяки їй я працюватиму над собою».
 
«Кожен з нас знає, що поряд живе хтось, хто потребує допомоги. У парку, на лавці біля під'їзду ми обговорюємо, що у такій-то квартирі є дитина з особливими потребами, чи малозабезпечена сім'я, чи взагалі хтось опинився на вулиці... Ми співчуваємо їм і розходимось по хатах. Так от, моя мрія, щоб ці розмови не залишалися лише розмовами. Бо гаряча миска юшки для безхатька чи пожертвувані хворій дитині гроші - гріють краще, ніж нові черевики або шуба. Любов і добро мають звичу повертатися, я це точно знаю».